«Життя – це сопричастя з Богом, захованим в дитячому серці, Богом, який є добрим, навіть якщо батьки дитини не завжди є добрими; Богом, який прощає, навіть якщо батьки не прощають. Це дасть дитині можливість розуміння абсолютного там, де воно має бути: не в батьках, культурі, расі чи соціальному класі, навіть не в її майбутньому чи її навчанні. Це означає, що вона знайомиться з Богом у ранньому віці через своє серце, і що вона може жити у сопричасті з Богом. Тоді дитина відкриє для себе Бога не як плід своїх зусиль і дотримання закону, а як джерело свого власного життя».
Такими словами Жан Ваньє у книзі «Дорога додому» пропонує знайомство дитини з Богом. Маленької людини, яка готова до своєї першої і вічної дружби. Дорослий ж розум, досліджуючи, що не може бути діяння без причини, сходинками чуттєвости, піднімаючись від нижчих до вищих, нарешті доходить до головної причини всього – Бога.
Формою спілкування з Джерелом власного життя є молитва. Напевне не випадковим є перше цитування саме з тієї книги, хоч далі про неї не згадуватиметься. Тією дорогою додому стає шлях до молитви. Цим шляхом крокуватиме прочанин, а пізніше щиро розповідатиме своєму духовному отцеві. Опісля, про них напише Селінджер, вклавши цю ж молитву в уста головної героїні оповідання «Френні».
Отже, своєрідний огляд «Щирих розповідей прочанина своєму духовному отцеві» або чим завершується Селінджерова «Френні» – можна прочитати тут. Де і відразу бачимо контраст, спростити який і має моє письмо на меті. Бо, на сум, в свідомості багатьох людей молитва не вважається необхідною. Зовсім не знаючи, що з нею обійти всі важкості та страхи значно легше. Вона – безмежна думка, яка стає словом, що направлене до свого Першоджерела. Не применшуватиму об’єктивне її життя, яке так, на радість, багате у зустрічах Taize. Але конкретніше розглядатимемо один вид молитви, на пошуки якої вирушив прочанин, почувши слова апостола Павла: «Безперестанку моліться!» (1 Сол. 5:17)
Довгий час літній чоловік мандрує в пошуках розуміння цих апостольських настанов. Нарешті шукач молитви серця натрапляє на книгу Добротолюбіє, в якій 25 святих Отців доступно подали науку істинної і притаманної серцю молитви. В ній тайна спасіння, і молитва починає піднімати перед ним свою завісу: людина переконується, що істинно молитись означає повсякчасно пам’ятати про Бога, ходити перед лицем Його, любити Його за посередництвом богомислення, поєднувати Боже Ім’я з диханням та биттям серця, призивати устами святіше Ім’я Ісуса Христа, аби безперервно творити Ісусову молитву – завжди й усюди…
Завчасно прочитаємо цю ж історію тільки з оповідок Френні, яка намагається розповісти своєму співрозмовнику про «Щирі розповіді прочанина»:
Дивна книжка. Тобто насамперед це книжка релігійна. Напевно, вона б тобі здалася наскрізь пройнятою фанатизмом, але насправді це зовсім не так. Починається все з того, що той селянин – прочанин – хоче збагнути слова святого письма про те, що людина мусить безнастанно молитись. Ти розумієш? Без перерви! Це десь у Листі до Фессалонікійців чи десь–інде, не пам’ятаю докладніше. Отже, він рушає пішки по Росії і шукає когось, хто пояснив би йому, як молитись безнастанно. І якими словами слід молитись. – Здавалося, Френні надзвичайно зацікавлена тим, як Лейн розчленовує жаб’ячі ніжки. Говорячи, вона не зводила очей з тарілки Лейна. – Він не брав із собою в дорогу нічого, крім торбини з хлібом та сіллю. Зрештою він зустрічає людину, яку називає «старцем» – це людина надзвичайно високого релігійного духу. Той старець розповідає прочанинові про книжку «Філокалія» (Добротолюбіє). Очевидно, її написала група ченців, завзятих поборників віри, які рекомендують просто–таки дивовижний спосіб молитися. Словом, прочанин вчиться молитись так, як пропонують ті вельми містичні особи, і слід сказати, після тривалих вправлянь опанував цей метод досконало і таке інше. Потім він продовжує свої мандри по Росії, зустрічає багато справді непересічних людей і розповідає їм, як молитись у той особливий спосіб. Оце, власне, і все, що є в тій книжці.
Яка ж вона ця молитва, заради якої пройдено стільки доріг, і якою цілком може втішитися людське серце?
Безупинна внутрішня Ісусова молитва – це безперервне, невмовкаюче призивання божественного Імени Ісуса Христа умом і серцем, усвідомлюючи Його повсякчасну присутність та прохаючи Його про помилування – під час всіх занять, на кожному місці, будь–коли, і навіть вві сні… Вона промовляється такими словами: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!
І якщо хтось звикне до цього взивання, то буде відчувати велику розраду і потребу завжди творити цю молитву, бо вже без неї не зможе жити, і вона вже сама собою буде виливатися у ньому.
Промовляючи цю молитву, людське серце отримує надію на Боже милосердя. Що засвідчує слово «помилуй», яке означає беззаперечне прощення всіх гріхів. А людина, усвідомлюючи це, прагне відчути смак Божого милосердя, яке слідує за прощенням.
Дія Ісусової молитви із записів прочанина:
той, хто вирішив безперервно призивати Ім’я Ісуса Христа або, що те саме, безперервно промовляти Ісусову молитву, спочатку, певна річ, зазнає труднощів і бореться з лінивством, але чим більше вправляється в молитві, тим духовніше споріднюється з цим заняттям, так що згодом його уста і язик набувають здатности виконувати це самостійно, вже без допомоги вольового зусилля самі невпинно рухаються і безголосно вимовляють молитву. А разом із цим механізм гортанних м’язів так настроюється, що той, хто молиться, починає відчувати: творення молитви є ніби продовженням у часі та просторі його власного єства; коли вона припиняється, він відчуває, ніби йому чогось бракує, а це і є основою того, що ум сам по собі починає прислухатись до цього мимовільного діяння уст, спонукуваний цим до зосередження, яке стає, нарешті, джерелом сердечно втіхи, насолоди і правдивої молитви.
Джером Девід Селінджер «Френні»
Книга «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» була написана в середині ХІХ століття в російському монашому середовищі, та досі невідомо, хто був її автором. А про її актуальну чудодійну силу можемо читати в америкнському оповіданні ХХ століття. Більш зрозумілому і близькому, бо з способом життя притаманним нашому сьогоденню.
Вона плакала добрих п‘ять хвилин. Плакала, навіть не пробуючи стримати найгучніших проявів свого горя та жалю – всі ці здавлені горлові звуки, подібні до тих, що вириваються з перехопленого спазмою горла дитини, яка заходиться плачем. Але затихла вона відразу, без болісних конвульсивних схлипів, якими звичайно закінчуються такі напади. Здавалось, у роботі її мозку зайшли раптові зміни й миттю втихомирили тіло. Залите слізьми обличчя Френні було безвиразне, майже безтямне. Вона підняла з підлоги торбинку, розщібнула її і дістала звідти невеличку, оправлену в ясно–зелене полотно книжечку. Поклала її собі на коліна і дивилась на неї згори вниз, так, ніби для вивчення книжечки у ясно–зеленій полотняній палітурці це було найкраще місце в світі. За мить знов узяла книжечку до рук, поривчасто притисла до грудей. Потім поклала її назад у торбинку, встала й вийшла з кабіни.
Селінджер вписує аскетичний спокій у одну з мешканців бурного соціуму, чим і знищує будь-які часові бар’єри для сили святості. В гамірному кафе, спостерігаючи як Лейн розрізує жаб’ячі ніжки, Френні намагається йому пояснити, про що ж ця книга у зеленій палітурці, про яку одного разу згадав на лекціях викладач з курсу порівняльної історії релігій.
– А хто її написав?
– Не знаю, – недбало відповіла Френні.– Здається, якийсь російський селянин. – Вона далі спостерігала, як Лейн їсть жаб‘ячі ніжки. – Він ніде не згадує свого імені. Протягом усієї розповіді ми так і не довідуємось, як зовуть автора. Єдине, що він говорить про себе, це те, що він селянин, що йому тридцять три роки, і що йому всохла рука. І ще у нього вмерла жінка. Дія відбувається в дев‘ятнадцятому столітті.
Тут чітко бачимо, як нівелюється вся православна канонічність, знайшовши своє іноформне застосування. Деталі, серед яких відбувається розмова не плямують суті, а додають самого живого життя.
Френні раптом зупинилася, щоб зосередитись і якнайкраще побудувати свою розповідь. – І ось цей старець каже прочанинові, що найважливіші є слова молитви до Христа: «Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною». Він пояснив йому, що найкраще молитися саме цими кількома словами. Особливо важить слово «змилуйся», бо це справді всеосяжне слово і може означати безліч речей, а не лише милосердя…. старець говорить прочанинові, що коли ту молитву повторювати знову й знову – спочатку досить проказувати її лише губами – то пізніше стається так, що молитва сама починає діяти. Через якийсь час щось із тобою стається. Не знаю, що саме, але щось стається, серце починає битися у такт зі словами молитви, і ти справді молишся безперервно. І це має надзвичайно містичний вплив на весь світогляд людини. Розумієш, це і є, власне, метою більшою чи меншою мірою усіх тих молитов.
Лейн продовжує тоном свого насмішливого невірства задавати Френні провокативні запитання.
– Я питаю, чого ж зрештою досягає таким чином людина? До чого призводить оте биття серця у такт молитві й подібна абракадабра? Часом не до серцевої хвороби? Не знаю, чи ти це усвідомлюєш, але і тебе, і будь–кого іншого ці вправи можуть довести до…
– До тебе приходить пізнання бога! А стається щось не з серцем у буквальному розумінні, а з отим, що індуси називають Атманом, ти повинен про це знати, якщо коли–небудь цікавився питаннями релігії. Ти пізнаєш бога, і край. – Вона струсила з сигарети попіл, але, заклопотана розмовою, не попала в попільничку. Зібрала, отже, попіл пальцями і вкинула до попільнички. – І не питай мене, хто такий чи що таке бог. Розумієш, я взагалі не знаю, чи він існує.
Відбувається пізнання Бога, з чого й починалась стаття, та й взагалі починалось все також з Нього. В кожного народу сформувався особливий вид молитви, спосіб похвали і подяки, який пронизує і стискає серце, підводячи погляд до неба…
За кілька хвилин після цього перехвилювання дівчина знепритомніла. І тут зникли відразу всі конфлікти і бар’єри, які давали сумніви щодо наявності між цими молодими людьми любові. Лейн клопітливо заспокоював Френні, зумівши в одну мить перенести всі важливі плани, які до цього видавались такими незмінними.
Тим часом хлопець ненадовго вийшов з кімнати, і Френні залишилась сама. Вона лежала спокійно, дивлячись у стелю. Її вуста розхилились і почали безгучно повторювати якісь слова. Знову й знову.
В цьому місці читати мимовільно проказує собі (вголос або в думці): «Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною».
Мистецтво мистецтв – молитва
Або через миттєве отримання задоволення або ж через любов до присутності страждання, але людина вміло справляється із актуалізацією поняття «любити». В цей час, як справи із молитвою йдуть куди гірше, маючи при цьому аналогічне відчуття задоволення, тільки для душі і не відразу.
Задоволення є своєрідною Божою винагородою за людські зусилля, яка не повинна бути метою, а радше – наслідком. Хоча Макарій Єгипетський писав: «Як, садячи виноград, докладаємо багато старанности й праці, аби зібрати плоди, якщо ж їх не буде, то все діло буде марне, так і з молитвою: якщо духовних плодів, тобто любови, миру, радости в собі недобачаєм, то безплідним буде труд наш, а тому метою наших духовних зусиль (молитов) повинна бути втіха і радість у наших серцях (Слово 3, гл.5)».
У «Щирих розповідях прочанина» зустрічаються різні версії потреб молитви.
Припускають, що людину спонукає до молитви вроджена любов до себе – як головна стихія життя. Або ж, якщо не задля прагнення тиші серця, то принаймні задля радості і вищезгаданої втіхи, котру вона приносить.
Молитва є своєрідним захистом, нашою перепусткою до мудрої вседозволеності. З нею не захочеться робити будь-чого того, що могло б скривдити інших. Це як з наявністю любові у словах св. Августина: «Люби і роби все, що бажаєш».
Декілька можливостей, які нам дає молитва із розповідей прочанина:
- Молись – і думай, що завгодно, бо твоя думка очиститься молитвою.
- Молись – і роби, що хочеш, тоді твої діла будуть приємні Богові, а для тебе корисні й спасенні.
- Молись – а не трудись сласною силою перемагати пристрасті. Молитва їх сама зруйнує в тобі: бо більший Той, хто у вас, ніж той, хто в світі (1 Йо. 4:4)
- Молись – і не бійся нічого, не лякайся бід, не жахайся напастей – молитва захистить, відверне їх.
- Молись хоч як-небудь, але – завжди, і не бентежся нічим, перебувай у веселості духа та душевному спокої – молитва просвітить тебе.
- Якби твій час супроводжувала молитва, то природно, що не залишалося б його не тільки на гріховні діла, але навіть і на думку про них.
Як молитися?
Про кількісний аспект молитви говорив Макарій Великий: «Молитися хоч би як-небудь (але часто) є в нашій волі, а молитись істинно – є даром благодаті».
Конкретно про Ісусову молитву – Френні (словами прочанина): найдивовижніше, що спочатку, коли ти лише берешся до діла, не обов‘язково вірити в те, що робиш. Тобто навіть якщо ти в полоні сумнівів, то ти цим нікого і нічого не ображаєш, розумієш? Не обов‘язково навіть думати про те, що ти говориш, – навчає старець. Єдине, що від тебе вимагається на початку, – це кількість. Потім через якийсь час кількість переходить у якість. Сама собою або ще там якось.
Никифор Мона радить: сядь на самоті, й зосередившись, впровадь свій ум, разом із диханням, у серце; затримай його там, взиваючи безперервно: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Так чини, доки це призвання, з’єднавшись із серцем, стане безнастанним.
Святий Григорій Синаїт рекомендує прислухатися до свого серця: якщо молитва сама твориться у твоєму серці, не берись за молитовник. Це означало би залишити Бога всередині серця, вийти звідти і зовні з Ним розмовляти.
Для чого взагалі молитися?
Євангелист Лука пише, що Молитва допомагає відкрити Боже Царство всередині нас ( Лк. 17:21).
А ще, й справді, наші справи не є аж такі важливі, а наші розмови не настільки цікаві, щоби не можна було знайти під час їхнього перебігу ні хвилини вільного часу, аби періодично і часто призивати Ім’я Ісуса Христа.
Френні каже, що моляться, щоб очистити весь свій світогляд і дістати цілком нове уявлення про все, що нас оточує.
«Сховай скарги в шухляди –
І помолися зі мною –
Попроси святості –
Найпростішої, як горобець, сірої»
Ян Твардовський
Підготувала Ірина Іванець
Повязані записи
