Люди рідко задумуються про сенс свого існування на землі. Про те, чому вони народилися у той чи інший день, чому Бог дав їм шанс жити в оточенні саме цих, а не якихось інших людей. Та й загалом про те, яка їхня місія, що вони повинні зробити у цьому житті, щоб прожити його достойно, та потім не шкодувати про змарновані роки.
Якщо таки по-справжньому задуматися про місію і своє «покликання», то навряд чи вдасться знайти якусь однозначну відповідь на це запитання. Не зважаючи на те, що життя у всіх нас – одне, ми часто, в силу обставин, штучно змінюємо своє покликання. Можна спостерігати й іншу картину, коли воно саме змінюється, якщо душа лежить зовсім до іншого. Бо не завжди варто йти тим шляхом, який був намічений з самого початку. Він може змінюватися на кардинально інший, про який ви ніколи і не задумувалися. Нерідко люди, які ще вчора хотіли стати успішними економістами, йдуть у мистецтво або просто покидають все, чого добилися, щоб робити добро для інших. Ця жертовність допомагає зрозуміти справжню суть людини. А загалом такі кроки, як на мене, є усвідомленням справжнього покликання. Бо ж не всім варто кидатися у вир з головою.
У кожного свій шлях і він повинен пройти його гідно – будь-то 100 чи лише 10 років життя. Іноді дітки, які стають «жертвами» невиліковних недуг, ще в ранньому дитинстві встигають зробити для цього світу та своїх рідних значно більше, ніж всі інші разом взяті. Своєю простотою, надією та щирістю вони відкривають нові горизонти у пошуку чогось вічного, на що не здатна вплинути жодна хвороба. Вони усвідомлюють, що рано чи пізно помруть, тому й допомагають найріднішим знайти їхнє справжнє покликання і, навпаки, не хочуть ставати центром їхнього всесвіту, як зазвичай це стається. Особливо таке явище часто можна спостерігати у випадках із матусями хворих діток. Вони готові на все, щоб тільки вилікувати свою малечу. Навіть, якщо це їхнє здоров’я та життя. А іноді і частинка здоров’я інших дітей.
Кажучи іноді про «шалені» вчинки батьків заради здоров’я та щастя своїх дітей, показовою історією буде головна сюжетна лінія фільму «Мій ангел-охоронець». І це не просто банальна історія родини, що зіткнулася з непередбачуваними життєвими обставинами, яку часто описують у книгах чи фільмах. Це історія про те, як кожен із членів сім’ї, навіть всупереч переконанням та тому, у що вірив та чим жив усе життя, зумів прийняти свою місію. Нехай вона і була незвичною та трохи дивною для інших.
Життя родини Браяна та Сари Фіцжеральд змінилося раз і назавжди ще до офіційного початку фільму, коли виявилося, що їхня улюблена донечка Кейт хвора лейкемією. Лікарі поставили діагноз, який став неабияким ударом по моральному стану сім’ї, але батьки одразу ж вирішили не покладати рук та боротися за кожну хвилину життя своєї кровинки. Для його підтримки дівчинці були потрібні постійні курси хіміотерапії, пересадки кісткового мозку та багато інших операцій, які неможливі без донора з підходящими характеристиками. Батьки, на превеликий жаль для Браяна та Сари, лише в рідкісних випадках можуть бути стовідсотковими донорами, тому неофіційна порада лікаря – зачати дитину у пробірці, яка стала б ідеальним донором для Кейт. Саме ця можливість стала тією тоненькою ниточкою, за яку вони й схопилися. На що тільки не підуть батьки, коли на кону стоїть життя їхньої доньки. Так сталося і в цьому випадку.
Саме таким чином на світ з’явилася друга донька Браяна та Сари – Анна Фіцжеральд. Анна – цілком здорова дитина та на чотири роки молодша за свою сестру Кейт. Важко собі уявити, яким було дитинство та й загалом життя маленької Анни. Адже, починаючи від самого народження багато часу вона проводила у лікарнях, – то здавала кров для переливання своїй сестрі, то була донором для пересадки кісткового мозку. І все ніби було чудово. Протягом багатьох років в сім’ї панували мир та любов, а відносини між Анною та Кейт зовсім не псувалися тим фактом, що молодша із них була постійним донором для своєї сестри. Батьки однаково любили дівчаток, ніколи не виділяли одну із них. Але настав момент, коли все змінилося…
Одного дня лікар Кейт сказав її батькам, що доньці терміново необхідна пересадка нирки – рак прогресує. І єдиним донором, який підходить для неї, є Анна. Здавалося б, що дівчинка одразу погодиться, адже вже неодноразово рятувала життя своїй сестрі, але сталося все не так. Анна заявила, що на таку серйозну жертву вона піти не готова, а в разі необхідності навіть подасть на батьків до суду, що й зробила згодом.
Довгий час фільм тримає глядача в напруженні та невідомості. Важко зрозуміти, чи то Анна вирішила сама змінити свою місію в житті та більше не хоче бути лише донором для своєї сестри, чи тут автори фільму домішують щось більше. Як з’ясовується потім, призначення Анни дійсно у порятунку Кейт, але не в такому вигляді, в якому це хотіли б бачити Браян та Сара. Дівчина відмовляється від пересадки нирки не тому, що це її черговий каприз, а тому, що про це її попросила одна із найдорожчих людей на світі – Кейт. Сестри були дуже близькими, а тому розповідали одна одній все. Анна знала, як мучиться Кейт, та як їй насправді важливо прожити свої останні дні на повну, а не проводячи їх на лікарняному столі у намаганнях продовжити своє «існування» ще на декілька місяців.
Сара навіть не здогадувалася про таке бажання старшої доньки, адже була засліплена своїм «істинним» покликанням – порятунком Кейт будь-якою ціною. Але чи насправді це було необхідно? Чи варто було продовжувати життя доньки, всупереч її бажанню та ще й такими методами? Думаю, що ні. Адже, як би там не було, призначення на цій землі кожної із мам – допомогти своїм дітям прожити достойне та щасливе життя. І нехай воно буде коротким, але сповненим радісних моментів, які залишаться не лише у їхній, а й у вашій пам’яті.
Часто люди не приймають такої філософії життя та, немов криголам в Антарктиді, йдуть напролом. Вони створюють собі ілюзорну мету навіть не розуміючи, що місцями це лише міраж, який вони придумали самі. Часто люди не враховують у свої плани місій інших людей, а думають лише про себе. Так і в ситуації з Кейт. Її призначення на цій землі було скріпити родину, допомогти їм пережити усі випробування, які впали на їхню долю, виховати ще одну доньку і сина та навчити їх по-справжньому цінувати те, що є зараз, а не те, що може статися через певний час. А головне – відпускати та підтримувати один одного.
Навіть попри сумний кінець фільму, як це може здатися на перший погляд, не зважаючи на, як би здавалося на перший погляд, він все ж закінчується «хепі ендом». Адже саме завдяки її смерті усі інші члени сім’ї зрозуміли, що таке насправді прожити своє життя, що таке знайти та зрозуміти свою місію у цьому світі. Зокрема, Сарі вдалося усвідомити, що вона зробила все, що було в її силах, а в неї на руках іще двоє дітей, які так само потребують любові та турботи. Анна ж від самого початку знала, що її призначення – порятунок сестри. Але ні глядач, ні сама дівчинка не могли подумати, що цей порятунок вона принесе сестрі у вигляді смерті. Ніхто й ніколи не міг про це подумати… Бо життя дуже непередбачуване, а наша в ньому місія може змінюватися залежно від обставин та не один раз. Тому будьте пильними і знайте – якщо ви знайшли себе та своє призначення у житті, то це не означає, що воно вже ніколи не зміниться.
Тетяна Люта
Повязані записи
