У Львові 27 червня 2001 року, під час Божественної Літургії у візантійському обряді, папою Іваном Павлом ІІ були проголошені блаженними 28 християнських подвижників УГКЦ. Ця подія дала Україні не тільки офіційне визнання з боку Апостольського Престолу, але вказала нам, українцям, приклад віри та пошану до тих людей, які по-справжньому засвідчили власний досвід Бога. Героїзм, який проявили наші співвітчизники спонукає краще придивитися на мотиви їхніх дій, що криються у текстах Святого Письма.
Більшість з них була мучениками, тому необхідно підкреслити найперше ці особливості святості, яка здобувається серед тяжких обставин життя, коли християнин переживає серйозні небезпеки у відстоюванні своєї віри. Запрошення до цього міститься у Євангелії: «Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт.11:29). Церква це завжди підтверджувала, вказуючи на першочергове значення Святої Тайни Хрещення, яка полягає у злуці з Христом та початку життя у Божій благодаті.
У проголошенні святих Церква послуговується мірилам християнських чеснот, головно богословських та моральних: віра, надія, любов, мужність, побожність, здержливість, справедливість в житті Слуги Божого. Мучеництво – досконале слідування дорогою хресної жертви Христа, якщо було прийняте добровільно і свідомо, тому Церква у беатифікації мученика не вимагає його потвердження через видимий знак чуда.
Мученик (грец. μάρτυς, лат. Martyr) у перекладі означає – свідок. Мученицька смерть християн під час їхнього переслідування Римською імперією мала сильний вплив і на багатьох безбожників, які згодом наверталися у християнство та ставали ревними захисниками Христової науки. Чому так? Що дає таку впевненість християнам? Це питання часто ставили собі різні люди, мешканці Римської імперії, які здебільшого намагалися по максимуму жити у світі, щоб відчути весь смак земного життя. Такі особи дивилися на християнських мучеників зверхньо, часто іронізуючи та заохочуючи до поклоніння чужим богам чи до признання у порушеннях, які ті не скоювали. Зазвичай більшість людей не розуміли християнських героїв та істину про те, що земне життя є лиш першим кроком до подарунка, який Бог приготував для своїх вибраних у вічності. Були й трохи розумніші люди, які після прилюдних страт християн спершу з цікавості дізнавалися про науку Євангелія, роздумуючи про істинність та реальність у практикуванні такого вчення. Дехто залишався на теоретичному рівні, впадаючи у часті сумніви. Інші запалювались любов’ю до Христа та свідчили це аж до кінця свого життя. Одним з таких прикладів є навернення св. Боніфатія.
Звичайно, недовіру до християн з боку жителів імперії частково можна пояснити панівним на той час багатобожжям, тобто язичництвом. Все ж, кров мучеників стала доброю духовною основою для Міланського едикту (313 р.), який зробив вагомий внесок у проголошенні християнства офіційною релігією імперії.
Пройшли століття, але як то кажуть історія має здатність повторюватися. Диких звірів замінили катуванням у камерах і довгорічними засланнями на каторжні роботи. З’явилися мученики, які вже на наших землях змогли зберегти віру до кінця свого життя. Їхні життєві стежки так чи інакше перетиналися із Львовом: о. Яким Сеньківський ЧСВВ довший час жив у Львівському монастирі оо. Василіян, о. Олексій Зарицький навчався у Львівській Богословській академії. Рекомендую вам прочитати їхні життєписи, у яких кожен зустріне щось своє, рідне, адже життя наших блаженних є просякнутим українською ментальністю, побутом та досвідом спільнотної молитви. Всі вони засвідчили непохитну силу духу та довіру до Бога – єдиного Творця і водночас приятеля у тяжких обставинах життя.
Повертаючись до визначної події, яка відбулась 15 років тому, хочу звернути увагу на слова тодішнього глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара. У своєму слові він зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква «понісши великі й надзвичайно болісні втрати, все ж щасливо вистояла і при першій нагоді відновила своє нормальне публічне існування». Сприяли цьому віра безлічі мучеників та ісповідників. Особиста опіка Святішого Отця Івана Павла ІІ над нашою Церквою, єдність із Римським Апостольським Престолом стали для УГКЦ духовним скарбом і непохитною опорою.
Недавно Україну відвідував держсекретар Ватикану Кардинал П’єтро Паролін, який розпочав гуманітарну акцію під назвою «Папа для України». Він, зокрема, у виступі перед ВРЦіРО ще раз підтвердив історичне значення мучеників українського народу, кажучи: «Драматичні події сколихнули вашу історію в подальших століттях, зробивши вас насправді народом-мучеником, якому належить пошана не лише Католицької Церкви, але, думаю, всіх людей, що вірять у цінності свободи, справедливості, братерства».
Отож, маючи перед собою багатьох людей, що віддали життя за Христа запитаймо себе, чого сьогодні вони можуть нас навчити? Новітня історія України розпочинає свій непростий етап ходіння на власних ногах незалежності. Хоч наш народ прагне побудувати свою ідентичність на європейському просторі, він має позаду себе багато історичних орієнтирів, які можуть бути переосмислені та взяті на озброєння сьогодні. Йдеться, зокрема, про духовні цінності, що допоможуть нам впевнено йти своїм шляхом правди та справедливості. Але як кажуть, найкраща теорія перевіряється у практиці. А тому, можемо побачити, що мученики ХХ століття сприяли духовному оновленню у воскресінні Церкви. Як наголошував праведний митрополит Андрей Шептицький: «Мученики є джерелом чудотворної сили». Попри численні перешкоди ці слова ще раз доводять важливість прикладу віри, який допомагає нам мужньо йти шляхом вірності та любові до Бога.
бр. Яків Шумило ЧСВВ
У Львові на честь блаженних мучеників УГКЦ був побудований храм, який сьогодні святкує престольне свято. Вітаємо настоятеля та парафіян. Хай Господь дарує вам міцності духу за прикладом блаженних мучеників завжди відстоювати істинне вчення Христа.
Читайте також: Львівський храм, збудований на землі освяченій Іваном Павлом ІІ
Повязані записи
