Акція “Вісла” стала завершальним етапом трагедії, що тривала упродовж кількох років. Депортації 1944-1947 років відобразили всю повноту ставлення тоталітарного режиму до національних прав українців. Військова присутність, а також загравання з різними політичними течіями у польському суспільстві, загострення задавнених конфліктів та стереотипів, зокрема сподівання поляків на сталінське відновлення кордонів їхньої держави у довоєнних межах, дозволили режимові провести жорстокі заходи, що мали “легітимізувати” в очах суспільства декларовану боротьбу “за мир”.
Трагічний парадокс тодішньої, як і сучасної ситуації у міждержавних взаєминах на сході Європи полягає в інструменталізації національного питання та намаганні перетворити слабші, порівняно з імперією, народи чи держави у “розхідний матеріал” зовнішнього ворога.
Про трагедію в минулому ми знаємо – сьогодні ж не можна дозволити постсовєтському імперіалізмові знову впливати на ситуацію в українсько-польських взаєминах.
Трагізм подій і досвіду 70-літньої давності полягає і в тому, що комуністичний режим, апелюючи до боротьби з українським національним рухом, застосував принцип колективної відповідальності, знищуючи лояльних громадян Польської держави. Комуністи будували “однонаціональну” державу, не лише відтворивши українцям жахи пацифікацій та переслідувань санаційного режиму міжвоєнного часу, але й ожививши мало не середньовічні гасла нетерпимості та ненависті, що мовою офіційних документів проголошували “остаточне розв’язання українського питання в Польщі”.
Було зламане життя сотень тисяч людей – навіть ті, хто вижили в горнилі депортацій часто не змогли знайти розуміння та підтримки з боку середовищ, куди закидали їх каральні органи. Втративши рідні оселі, батьківщину, рідних людей, українці опинялися в різних частинах УРСР чи Польщі, не маючи шансів захистити свої права. Замість господарств вони отримували руїни, замість освіти та праці – колгоспні трудодні. З історії власної родини дуже добре розумію проблему такої болючої пам’яті.
Перехід з немовлятком через кордон, записування на чуже прізвище і знищення всіх документів про родичів, що були учасниками національної самооборони, розселення по всій Україні, передання рідної дитини на виховання сестрі, щоб запобігти викриттю родинних зв’язків з загиблим у бою з бандитами чоловіком, спогад про жорстоку розправу, вчинену над батьками на власному подвір’ї, спроба втекти в ліс до повстанців і образа за те, що вигнали через юний вік, закопаний у рідному Жогатині церковний дзвін і вічне болісне порівняння сьогодення з тим колишнім життям у Закерзонні, ненависть з боку ошалілих і десятками років мирно співіснуючих сусідів давніх і несприйняття з боку сусідів нових… І попри все – відповідальне ставлення до сьогодення і майбутнього. Зрозуміти, взаємно простити, молитися Богові і самим не чинити зла – таким був заповіт моєї бабусі, матері, як і багатьох родичів та знайомих, що іноді лише на котромусь році Незалежності починали відверто висловлюватися про минуле.
Тому найважливіше для нас сьогодні – зрозуміти і допомогти іншим усвідомити трагізм впровадження ідеологічних конструктів, за якими знецінюється особистість та її духовний світ.
Підготував Василь Кметь,
кандидат історичних наук, доцент історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, релігієзнавець, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка
Повязані записи
