У Львові є чимало спільнот та людей, які своєю працею духовно збагачують наше місто і своїм прикладом показують як це – жити згідно з християнськими цінностями. Нещодавно мені випала нагода познайомитися та поспілкуватися саме з такою життєрадісною і жертовною людиною. Вікторія Дмитрук, працює асистентом осіб з особливими потребами у будинку спільноти «Лярш». Вона опікується «друзями», як тут їх любляче всі називають, допомагає їм під час майстерень виготовляти різноманітні вироби (свічки, мило, листівки, прикраси), гуляти чи просто спілкуватися, а нещодавно саме завдяки їй вийшла у світ книга «Крізь вушко голки», яка допоможе краще пізнати світ людей з особливими потребами. У день нашого знайомства я відвідала Віку у будиночку «Ляршу», який вона мені охоче показала. Одразу відчувався сімейний затишок і те, що будинок ніби просякнутий любов’ю, навіть яблучне варення, яке нещодавно виготовляли з «друзями», стояло в кутку і ще більше додавало домашньої атмосфери до загального враження. Віка пригостила мене кавою, а потім почала розповідь про те, як прийшла до спільноти аби допомагати особам з неповносправністю.
– Коли Ви приєдналися до спільноти «Лярш» та у чому полягає ваша робота сьогодні?
-Я прийшла до спільноти «Лярш» як волонтер, коли ще вчилася в університеті. Мені було цікаво, і я хотіла допомагати бідним дітям та людям. Так принаймні я уявляла тоді осіб з особливими потребами (усміхається А.Г.). Спочатку я прийшла до майстерні «Знесіння» і коли побачила «тих бідних людей і дітей» то зрозуміла, що все зовсім інакше. Всі були такі радісні, щасливі. У цьому наша проблема: ми дуже часто називаємо людей з розумовою неповносправністю – дітьми, хоча вони вже давно дорослі особи.
Із майстерні вийшла надзвичайно захоплена й одразу почала волонтерувати. Це було приблизно 7 років тому, здається, я була на другому курсі. Трохи волонтерувала, потім не мала часу через навчання, але згодом знову почала приходити в спільноту «Лярш». Цього разу мене привели мої подруги, вони були моїми сусідками по квартирі теж вчилися на факультеті журналістики, але вже працювали в цій спільноті. Я теж почала працювати тут як асистент на заміну. Це така людина, яка працює не щодня, а при потребі за викликом, і може перебувати в кожній з майстерень.
Після закінчення університету я не бачила себе в журналістиці, натомість мені дуже захотілося піти працювати до «Ляршу». Ця спільнота мене «пригріла», вона змінила моє життя, і мені тут було добре. Ми організовували різні походи, святкування. Все було гарне, радісне, піднесене. Спочатку мене прийняли до майстерні «Мрійників», потім перейшла до іншої майстерні вже як координатор. І ось зараз я вже працюю асистентом у будинку «Ляршу», де впродовж будніх днів живуть особи з особливими потребами.
-«Лярш» існує не тільки в Україні, а й за кордоном. Знаю, що Ви мали нагоду порівняти діяльність української спільноти із закордонними. Розкажіть більше про особливості європейських «Ляршів»?
– Під час праці на одній з майстерень під назвою «Назарет», я отримала нагоду поїхати закордон та побачити інші «Лярші», адже це − міжнародна організація. Тож на три місяці поїхала до іспанського «Ляршу». Жила у будинку спільноти, яка називається «El Rusc». Це була дуже велика переміна в моєму житті. Спочатку існував мовний бар’єр, важко було спілкуватися, але життя в будинку – це зовсім інше, ніж життя та праця в майстерні. Бо тут ти перебуваєш з «другом» постійно: зранку – до пізньої ночі. Це мене згодом дуже надихнуло на таку ж працю в Україні. Від перебування у іспанській спільноті залишилися дуже гарні спогади: наприклад, моменти, коли ми дивилися фільми, засинали разом на дивані з друзями. Іноді були смішні та навіть важкі моменти. Але чомусь згадую тільки приємні миті. У цьому будинку я отримала глибше розуміння стосунків між асистентом і «другом».
Після повернення з іспанського «Лярш» до України, я перейшла на іншу майстерню, де є люди з глибшою неповносправністю. Ця майстерня називається «Усмішка». Там є такі «друзі», які не говорять, а перед тим я була на майстерні, де люди практично не перестають говорити. Тож отримала там зовсім інший досвід праці з «друзями», які потребують більшої допомоги. Мені зараз дуже подобається ця майстерня. Наприклад, там є один «друг», який завжди в піднесеному настрої, він ніколи не буває сумним. І коли на майстерні асистент виснажується, а це буває з кожним, то завжди наступає якийсь такий момент, коли «друг» тебе обов’язково підтримає. Щось тобі таке зробить, або просто усміхнеться.
Разом з роботою в майстерні, я почала також жити у будинку «Ляршу». Звичайно, наш будинок трохи по-іншому функціонує ніж, наприклад, будинки в Європі. Але мені подобається жити тут, де постійно перебуваєш з «друзями».
– А що саме Ви робите під час майстерень?
– У нас є декілька майстерень: «Мрійники», «Знесіння», «Назарет» і «Бджілка», які є найбільш активні. Ми робимо різні вироби: з бісеру, з вовни, тчемо сумки, робимо декоративні свічки, підсвічники, іконки та багато інших різноманітних виробів. Друзі приходять працювати на майстерню з понеділка по п’ятницю. Кожна майстерня починається з молитви, далі праця, а потім «друзі» спільно 
з асистентами готують обід. Часом до нас долучаються волонтери.
На майстерні є також розваги: святкування днів народження, релігійні свята. Ми разом ходимо до церкви, молимося, працюємо. Також разом ходимо в театри, кіно, музеї. Тобто майстерня – це своєрідна інтеграція в суспільство.
– Наскільки у Львові театри та музеї доступні для людей з особливими потребами, зокрема для тих, хто на візках?
– У тих чотирьох майстернях якраз немає людей на візочках. Але, наприклад, в майстерні «Усмішка», для людей з глибшою неповносправністю, є «друзі» на візочках. І коли в нас не було можливості ходити з ними в музей, то було так, що працівники музею приходили до нас. Показували нам якісь сюжети, наприклад, мультики. А ті «друзі», які могли піти до музею, ходили разом з нами.
– Розкажіть більше про майстерню «Усмішка» на якій Ви працюєте?
– На нашій майстерні «Усмішка» ми теж виготовляємо вироби. Мабуть, не так продуктивно, як інші майстерні, але в нас є різні терапії. Ми проводимо сенсорні терапії, танцетерапії, музико-терапії, і ще багато інших. Ми молимося, ділимося враженнями. Кожен з «друзів» через піктограми розповідає, який в нього настрій, якщо не може говорити. А ще, на цій майстерні ми часто ходимо гуляти. Однак праця тут не є настільки продуктивною, як на інших майстернях.
– Наскільки духовною людиною потрібно бути, щоб стати асистентом «Ляршу»? Асистентами є лише християни?
– Це, мабуть, по-різному, в нас немає такого, що якщо ти – атеїст, то ти не можеш прийти до спільноти. «Лярш» відкритий для всіх. У нас є люди різних конфесій: переважно греко-католики, римо-католики, православні. Але є, наприклад, люди, які ще не визначилися зі своїми релігійними поглядами. І це не є для них перешкодою. «Лярш» був започаткований на римо-католицькій основі, тому духовність є важливим чинником спільноти. Але коли я була в Іспанії, зустрічала там різних асистентів, були навіть атеїсти, і це не заважало їм бути з «друзями». Так само й«друзі» були різні: дехто не хотів ходити до церкви, а дехто кожної неділі йшов до храму. Тобто твої релігійні погляди не стають перешкодою для перебування в спільноті. Загалом «Лярш» у світі функціонує в різних релігіях. До нас здебільшого приходять християни, але, думаю, що «Лярш» ніколи не буде закритий перед людьми, які ще не визначилися зі своєю релігійною приналежністю. Коли я прийшла у дім «Ляршу», то якраз тільки почала ходити до церкви. І саме моє життя тут, мабуть, зміцнило мою віру. Щось в мені пробудилося інше. Також я згадую дуже багато людей, які не відвідують церкву, але ходять до «Ляршу». Спочатку вони думають, що ми якась секта. Тому що починаємо день з молитви, молимося, співаємо, адже наші майстерні діють переважно при парафіях. Але потім цей страх зникає і вони до цього звикають.
– За освітою Ви журналіст і хоч не працюєте за професією, вона таки дала про себе знати, адже нещодавно вийшла друком Ваша книга-інтерв’ю «Крізь вушко голки» про осіб з особливими потребами. Про що ця книжка?
– Це перепліт моїх розмов з «друзями». Кожне інтерв’ю в цій книжці – це окрема історія якогось «друга». Вони говорили про різні речі, але це такі життєві істини, які допоможуть нам пізнати їх і змінити щось у своєму житті.
Коли кожен з «друзів» розповідає про щастя, любов чи дружбу, то обов’язково згадує про своє особисте: неприємні, або щасливі чи смішні моменти. Це і роздуми, і щось дуже інтимне, що не кожному можна розповісти.
Дуже промовистими є також фото, які представлені у книзі. Їх робила Катерина Птаха, переселенка із зони АТО. Вони доповнюють текст, а текст – фотографії.
Назва книги також символічна і навіть філософська. Вона одразу мені прийшла на думку і я її записала.«Крізь вушко голки» – це так само як пройти верблюдові через ті двері в Єрусалимі, які символізувала притча. Торговець для того, щоб пройти повз ті вузькі ворота має зняти з верблюда повністю весь товар, щоб протиснутися з ним туди. Тож я провела таку паралель – для того, щоб пізнати іншу людину, особливо людину з розумовою неповносправністю, нам потрібно скинути все зайве з себе.
Книгу ми вже презентували під час 8-го Екуменічного соціального тижня. «Друзі» мали нагоду підписати її всім, хто придбав, адже саме вони є авторами книги, а я є упорядником.
Ця книжка хоч і невелика, але, сподіваюся, вона допоможе зазирнути в світ людей з розумовою неповносправністю «крізь вушко голки», без упереджень, стереотипів, які нам часто насаджують.
Розмовляла Анна Грапенюк
Повязані записи
