«Этого языка боятся бесы …» – цю досить контраверсійну фразу я почув у відеосюжеті новин одного з наших телеканалів. Мова йшла про одне із сіл Черкаської єпархії УПЦ, в котрій більшість парафіян місцевого храму виявили бажання молитися українською. Оскільки такою була думка більшості, то митрополит Черкаський і Канівський УПЦ Софроній це починання благословив. Однак, задля справедливості, у сюжеті показали також і противників переходу парафії на українську, як богослужбову мову. І саме таким був аргументи однієї жіночки: вона стверджувала, що саме церковнослов’янська є єдино «благодатною» і такою, якої «бояться бесы». Отож, сьогодні спробуємо застановитися над тим, якою мовою варто молитися, і чи залежить Богові на тому, якою мовою до Нього звертаються.
Спробуємо дослідити тенденцію щодо «молитовної» мови на прикладі українських Церков.
УПЦ молиться у абсолютній більшості церковнослов’янською мовою. Її часто плутають із російською, але це не так. УПЦ, як і ціла РПЦ молиться саме церковнослов’янською. Російська в православ’ї Московської традиції не вживається. Російською мовою можуть лише виголошуватися проповіді. У Галичині парафії УПЦ моляться або церковнослов’янською із українською вимовою, або ж українською мовою. Згадаймо хоча б Йорданське водосвяття на площі Ринок, очолюване владикою Філаретом – єпископом Львівським і Галицьким УПЦ. Це богослужіння власне і було відслужене церковнослов’янською із українською вимовою, якій Львівською єпархією УПЦ була дана цікава, але як на мене дещо штучна назва «галицький діалект церковнослов’янської мови».
УПЦ КП і УАПЦ зазвичай у своїх храмах моляться виключно українською, хоча інколи бувають і винятки. Зокрема, мій однокурсник із семінарії мав можливість у березні бути в Києві. В час цієї поїздки він зайшов до Володимирського Собору (Патріарший Собор УПЦ КП – В.М.). Яким же великим було його неприємне здивування, коли під час Вечірні у Патріаршому кафедральному соборі, очолюваної, до речі, Патріархом Філаретом, він почув замість «Світло тихе» піснеспів «Свєтє тіхій», та й усі елементи Вечірні на чолі із Патріархом Філаретом, котрі співалися церковнослов’янською були саме у варіанті із російською вимовою… Але, повторююся, це радше виняток, адже загалом в цих Церквах моляться українською. Інколи навіть «занадто» українською. Маю на увазі вирази на кшталт: «Премудрість, станьмо побожно» (церковнослов’янське «прості» має значно глибший зміст) чи «Ще та й ще у спокої Господу помолимось». Особисто мені такий переклад не є наймилозвучнішим, хоча це справа смаку.
УГКЦ. Оскільки сам належу до неї, то про цю Церкву можу сказати найбільше. Оскільки уклавши Унію Київська Церква, а точніше та її частина, яку нині називаємо УГКЦ, абсолютно не перестала бути православною то й богослужбова мова залишилася та сама – церковнослов’янська. До речі і нині Літургійною мовою УГКЦ є церковнослов’янська, однак нею служать дуже мало. 
Стимулом зміни богослужбової мови УГКЦ стали реформи II Ватиканського Собору, який заохочував служити національними мовами відмовившись від «єдиноспасаючості» латинської мови. Оскільки Церква в Україні була у підпіллі, великих можливостей зв’язку із Римом, де власне Собор і відбувався, не тільки через нелегальний статус, а ще й через «залізну завісу» не мала, то у Катакомбах збереглися тенденції служіння церковнослов’янською. З цієї ж причини деяким священикам і мирянам з підпілля важко сприйняти соборові реформи, які закликають Східні Церкви іти adfontеs, тобто повертатися до своєї православної ідентичності. Екстремою у цьому питанні стали так звані «лефевристи» на чолі з о. Василем Ковпаком, котрі відмовилися служити українською, а також відкинули ряд інших реформ Собору.
Окрім української УГКЦ на поселеннях служить тими мовами, які розуміють мешканці країни, в якій Церква існує. Так у Штатах і Канаді богослужіння відбувається англійською, у Італії – італійською, у Аргентині і Іспанії – іспанською, у Бельгії – фламандською, у Франції – французькою, у Росії і Казахстані – російською (парадоксально, але російською служить саме УГКЦ на поселеннях, але не РПЦ).
Думаю, що насправді Господь почує нас будь-якою мовою. Головне не мова, а щирість молитви. Хоча, справді, молитва Церкви, Літургійна молитва, має бути ще й гарною та милозвучною, а це залежить також і від перекладів оригінальних літургійних текстів. Вірю, що з часом можливість кожного народу молитися своєю мовою буде самозрозумілою, до того ж, творення спільних перекладів літургійних текстів дасть змогу українським Церквам отримати чергову нагоду відчутися єдиними.
Володимир Мамчин
Повязані записи
