Про традиційну духовну музику, її цінність для сучасного покоління українців та про виміри духовного простору краси, які вона створює, – у ексклюзивному інтерв’ю із Максимом Тимо, літургістом та викладачем УКУ.
– Пане Максиме, наскільки важливою є пізнання традиції давнього церковного співу для сучасного покоління українців?
– Насамперед хотів би обговорити значення терміну «давня музика», певну умовність якого слід розуміти. Сьогодні ми фактично змушені називати цю музику давньою, оскільки, можна так сказати, самі зробили її такою. В певний момент церковного життя ця музика була витіснена іншим типом музики, що будувався більше на світських музичних зразках. Це добре відома всім барокова музика, яка є дуже популярною і поширеною в наших храмах -багато церковних хорів її виконують. Зовсім не хочу критикувати чи применшувати її роль. Мені особисто, як і багатьом, вона подобається. Ця музика теж має свою цінність, але проблема в тому, що вона фактично замінила давню церковну музику. Я вважаю, що давню церковну музику краще називати «традиційною», адже вона пов’язана власне з традицією Церкви, з її живим переданням. Воно полягає в тому, що люди з роду в рід, з століття в століття творили щось безцінне у Церкві зі свого духовного молитовного досвіду і передавали це іншим поколінням. Тобто, ця музика дійсно є давньою, але важливіше наголосити на тому, що вона є традиційною.
І сьогодні ми знову про неї згадали завдяки дослідникам, завдяки людям, які її люблять і співають. Тут я б хотів відзначити важливу роль професора Юрія Ясіновського, який «витягнув» на світ Божий багато цінних джерел, в яких ця музика зафіксована та прописана. Дуже добре, що сьогодні ми знову з нею наново знайомимось. Вона надзвичайно важлива для сучасної людини насамперед тими цінностями, які несе в собі; тим, чим вона є по своїй суті.
– Які найважливіші духовні повідомлення закодовані в цій співочій традиції, та як вони можуть вплинути на наше щоденне духовне зростання?
– На мою думку, традиційна духовна музика не перестає бути важливою для сучасної людини з кількох причин. Насамперед тому, що вона дуже красива, мелодійна, злагоджена, але одночасно й благородно проста. Я постійно досліджую цю музику, часто співаю її на богослужінні, й під час співу відкривається дуже багато її граней. На початку, можливо, її складно виконувати, але коли людина терпеливо її вчиться, то починає нею смакувати. Я хочу на цьому наголосити, бо дуже часто складається враження, що ми трактуємо літургійний спів чи літургійну молитву в Церкві як щось обов’язкове, скучне. Як на мене, то ключ до відкриття потенціалу літургійної музики власне криється в тому, щоб ми сприймали її як красиву.
З іншого боку, ця музика вражає глибиною свого змісту. Мені завжди пригадується вислів відомої американської балерини Ісідори Дункан. Коли її запитували: «Що означає танець, який Ви станцювали?», вона відповідала: «Якщо б я могла пояснити, що він означає, то мені не треба було б його танцювати». Священні тексти, які ми співаємо в Церкві, не могли б висловити те, що вони в собі несуть, якби не були поєднані з тими мелодіями, на які вони покладені. Очевидно, що священний текст може промовляти будь-яким способом. Я не стверджую, що тільки через музику його можна осягнути. Але хочу наголосити, що традиційні церковні мелодії дуже вміло поєднані зі словами священних текстів та прекрасно передають глибину їхнього змісту.
Наступна річ: ця музика є іконою в звуках. Є ікона у фарбах, а тут – ікона в звуках. Наголошую: не картина, не фотографія, не анімація, а саме ікона. Ікона – це вікно у якусь глибшу невидиму реальність. Коли ми дивимось на ікону, вона наче запрошує нас в глибину. І за допомогою тих символів, які бачимо на іконі – кольорів, форм, ликів – ми заглиблюємось у щось, у що не могли б по-іншому заглибитись, якби не ця ікона. Так само і в музиці: коли ми чуємо ці звуки, ці мелодії, вони нас запрошують до тої глибшої реальності, яку ми, християни, називаємо Царством Божим і Життям Вічним.
Важливо також, що ця музика є літургійною. Що це властиво означає? Традиційна духовна музика випливає з богослужіння, і, так би мовити, вливається в богослужіння. Тобто, вона є літургійною за самою своєю природою. Вона існує в богослужінні і задля богослужіння. Тому я б дуже радив людям, які зацікавлені цією традиційною давньою музикою, щоб вони пізнавали її насамперед в контексті богослужіння. Це дуже важливо. Повернімося до аналогії з іконою: явіть, що ікону, яка була на іконостасі, забрали і розмістили у картинній галереї. Безперечно, вона буде мати цінність. Але її властиве місце і призначення – бути на іконостасі, саме там вона найкраще себе показує і саме там її найкраще можна відчитати. Так само й традиційну музику можна відчути і зрозуміти насамперед в контексті богослужіння.
Традиційна музика також вчить людину молитися. Це, можливо, найважливіший аспект. Розумієте, коли співаєш цю музику, в ній закладена духовна глибина, енергетика, яка допомагає людині молитись. Коли ти співаєш, то думки та емоції поступово стишуються, і ти починаєш зосереджуватись на молитві.
– Як саме духовні фестивалі, присвячені традиції давнього церковного співу, можуть об’єднати християн у нашій державі, насамперед, у ці важкі моменти, які ми переживаємо? Чи є певні ініціативи, колективи, організації, які мають на меті сьогодні популяризувати традицію давнього церковного співу?
– Традиція фестивалів традиційної духовної музики є для Львова новою. Існують хорові фестивалі: концерти хорів, які збираються для виконання духовної музики. Це досить поширена практика в різних містах. Але коли мова йде про власне фестивалі духовної музики такого західного зразка, як в Польщі чи Німеччині, інших західних країнах, то ми тільки вчимося і започатковуємо такі ініціативи. Дозволю собі сказати, що о. Лука (Михайлович), який організовував фестиваль церковного співу «Під Покровом», в розмові зі мною висловив певні побоювання, як все пройде, чи вдасться втілити задум. Бо ми, по суті, перші в цьому жанрі, і від того, як пройшов фестиваль, буде залежати, як люди взагалі сприйматимуть такий формат. Тому вважаю, що фестиваль «Під Покровою» можна без перебільшення називати новаторським, дуже похвальною ініціативою, яка започатковує певну традицію.
Я б хотів наголосити на декількох постійно діючих середовищах, які вже існують у Львові і мають на меті розвивати традиційну музику. Це, власне, спільнота літургійного центру «Передання». Вони молодці, бо добре відчувають духовний вимір музики і, крім того, що співають, багато пояснюють людям, про що вони співають.
Також прагну закцентувати увагу на майстерні пісні «Слово і Голос»: це дуже хороше середовище, його учасники роблять важливу річ: бо вони, наскільки я оцінюю їхню професійну діяльність, співають традиційну духовну музику, окрім богослужінь, на концертах і в театральних дійствах. Тим самим показують, що ця музика має також і мистецьку духовну цінність.
Маю згадати про Фонд Шептицького, який по-суті зараз діє спільно з Патріаршою літургійною комісією УГКЦ: можна сказати, що структурно це одна і та ж сама організація, яка дбає про відродження церковного співу на більш популярному рівні. Оскільки маю до цього безпосереднє відношення, то хотів би більше пояснити, про що йде мова.
Для нас важливим є те, щоб традиційна духовна музика пішла більше в маси. Тобто, щоб вона не була прив’язана лише до якоїсь маленької спільноти, до одного вузького кола людей, але щоб кожна людина в Церкві, яка хоче вчитись співати, яка на парафії хоче цей спів практикувати, могла почерпнути від нас якісь навчальні матеріали: аудіо- чи відео-, тексти і ноти. І потім використовувати ці матеріали в себе на парафії.
Створенням багатьох якісних текстових і нотних матеріалів ми завдячуємо протопсалту Андрію Шкраб’юку, з яким є давніми приятелями і разом працюємо в УКУ. Крім того, варто відзначити оригінальність ініціативи о. Руслана Греха, який запропонував доступні відеоуроки (в YouTube) церковного співу. А також він співає у крилосному священичому хорі «Глас». Також в нашій Консерваторії вже багато років діє регентська кафедра, на якій професійно навчають церковних регентів.
– Що Вас найбільше вражає в духовній традиційній музиці, що зацікавило в цьому контексті?
– Безумовно, всі ці аспекти, які я згадав вище – краса, молитва, літургійний вимір піснеспівів. Але крім того, є ще щось дуже особисте. Я прийшов до Церкви через церковний спів ще в дитинстві: а дитячий досвід, як відомо, часто впливає на ціле життя. Розкрита давня книга Ірмологіону та інші давні церковні книги церковнослов’янською мовою були тоді для мене вікном у Церкву. Все, що я далі здобував, включно з богословською освітою, було лише систематизацією того пережитого досвіду богослужіння. Спів для мене найперше є вираженням моєї християнської віри. Спів також вражає мене тим, що завжди приносить з собою новий досвід, нові відчуття, відкриває нові грані свого змісту. Я дуже багато мелодій знаю на пам’ять, одначе, коли співаєш їх в храмі в конкретний день, то переживаєш все по-новому. І кожного разу ці мелодії наче посміхаються для тебе якось унікально. Ось це мене запалює, це мене веде. Бачу свою місіюв тому, щоб разом з людьми, які горять цією святою справою розвитку співу, докладати усіх зусиль, аби традиційна музика почала знову вільно дихати, жити і струмувати в Церкві.
Підготувала Лідія Батіг
Світлини: особистий архів Максима Тимо, Медіаресурс УГКЦ
Повязані записи
