Згромадження Сестер Святого Йосифа постало у Львові в 1884 році. Його засновником був римо-католицький священник Зигмунт Гораздовський, якого пізніше проголосили святим. Зараз Згромадження нараховує близько 500 сестер і функціонує в 11 країнах світу. У Львові діє його українська Делегатура. «Духовна велич Львова» поспілкувалася зі сестрою Теоною, яка вже 17 років пов’язала своє життя з цією чернечою спільнотою.
З-поміж іншого сестра Теона розповіла нам, як не боятись приймати рішення; в яких потребах можна звертатись за допомогою до святого Йосифа Обручника; що означає дивитись на інших людей по-Ісусовому; та що робить у Львові Згромадження Сестер Святого Йосифа.
«Моя мама – православна, а тато – католик»
Сестро Теоно, в якому віці ви прийшли до Бога?
Родом я зі Стрийщини, народилася в сім’ї, де мама – православна, а тато – римо-католик. З дитинства ходила з мамою до церкви в нашому селі, а з татом – до римо-католицького храму в Стрию. В старших класах я визначилась, що буду практикувати віру в Католицькій церкві.
А коли у вас зародилось покликання до монашого життя?
Пригадую, як в четвертому класі я задумувалась перед сном, що потрібно робити щось цікаве в житті. Приблизно в той час якраз з’явилися сестри в костелі. І до мене прийшла думка: може б я пішла в монастир? Але подумала – ні-ні, я хочу сім’ю, це – для інших. І цю думку відклала.
Йдучи по місту, часто бачила брудних циганчат – і думала собі: «Я б їх всіх повимивала!» Мені здавалося, що це щось грандіозне! (сміється) Пригадую, в старших класах треба було написати твір про якусь відому особистість і мене дуже надихала Мати Тереза з Калькутти. Мені особливо близьким було чинити якесь добро.
Навчаючись в Тернопільській академії народного господарства (тепер Західноукраїнський національний університет – прим. ред.) я ще більше почала практикувати віру. Одного разу поїхала на реколекції і там Господь до мене промовив через одного хлопчину. Він часто ходив до костелу і я його запитала, чому він не йде вчитися на священника. У відповідь він каже: «Я йду в семінарію. А ти не хочеш до монастиря?» Після цих слів в мені почалась внутрішнє змагання щодо подальшого життєвого вибору. Під час адорації Пресвятих Дарів я майже цілу годину питала: «Ісусе, скажи, що і як мені робити?» Але нічого не відчула. Вже така зла була під кінець адорації! І тут відчула від Бога глибокий мир і впевненість, що Господь про все подбає. Рішення було прийняте: «Довіряю все Ісусові й обираю чернече життя».
Я насправді не знала суті монашого життя. Був тільки приємний спогад, що, коли я ставала до Причастя, сестра, яка стояла навпроти, завжди мені лагідно посміхалася. Тому я дала собі ще рік, щоби ближче пізнати сестер. У моїй парафії в Стрию були сестри Святого Йосифа, також вони були і в Тернополі.
Як пізнавали сестер?
У Тернополі молодь часто мала зустрічі в сестер у монастирі – ми могли до них прийти, коли хотіли. Разом їли, прибирали, допомагали їм. Я навіть магістерську писала в сестер. Також зі сестрами організовували спільні молитви. У Стрию було подібно: там якраз відбувалося будівництво садочка, який тепер функціонує – ним опікуються сестри, тож завжди потрібні були руки для допомоги.
А що було визначальним фактором прийняти рішення вступити в монастир?
Рішення я прийняла на реколекціях, про які розповідала. Хоча я й дотепер обираю, але вже не згромадження – я заново вибираю Ісуса. Тепер я розумію, що чернече життя – це не помити циганчат і не просто робити добро, це усвідомлення того, що на цілу вічність я є Божа. Моє ім’я в монастирі – «Теона» – означає «Божа», і треба неустанно плекати в собі той дар і служити іншим. Недавно я була на реколекціях, і Господь ще раз мені підтвердив, що дуже важливо прийняти Його своїм Богом, перебувати неустанно в Його присутності і виконувати Його волю. Наче говорю загальні фрази, але для мене це було особливе пережиття, коли я усвідомила, що постійно перебуваю в Божих руках.
«Історично Згромадження засноване 1884 року тут, у Львові»
Яка особлива харизма Сестер Святого Йосифа?
Харизма Сестер окреслюється словами з Євангелія, що записані в Йоана у 13-му розділі: «Як я полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо 13, 34б-35).
Харизма – це особливий дар Святого Духа. Господь Сестрам Святого Йосифа дає особливий дар для того, щоб любити і бути свідками Бога. А проявляється він у служінні всім потребуючим – убогим Христовим. При заснуванні Згромадження у 1884 році тут, у Львові, це були бідні, самотні, безхатченки, покинуті діти. Потім була війна, післявоєнний час, тому сестри служили в лікарнях, в домі самотньої матері. Під час репресій сестер вивезли з території теперішньої України до Польщі, де вони могли служити тільки фізично і психічно неповносправним. Але сестри тишком-нишком при парафіях катехизували. Зараз сестри служать в лікарнях, піклуються хворими в їхніх домівках, відвідуючи старших, літніх і потребуючих, навчають у садочках і школах.
Скільки загалом у сестер у згромадженні?
Нас близько 500. Перший Генеральний Дім сестер знаходився у Львові, після виселення сестер у 1946-му році він був у Тарнові, а тепер – у Кракові. У Польщі є дві Провінції сестер. Сестри ще служать у чотирьох країнах Африки, а також в Бразилії, Франції, Німеччині, Італії і в Україні. Ми не є місійним згромадженням, але сестри служать на місіях. В Україні зараз 29 сестер, більшість з них походять з України.
А де служать сестри у Львові?
У Львові є чотири наші спільноти, служимо в чотирьох місцях. Монастир на Коперника – головний дім на цілу Україну. Тут сестри служать при парафії Марії Магдалини в закристії, займаються катехизацією дітей та молоді. В цьому ж будинку відбуваються реколекції, чування, зустрічі молоді.
Другий монастир – на Татарбунарській, де є світличка для дітей молодшого і старшого шкільного віку, в якій відбуваються групові післяобідні заняття, надається допомога у виконанні домашніх завдань. Світлицю засновано з турботою про дітей з бідніших сімей та на їхнє виховання, зокрема релігійне. Одна сестра з цієї спільноти також їздить по Львові, опікується старшими.
Ще наші сестри служать у семінарії і в Будинку Милосердя для старших осіб в Брюховичах. Я служу в Архиєпископа Мечислава Мокшицького в секретаріаті.
Чому спільноту було названо іменем святого Йосифа? Чи згромадження, яке має подібну назву в УГКЦ, є вашою гілкою східного обряду?
Наше Згромадження Святого Йосифа засноване тоді, коли в Церкві дуже широко розвивався культ святого Йосифа. В 1870-му році Папа Пій ІХ проголосив на весь світ, що святий Йосиф є Покровителем Церкви. Він зробив це на прохання багатьох єпископів і вірних – люди особливо відчували підтримку, допомогу і заступництво святого. Це була жива тема в Церкві.
Наше Згромадження заснував святий Зигмунд Гораздовський. Він був ревним священником і все, що сам глибоко переживав, те і в сестер вкладав. В 1854 році тим самим понтифіком було проголошено Догму про Непорочне Зачаття Діви Марії, і ми маємо теж покровителькою Пресвяту Діву Марію, Непорочно Зачату. Тобто те, що Церква на той момент активно переживала, було вкладено у Згромадження. До речі, в тому часі було засновано дуже багато згромаджень – і Серцянки, і Альбертинки тощо, і ті згромадження мають подібних покровителів.
Щодо греко-католицьких сестер: спільне ми маємо – приналежність до Бога в чернечому житті, спільного Покровителя, але це є цілком дві різні структури, якщо говорити юридично. В двох різних обрядах дві різні структури – це не дві гілки.
«- Сестри, до кого молимося? – Однозначно до святого Йосифа!»
Чи є зараз особливе почитання святого Йосифа у згромадженні?
У згромадженні почитання святого Йосифа активно плекається. Ми щоденно молимося Літанію до святого Йосифа. Зараз (коли була розмова, ред) триває Новенна до Обручника Діви Марії та Опікуна Ісуса. На цей час ми маємо розширену Літанію – наприклад: «Святий Йосифе, покровителю Дів, молись за богопосвячених осіб». Тобто до загальної молитви додаємо шматочок особистої молитви.
Нещодавно в Церкві був рік святого Йосифа, тому не тільки в Згромадженні, а цілою Церквою молилися до нього. Впродовж одного року ми молилися молитвою про заступництво святого Йосифа, яку написала одна з наших перших настоятельок мати Саломеа (Данек). З початком повномасштабної війни наша теперішня Генеральна настоятелька сказала, що буде продовжувати молитися цією молитвою до святого Йосифа, довіряючи йому всі наші монастирі, всі наші потреби і цілу Україну. Сестри, які служать в Україні, перейняли цю ініціативу і щоденно просять Господа через заступництво святого Йосифа про закінчення війни перемогою для України, навернення ворога і тривалий справедливий мир.
Чи бачите ви особисто допомогу від святого Йосифа?
Перед першими обітами я молилася біля великої кам’яної фігури святого Йосифа, яка стоїть в городі монастиря в Ключборку. Там святий Йосиф тримає свою руку на плечі Ісуса. Я подумала: «Святий Йосифе, якщо сам Бог не побоявся дати тобі Ісуса під опіку, то і я тобі доручаю своє духовне життя. Бо не хочеться його втратити, хочеться його виплекати на Божу славу». Це був акт довіри Богові свого духовного життя.
Останні шість років я була настоятелькою у Стрию і тоді відчувала його особливу турботу у всіх домашніх господарських справах. Кожного вечора, як засинала, то казала: «Боже, віддаю Тобі через руки святого Йосифа монастир, садочок і господарські будівлі та прошу, щоб нічого поганого не сталося!» Були різні справи: проблеми з опаленням, з каналізацією. Тоді я запитувала у сестер: «Сестри, до кого молимося?» У відповідь чула: «Однозначно до святого Йосифа!» У питаннях з котлом та міською каналізацією було багато труднощів. Ми почали дев’ятницю і отримали необхідну допомогу. В тому часі Господь поставив на нашому шляху багато добрих людей.
Тобто до Йосифа можна звертатись із таких практичних питань?
Так, можна, я вам раджу (сміється).
«Я мала великий виклик боротися з чоловічими справами у Стрию»
Життя справді сповнене труднощами. Як молодій людині не загубитися та не зламатися в сучасному світі?
Сестри мого Згромадження намагаються допомагати молоді не лише теоретично. Наприклад, у Стрию сестри організовували для молоді різного роду формаційні та молитовні зустрічі, пропонували поглибити своє духовне життя, пізнати його велич і плекати його.
Виховання у християнському дусі розпочинаємо зі садочка. Також діти шкільного віку дуже люблять приходити на зустрічі, де організовується і молитва, і забава, і спільно проведений час, є можливість покопати м’ячиком, покататися на каруселі, пострибати на батуті… Створюємо умови, щоб християнські діти пізнавали себе, перебуваючи в доброму середовищі.
У монастирі на Коперника заплановано чотири раз на рік провести нічні чування для молоді – старшої шкільної та студентської. Темою тих чувань є «Цінність людини». Ми вже провели одну зустріч, вона була присвячена тому, що тіло людини є Божим даром. Все тілесне має дуже велику цінність, бо воно створене Богом. З різних сторін учасники чування пробували побачити в собі красу, щоб не дозволити її топтати – ні собі, ні комусь. Наступна зустріч має бути посвячена нетлінній душі людини, адже якщо побачити красу тільки в тілі та плекати її, але забути про душу, то людина відчуватиме себе неповноцінною.
Наша сестра, яка займається світлицею в монастирі на Татарбунарській, запропонувала мені провести заняття з дітьми про манери доброї поведінки. Я підтримала цю ідею та готую заняття про ввічливість, гарну поведінку на вулиці, в громадських місцях, за столом… Цього не можна відділити від християнства і моралі. Все пов’язане, адже так проявляється повага, любов, пошана, культура.
Що найбільше турбує молодих дівчат?
Недавно я спілкувалися зі старшими дівчатами, моїми подружками, з якими знаємося вже декілька років. Розмовляли, дискутували на тему: «Як жити в чистоті». Ми спілкувалися про те, що допомагає, а що перешкоджає жити в дошлюбній чистоті та в чистоті у шлюбних стосунках.
Як ви ставитесь до святкування 8 березня?
Знаєте, я в той день поверталася додому і зустріла сусіда. Він каже: «Вас сьогодні вітати, чи не вітати?» А я кажу: «Я приймаю привітання, хочете – то вітайте!» Він мене привітав. Потім мали коротеньку дискусію. Сусід запитав: «Яка ваша думка щодо святкування 8 березня як державного свята?» Моя особиста думка така, що цілком викоренити це свято з нашої свідомості не вдасться, багато жінок чекає того дня на привітання. Тому з огляду на те не вдасться від нього повністю відмовитися. Наприклад, в Польщі святкують 8 березня, але не на державному рівні.
Кожна сестра-монахиня обирає в певному розумінні самостійне, незалежне життя. Як ви дивитеся на питання фемінізму і чи не є монаше життя в жіночих спільнотах певним проявом фемінізму?
У Святому Письмі Господь виразно говорить, що чоловік та жінка є людиною. Тобто людиною є чоловік, людиною є жінка. Кожен покликаний до особливої функції. Я особисто так переживаю свою жіночість, що, будучи жінкою, я не є нічим гірша від чоловіка, а чоловіків не вважаю гіршими за жінок.
Щодо незалежності в монастирі, то я особисто цього не спостерігаю. Я мала великий виклик боротися з чоловічими проблемами у Стрию, коли була настоятелькою. Це створювало для мене немалі трудності. Дякувати Богу, поруч був тато, брат, які підтримували та допомагали. Вдома питання з каналізацією чи опаленням мене не цікавили б, а так я була змушена їх вирішувати, хоча мене це не дуже вабить (сміється).
І жінки, і чоловіки повинні відстоювати свої права, особливо тоді, коли ними нехтують. Кожна жінка, якщо правдиво живе християнським життям, – їй не треба боротися за свою жіночість. Моя жіноча тотожність і цінність є вписана в мені від сотворіння. Я вже за неї не мушу боротися, бо вона і так у мене є надзвичайною.
Не раз казали: «Йди-йди в монастир – за тиждень повернешся»
Чи є підстави вважати, що в монастир ідуть люди в яких щось не склалось у житті, зокрема, особистому? Чимало людей так думають.
На мою думку, нема підстав так вважати. Якщо у когось є невирішені проблеми в житті, то вони потребують вирішення, а якщо не вирішуються, то вилазять боком. Вдавання не призводить до добра і все життя вдавати не можна. Одного разу ми, ще молодесенькі, щойно спечені сестри, поверталися з Польщі в Україну через піший перехід. На кордоні працівниця митниці каже до нас: «Сестри, вас що, хлопчина покинув, що ви пішли в монастир?» А одна із нас спонтанно відповіла: «Та якби покинув один, то шукала би другого!» (сміється) Незаспокоєна потреба рано чи пізно виявляється. Наприклад, якби дійсно когось покинув хлопець, а в серці є потреба в подружньому житті, то вона буде проявлятися й надалі.
Чи ви би порадили зараз дівчатам іти в монастир?
Я би порадила слухати свого серця і розпізнавати.
А як розпізнати? На 100% людина ніколи не може бути впевнена у виборі. Вона може спершу думати одне, потім – інше. Пригадується історія про пустельника до якого прийшов молодий хлопець і питає, який шлях обрати: піти в монахи чи одружитися? А пустельник йому відповідає: сину мій, яке б рішення ти не прийняв, потім пошкодуєш. То як побороти страх помилитися?
Перше – треба питати. Якщо я свідома того, що отримала дар покликання від Бога – значить, я з Ним раджуся, Його питаю. Питаю на молитві, слухаю, що Бог говорить через Святе Письмо, натхнення, через інших людей, через життєві обставини. Шукаю поради в компетентних людей. Я також розмовляла на згадуваних реколекціях із монахинею, і вона мені сказала: «Господь тебе поведе, не хвилюйся, довірся». Рішення, яку життєву дорогу обрати, має бути виважене, причинно-наслідкове. Знаю – чому, знаю – навіщо, зважую всі «за» та «проти». Наприклад, мені було нелегко погодитися з тим, що в мене не буде своїх дітей.
І хоча, яке б рішення людина не прийняла, з часом може сумніватися в його правильності – але його все одно треба приймати. І, приймаючи рішення, я погоджуюся, що можу помилитися. Не раз казали: «Йди-йди в монастир – за тиждень повернешся». Можливість повернутися справді існує. Скажу вам більше: в моєму випадку було чотири роки формації, а пізніше можливість ще дев’ять років розпізнавати покликання, поступово, складаючи обіти на один рік. Можливість прийняти остаточне рішення є впродовж 13 років. Є також духовні наставники, з якими ми спілкуємося під час формації. Буває, що в Згромадженні сестри бачать, що це не є покликання цієї людини. Тоді говорять. Це теж допомагає зробити вибір. Буває по-різному, але можливість обґрунтованого, доброго вибору є.
«Коли я пробую на когось іншого дивитися по-Ісусовому, то я бачу ту особливість»
Що вам найбільше подобається у монашому житті?
Мені подобається те, що я маю дуже багато можливостей глибше пізнавати Бога. Напевне, в світському житті я б занадто багато часу приділяла роботі і мені би було складніше. Ті умови, які я маю в монастирі, сприяють тому, щоби я могла розвивати стосунки з Богом.
Бог – невидимий, то що означає на практиці «розвивати стосунки з Богом», «глибше пізнавати Бога»?
Мені здається, це пов’язано з духовністю, це коли я маю контакт зі своєю душею і з Богом, який є невидимий. Душа теж невидима, але я відчуваю, що вона є. Я спілкуюся з Господом на духовному рівні – через Святе Письмо, яке записане, натхнене Богом. Там Господь мене утверджує, що Він мене любить, що «волосина з моєї голови не впаде без Його волі», що «береже мене, як зіницю ока», що Бог про мене турбується, за мене помер на хресті, чекає на мене в небі, має там приготоване найкраще місце, я є особлива в Його очах і Він має для мене особливе завдання, через яке я можу реалізуватися. Час молитви у різних формах сприяє зближенню з Господом.
Що маєте на увазі, коли кажете, що ви «є особливою для Бога»?
Не особливіша, а особлива. В цьому є різниця. Для Бога нема неособливих людей. Кожна людина в очах Бога особлива і Він її по-особливому бачить, по-особливому створив, особливо любить і огортає турботою. Я вірю в те, що для Господа нема особливіших. А сама в своєму житті вчуся дивитися на інших так, як їх бачить Бог. Недавно, коли я була на реколекціях, ще раз пережила те, що Господь особливо дивиться на кожного. В нашому згромадженні була сестра Отилія Саха, яка свого часу служила теж у Львові. Вона з надзвичайною турботою ставилася до своїх співсестер, особливо їх трактувала, не казала нікому злого слова. Я питала себе: «Звідки вона це черпала, як ніколи не нарікала»? На реколекціях я зрозуміла, що вона дивилася на сестер внутрішньо, тобто по-Ісусовому. І коли я пробую на когось іншого дивитися по-Ісусовому, то я бачу ту особливість.
Що означає, що людина – духовна, і чи є різниця між духовністю в світі та в монастирі?
Для мене духовність – від слова «душа». Душа є невидимою і споріднена з Богом, який теж є невидимим (Бог-Отець, Святий Дух є невидимі, а Ісус Христос став видимим з огляду на нас). І коли я розвиваю свою духовність, то розвиваю свій контакт з Богом. І тут, на мою думку, ваша духовність і моя духовність мають однакову вагу. Кожна людина покликана до особливих особистих стосунків з Богом. Те, що я у чернечому житті, а хтось у подружньому чи самотньому, не має значення.
Чи є у вас улюблена Книга в Святому Письмі?
Свого часу це було Євангеліє від Луки. Але тепер щораз більше мені відкривається Євангеліє від Йоана. Це, напевне, пов’язано з якимсь рівнем дозрівання. В Євангелії від Луки є дуже багато образів, які допомагають увійти в суть притчі чи розповіді. А Євангеліє Йоана через записані діалоги Ісуса з небесним Отцем веде мене глибше в особисті стосунки з Богом. Ніби входжу через образ якоїсь притчі всередину діалогу.
«Весь той оптимізм, який є, черпається з Бога»
Монаша спільнота – як сім’я. В ній можуть бути різні стосунки. Розкажіть про місце спільноти у вашому житті.
Я можу сказати тільки особисто. Формація в монастирі дуже допомагає будувати життя у спільноті. Наприклад, є визначений час на спільні молитви, на спільне перебування під час їжі, час на рекреацію. Це є пункти програми, які допомагають. Мені особисто дуже допомагає те, що, наприклад, до старшої сестри я маю ставитися з повагою, тобто так, як я би ставилася до своєї бабусі: щось подати, принести, допомогти. Це є натуральне, винесене зі сім’ї. Є теж сестри, які ближчі мені за духом – маємо спільні інтереси, які варто підтримувати. Є теж такі ситуації, які можуть комусь в мені не подобатися, я когось можу теж дразнити своєю поведінкою, або чиясь поведінка неприродна для мене, а для когось – моя. Тому є нагода, щоб одне одному стерпіти, пробачити. Це не що інше, як реалізація слів Ісуса: «Любіть одне одного…»
Як відображається діджиталізація на монашій спільноті? Чи не втратилося безпосереднє спілкування?
Не втратилося – хоч це теж допомагає. Наприклад, настоятельці присилають інформацію з Генерального Дому. Вона, пересилає цю інформацію в створену групу і всі дослівно можуть її прочитати. Спільні пункти програми, передбачені формацією, сприяють спілкуванню – особистому, молитовному, діленню Словом Божим чи духовній розмові. Нас у спільноті є троє сестер і на рекреації ми можемо поговорити і про війну, і про рідних, і про плани на наступний день.
Ви дуже щирі, енергійні та радісні. Чи легко вам дається утримувати цю радість та світлий дух?
Нелегко дається, бо це духовна праця. В мене сьогодні піднесений настрій, мені приємно з вами спілкуватися. Але, як і всі інші люди, я переживаю – наприклад, воєнні події в Україні, їхні жахливі наслідки, хворобу своєї мами. Але оптимізм черпаю від Бога. Зараз читаю книгу капуцина-поляка, який пише про не нарікання. В ній дає відповіді на запитання, як собі допомогти не нарікати. Вчора якраз читала те, що вибрані слова зі Святого Письма, які мене підносять на дусі, утверджують в покликанні, додають оптимізму, варто завчати і повторювати. Бо те, що Господь раз сказав, для Нього незмінне. Це є правда, в яку я вірю. Наприклад, ті слова, які я цитувала, що жоден волосок з моєї голови не впаде – для мене важливо просто триматися тих слів, коли видається, що воно не так. Продовжувати жити допомагає віра.
Не забудьтесь підписатись на фейсбук-сторінку сестер
Спілкувалися Андрій ТОЛСТОЙ та Марічка ЦЬОМИК
Також читайте: Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
Єрм. Юстин (Бойко): «Багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Повязані записи
