Моя Alma mater, «Матір-годувальниця». Саме так метафорично, для «красного слівця» інколи навчальний заклад, де здобували вищу освіту, називають або особливо поетичні натури, або ті, кого «зобов’язує становище». Але є такі заклади, які матерями-годувальницями можуть іменуватися поправу. Це – Духовні Семінарії.
Приємно ділитись спогадами про семінарію у час, який є своєрідним ювілеєм – рівно сім років тому було вперше переступлено поріг цієї установи. Цього закладу, який справді був матір’ю. Тоді цей поріг вперше переступили 11 хлопців різного віку (наймолодшим було по 17 років, найстаршому – 30) із різних сімей і різних частин Галичини (один зі Львова, восьмеро із різних куточків області, один тернополянин), а навіть і України (один із нас народився і виріс на Вінничині). Більшість щойно після школи, дехто із середньою спеціальною освітою – одною або кількома. Словом, «різношерстна» компанія. Ці 11 – були третиною абітурієнтів, котрі успішно вступили на підготовчий курс Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УГКЦ і приїхали в Семінарію в Рудно (де власне цей підготовчий курс і базується) для того, щоб відпрацювати «практику», а фактично, просто бути в Семінарії, аби виконуючи різні роботи, здійснюючи чергування, а головне – живучи у спільноті та молячись, помалу звикнути до семінарійного стилю життя.
Оглядаючись на ці сім років можу сказати таке старе, може навіть банальне, але таке у цьому випадку влучне: «здається, що це було вчора». З одного боку – багато пережито і пройдено. З іншого – пам’ять про ці приємні події жива в серці і нині. Потім почалось навчання на підготовчому курсі, тісно переплетене із тим, що у документах Католицької Церкви називається «формацією», тобто, як каже Устав ЛДС: «шлях від духовного чада до духовного отця». Колись на підготовчому курсі один із викладачів – священиків сказав нам: «Я знаю, що ви впевнені, що зараз Ви вже готові бути священиками. Ви думаєте, що ви можете і служити, і навчати, і проповідувати, і катехизувати, але це далеко не так. Ви лише на початку шляху. І ці сім років ви будете змушені мінятись». Тоді ці слова трішки образили юнацький максималізм. Як це – ми, і неготові..? Студент підготовчого курсу Семінарії, особливо десь у середині навчального року вважає, що знає і вміє майже все. Адже він вже семестр у Семінарії, він вже живе у спільноті, ходить у чорних штанах і чорній сорочці, живе за розпорядком, ходить на спільну молитву, їсть зі співбратами у трапезній, префекти, викладачі тепер звертаються до нього не просто на ім’я, а додають до імені таке статусне «брате». Коли приїжджаєш додому то й на парафії на тебе дивляться по-іншому. Як співав О.Б. Градський: «Как молоды мы были», і які зелені. І чим далі живеш, а особливо з перспективи закінченої Семінарії бачиш, як це все було по-дитячому наївно.
Це був сам початок. Попереду були веселі й безцінні моменти проведені із друзями, і насправді братами. Тими, яких крізь роки спільного проживання і поїдання семінарійної гречки називаєш братами не тому, що так приписує устав, а тому, що так велить серце. Особливо це відчутно тепер, коли розділяючи радість їх весіль, тішишся за них і їхніх обраниць (з котрими теж знайомий цілу вічність) як за найрідніших.
Далі було завершення підготовчого курсу, вступні іспити у Велику Семінарію. Після їх успішного складання – пік радості. Нарешті семінарист! І життя у спільноті, де братами називав вже не двадцять дев’ять, а сто шістдесят людей. Звичайно не всі стали такими ж близькими і рідними як ті, з котрими всі сім років був пліч-о-пліч, але кожен із тих 160 якось долучився до формування іншого. Це була велика благодать – жити 7 років (7 у Святому Письмі – число повноти) у спільноті покликаних Христом. Тепер бачиш, що через усі ті чудові, веселі, гарні, позитивні, а часом драматичні, драстичні і «валідольні» події до тебе промовляв Господь. Руками оточуючої спільноти ліпив із тебе свого воїна. Всі ці чергування на прохідній, на кухні, всі ці візити префектів, праця на складах і на дровах, нічні чергування по території, модулі, сесії, курсова і дипломна в УКУ – все це була дія Божа у житті своїх покликаних. Так само як і богословські чи просто дружні бесіди за кавою, спільні походи в місто, курсові поїздки, прощі і просто веселі подорожі з друзями й однодумцями.
А чого вартує спільнотна молитва у Семінарії… Гарантую – подібного ви не побачите ніде. Це годі описувати – треба пережити.
Тому наостанок побажаю всім тим, хто бажає, але поки ще сумнівається: якщо чуєте Божий поклик – ідіть за ним. Буде складно. Буде важко. Буде нервово. Буде напружено. Буде втомливо. Але… Буде радісно. Буде світло. Будуть ті, які залишаться в серці на все життя. А головне – завжди йтиме поруч і підтримуватиме Той, хто покликав. Буде вести за руку, а часом і нести на руках. Тому ідіть дорогою його поклику. І не намагаєтесь звернути, або знайти «легкий шлях». Тобто десь «схалявити», чи скоротити час навчання у Семінарії посередництвом здобуття перед цим богословської освіти або чогось подібного. Пройдіть цей шлях! Він неповторний!
Володимир Мамчин
Повязані записи
