Ідіть, і навчайте всі народи… Ці слова Євангелія від Матея біблісти зазвичай називають «місійним наказом» Христа. Кожен християнин залежно від конфесії, чи навіть ступеня воцерковленості розуміє місійність по-своєму. Місія, місійність, місіонер, місіонерство. Кожен із нас, очевидно, не раз чув чи читав подібні слова. Проте чи задумувалися ми над його значенням, і якщо задумувалися то чи були наші думки вірними… Отож, сьогодні пропоную застановитися над суттю і роллю Місійності у житті Церкви. Ці роздуми будуть базуватися, окрім звичайно шести років вивчення богословʹя і завершеного курсу «місіології», на живих і надзвичайно сильних і приємних враженнях від чотиритижневого перебування на парафіях УГКЦ в Казахстані.
Почну з життєвої історії отця-єзуїта Войцеха Жмудзінського, яка після однієї із його лекцій запам’яталися назавжди. Він розповів історію, що виконуючи монаший послух, мусив щотижня відвідувати бездомних на одному із римських вокзалів. Особливо він звернув увагу на одного бездомного, котрий завжди тримався осторонь від інших, рідко приймав ту їжу, чи одяг, що монах приносив, а коли приймав, то завжди мовчазно, не кажучи ні слова. Одного дня, коли отець був чимось засмучений, та й взагалі «багато навалилося», він знову прийшов на вокзал і просто сів біля цього бездомного. Мовчки вони просиділи близько двох годин. Вкінці бездомний, вперше за кілька років сказав отцеві: «дякую». Він не дякував за їжу, одяг, ліки, черевики… Все це він приймав, але мовчав, подякував він тоді, коли його благодійник-монах по-справжньому був з ним. Просто був поруч. Власне, гаслом однієї із найуспішніших капеланських структур в Україні – Центру Військового Капеланства є фраза: «Капелан – той, хто завжди поруч». Так і місіонер. Той, хто поруч.
Дуже часто стосовно Церкви і релігії у суспільства апріорі вибудувані певні кліше, зазвичай хибні. Частіш усього вони накинуті чи то кінематографом, чи то політичною або в цілому антирелігійною пропагандою, чи то банальною відсутністю знання реального стану речей. Так от, до реального знайомства із місійністю та місіонерами у моїй свідомості сидів майже кіношний образ того, що місіонер – це латинський священик у білій сутані, який приїхав до Африки і десь там під пальмою навчає місцевих діток Слова Божого. Так діялося раніше. Так діяли апостоли. Так працювалося до II Ватиканського Собору. Але Собор, проголошуючи «відкритість до світу» – «аджорнаменто» змістив акценти. Зʹявилося засудження прозелітизму, припинився сотеріологічний ексклюзивізм, акцент із юрисдикційної функції Церкви змістився на духовно харизматичну. Церква перестала вчити «силою авторитету», але стала чинити як Христос, по-євангелськи: бути поруч, при нагоді проповідувати, але найбільше проповідувати своїм наставленням і своєю любовʹю, нікого ні до чого не змушуючи. Так і має бути. По-євангелськи. Як Христос. Лагідно і з сумирним серцем. Доцільно в цьому контексті згадати геніальний принцип, винайдений світилом православної педагогіки – Людмилою Суровою, який поміщений у фразі «учить не уча». Тобто не просто «розказувати», але свідчити.
Подібного довелося досвідчити у Казахстані. Насправді подивляю мужність і правдиво Євангельське покладання на Бога священиків УГКЦ, котрі служать на казахській землі. Попри всі соціальні, економічні, політичні та кліматологічні труднощі, вони є там. Разом зі своїми людьми. Несуть їм слово Боже. Літургією, проповіддю, святими Тайнами, а передусім – свідченням власного життя. Правдивою і безкорисливою любовʹю досвоїх духовних чад. Постійним перебуванням із ними, чуванням над їхніми проблемами, розділенням із ними їх радості. Правдиве пастирство, яке спочатку дивує, а потім розумієш, що так і має бути. Просто посадити у свій автомобіль свого ж парафіянина і разом із ним поїхати забирати його дружину із пологового будинку. Привозити продукти парафіянам, котрі живуть за сотні кілометрів від цивілізації у степу. Щонеділі ходити на прогулянки містом із «своєю» молоддю із парафіяльної спільноти. Дбати про навчання студентів із Казахстану в українських Вишах… Словом, священики УГКЦ в Казахстані є втіленням образу доброго пастиря. Та й вірні відповідають взаємністю. Абсолютно не чекав, що на молодіжному таборі де було більше тридцяти молодих людей ВСІ вони щоденно приступатимуть до Причастя. Але Богу дякувати так є. Люди, які живуть далеко від України творять правдиво «живі парафії». Вже зараз вони є живим свідченням і втіленням правдивості слів, що «жива парафія – місце зустрічі із живим Христом». Нам, галичанам є чому у них повчитися.
Володимир Мамчин
Повязані записи
