Про це багато було сказано. Про це багато говорять (особливо у «Богословських нотатках»). Надіюсь про це будуть говорити доти, поки справа бодай трішки не прийде до ладу. Річ у так часто обговорюваному нами формальному християнстві. Минулого року на Різдво ми вже частково про це говорили. Цього року, коментар владики Ігоря (Ісіченка) надихнув на те, аби роздумати над, за словами владики «фольклоризацією й десакралізацією свят».
Ще одна річ, яку ми трішки зачіпали минулого року, і про яку хочеться поговорити і сьогодні – таке собі лицемірство і спекулювання на темі духовності. Про що йдеться? Справа у тому, що нішу «духовного бастіону» істерично прагне зарезервувати за собою наш Північний сусід. Хто не чув про «духовные скрепы», «православие или смерть» і т.п. Однією із підпор цих псевдодуховних вчень Кремля є перманентна критика «загниваючого Заходу», «Гейропи» а тепер і укропів, які «розпинають хлопчиків на дошках оголошень». Звичайно, що адекватна і критично мисляча людина, тверезо оцінивши ці «вчення» як мінімум саркастично усміхнеться, а якщо буде мати гірший настрій, то і покрутить пальцем біля скроні. Так до чого я це все? А до того, що формальне православ’я наших сусідів, котре дуже часто не має нічого спільного не лише із християнством, але і з людяністю дуже часто зустрічається і в нас. В чому суть русмірівського «сходить в церковь»? Поставити свічку, прикластись до ікони і передати записочку «о здравії». Все, на вихід. Про якусь молитву, участь у Літургії, чи тим більше приймання Євхаристії мова не іде. Але на фоні всього цього дуже активно критикується «бездуховний» Захід.
Звичайно, прочитавши все сказане вище всі ми жорстко осудили наших нерадивих сусідів… А тепер пригадуємо своє цьогорічне (та й зрештою – щорічне) Різдво і Богоявлення. Скільки наших жінок вимучили себе приготуваннями неодмінних дванадцяти страв. А скільки з них не доспали ночей готуючись ще й до Різдва, яке прийде після Святвечора. Вони довго-довго стояли коли плити і духовки смажачи і запікаючи, довго сиділи нарізаючи салати, інгредієнти до куті та багато іншого. Чоловіки тріпали килимки на снігу, ходили за покупками, прикрашали дім… Потім всі зійшлися разом, вдягнули вишиваночки і сіли до Вечері. Чи був на цій вечері алкоголь..? Якщо був, то пригадую нашим суперхристиянам, що згідно із приписами Східної Церкви день Навечір’я Різдва і Богоявлення – суворий одноденний піст… Потім всі колядували… Ідилія… Також сім’ї де є бабусі, а надто в кого ці бабусі є в селі, дуже активно слідкували за дотриманням усіх «обрядів». Всі активно слідкували, аби віднести кутю на гроби померлих, поставити дідуха, застелити сіно під обрус, підкинути кутю до стелі (є і така традиція), і багато іншого… Не буду всього описувати, ви і без мене знаєте. Потім було Різдво. Всі ходили один до одного в гості, вгощались, веселились, їли, пили і колядували… Потім було «Марії» і «Степана», програма та сама…
Потім було «Василя». Програма аналогічна, тільки дехто ще «маланкував».
Потім був Йордан. Необхідна програма суперпобожного Галичанина – «набрати водички», щораз популярнішою в нас стає благочестива забавка купання в ополонці. Ну і наостанок – дочекатись священика, який має «покропити хату». Мало не забув… Деякі благочестиві галичанки не наважують прати енну кількість днів після Богоявлення… Не знаю чому – «традичія»…
Думаю 99% галицьких родин впізнали себе в наведеному вище описі впізнали своє святкування. І все класно. Просто супер. Але є одне але. Яке вміщується у кількох питаннях. Якщо хтось із дітей не присутній за Святою Вечерею мама сумує і плаче. Та чи плаче вона так само, коли із присутніх на Вечері дітей і внуків Різдвяні богослужіння в храмі відвідує у кращому випадку хтось один? Скільки із тих, хто прославляв Христа в колядках за столом і ратував за точне число страв після трапези встав і пішов на Велике Повечір’я? А скільки на Утреню? А скільки з них були на Літургії? А скільки із тих, котрі прийшли на Літургію прийшли вчасно? А скільки із тих, котрі прийшли прийняли новонародженого Христа у Пресвятій Євхаристії???
А скільки «празниколюбців» були у храмі на другий і третій день свят? А скільки на «Василя»?
А скільки із тих, хто з кров’ю в очах і піною коло рота мало не бився, аби швидше протиснутись до чану із Йорданською Водою були на Літургії і причащались? А скільки із тих, хто пірнав у ополонку аби «очиститись» перед цим очистив свою душу в Тайні сповіді? Нехай кожен знайде відповідь і узгодить її зі своєю совістю.
Я не маю нічого проти колядок. І проти дідуха. І проти Йорданських купань. І проти будь-яких гуманних і християнізованих народних традицій. Я за те, щоб ми жили тим, чим жив наш народ впродовж віків.
Але я проти того, що ці «звичаї і обряди» стають самоціллю і заступають головного фігуранта всіх цих свят – Христа. Мертвим не потрібна наша кутя на гробах, їм потрібна наша молитва. Байдуже, вечеряємо ми із 12-ма стравами, чи із булочкою і чаєм, важливо, що ми робимо це молитовно і благочестиво. Байдуже, наберемо ми Йорданської води першими, чи сто сорок другими…Байдуже, скупаємось ми в ополонці, чи ні. Христос не осудить нас, якщо не скупаємось і не прийме до Неба позачергово, якщо купатимемось регулярно…
Мусимо розуміти, що центром, основою і головною причиною усіх цих святкувань є Христос. Тільки з ним усі наші святкування, та й будь-що у нашому житті має сенс. Без нього усе – тлін, порох і непотрібна напівокультна метушня… Ми так любимо докоряти заходу за комерціалізацію Різдва, а може пора докорити собі за його фольклоризацію… Може пора навчитись відсіювати другорядне і бачити головне. Точніше Головного. Спочатку Новонародженого, а потім Явленого нам у Тройці на Йордані. Вміймо поставити Христа у центр свого життя! Тоді і всі звичаї та обряди матимуть сенс і будуть гарним, доречним доповненням до наших святкувань на честь нашого Господа.
Володимир Мамчин
Повязані записи
