«Дівчина з гітарою» – так можна сміливо назвати студентку «Львівської Політехніки» Олю Лісньовську, яка кілька років тому створила християнський кавер на пісню «Despacito». Оля назвала композицію «Бог спасає» і полонила серця слухачів. Чим живе студентка зараз, які творчі плани має та де шукає натхнення, вона поділилася у екслюзивному інтерв’ю «Духовній величі Львова».
– Олю, коли музика стала частиною Вашого життя?
Музика почалась від того часу , коли я навчилась грати на гітарі – це було у 10 класі. Ми були на таборі для дітей священичих родин і там всі вміли грати на якихось музичних інструментах і я подумала: «Чому я досі не вмію?». Хоча ми з сестрою ходили в музичну школу, але покинули: я фортепіано , а вона – гітару . А потім , після цього табору , ми почали брати приватні уроки гри на гітарі , вивчили базові акорди. і для того, щоб написати пісню , яку буде приємно слухати цього було достатньо. Бо коли ти записуєш пісню на студії ,то вони там вже додають всякі класні штуки , а для самої себе цього було достатньо і от саме від цього часу все почалось.
Чому Ви обрали саме духовну тему у творчості?
– Бо в мене тато священник, тому на мене завжди впливала атмосфера священичної родини. Водночас за ці роки я теж переживала певну духовну еволюцію. Читаючи свій щоденник студентки-першокурсниці і порівнюючи із собою теперішньою, пересвідчуюся, що змінилася відтоді. Однак духовність була мені близькою і залишається такою зараз. Адже я постійно перебуваю, чи у церковній спільноті, чи у студентському капеланстві. Тому весь час відчуваєш присутність Божу, ти знаєш, що Бог є. І це надихає робити щось гарне. Ділитися у музиці своїми переживаннями, сильними емоціями, почуттями, чи навіть прощенням.
– А як прийшла ідея написати кавер на хіт «Despaсito?
– Поштовхом стало те , що ми з сестрою почули як польські черниці на одній із прощ, заспівали польською кавер на «Despaсito». Ми з Іриною, польської не знаємо і досі, але деякі слова зрозуміли і подумали, чому б не зробити кавер українською? Ми взяли гітару і почали вчитись добре грати «Despasito», але нам руки до того так і не дійшли. І от я одної неділі сіла і задумалась над тим, що стільки часу вже пройшло і пора вже то нарешті зробити. Я підібрала акорди, які підходять до багатьох пісень і вони, такі мелодійні, що слухаєш і розумієш, що гарна мелодія виходить. І я по трохи починала грати, ще й так цікаво починала то робити: спочатку писала останні слова , а потім дописувала текст перед ними і принципі, якось так і написалась ця пісня . Потім ми довго не могли її записати , просто навіть звичайним відео, бо щось то не виходило, то не подобалось те, що записували Але потім після Прощі до Унева нам все вдалося і ми виклали відео в інтернет. Я й не думала, що воно набере стільки переглядів . Я поставила перед собою такий обов’язок : я розуміла, що якщо в мене вже є готовий текст , то його потрібно десь використати недарма ж Бог дав таке натхнення і не для того , щоб ми той текст десь дома тримали і нікому не показували. Коли люди почали переглядати відео , ставити лайки та залишати коментарі – це було дуже-дуже приємно.
– Чи є в планах продовжувати створювати такі кавери та й взагалі запис пісень?
– Насправді є. Хочу найближчим часом щось записати, але це не буде якийсь кавер, це буде моя пісня, бо в мене є до 10 власних робіт, яким потрібно дати можливість прозвучати, адже вони не є записаними на студії. В мене є тільки 2 пісні, що записані на студії: «Бог спасає» та «Ви не знаєте» (на вірші Л.Українки). Решту пісень є тільки в аматорському записі і хотілось б записати їх і професійно , на студії. Хочеться зробити багато, але це все дуже затратно в плані коштів , адже запис однієї пісні це декілька тисяч гривень, а ще потрібно відео і разом виходить досить велика сума. Я зараз вчусь в університеті, тому можливості розігнатись не має.
– Ви виховані у родині священика. Чи були у Вас особливі правила?
Я думаю, що у всіх сім’ях є ролі доброго і поганого поліцейських: тато в нас був добрим поліцейським, а мама – злим. Коли тато не хотів нам відмовляти він казав: «Йди спитайся мами» . Правила в нашій сім’ї існували, хоча їх ніхто не промовляв в голос , це і так було ясно, але в принципі я не почувалась дуже обмеженою . Ніколи не виникало думки про те, що мене обмежують через те , що мій батько священник . Ми з Ірою не дуже то і хотіли попадати в якусь дивну атмосферу. В років 15-16 хотілось тоді на дискотеку, але мама вже тоді почала пускати , хоч на пару годин , але вже була воля. А тепер ми вже втратили до того бажання , тепер вже інші інтереси.
-Що було і залишається головним в вашій сім’ї ? Можливо повага, підтримка?
Я можу сказати , що в нашій сім’ї , як і в будь-якій іншій все неідеально. І насправді сім’я, мені здається, – це будинок, який ти будуєш все життя і постійно потрібно більше і більше для нього робити . От коли ти думаєш : « Все, класно. Я вже все зробив , одружився значить моя сім’я збудована» , то це тільки старт, адже тільки тоді ти починаєш більше працювати, йти на компроміс, придавлювати своє его, свої бажання. Наша сім’я змінювалась, це я можу сказати точно , з тим як змінювались всі ми, що відбувалося в нашому житті, а особливо з тим, як змінювалась я і моя сестра після вступу до Львова і участі в таких осередках, різних типах діяльності, тоді ми і почали змінюватись, змінювати ставлення до батьків , тільки тоді вже почали разом молитися.
–Чи є у Вас в сім’ї якесь кредо , що зобов’язує всіх слідувати цьому?
Кредо , ну напевне, все таки : «Слідуй своєму бажанню». Тому що батьки нас ніколи не обмежували , навіть у виборі професії . Вони не казали : «Ти маєш юристом чи економістом» , вони завжди казали : «Йди вчитись туди , де ти хочеш вчитися .» Я думаю, що це таке наше кредо.
–Зараз серед молоді часто шириться агностицизм, чи атеїзм. Що Ви думаєте про це?
Мама зобов’язувала нас, коли ми були ще малі, десь 6-7 років . Тоді мама примушувала нас йти на молебень і таке було . А потім, коли ми вже були старші, то такого не було. Ми самі знали, що ми маємо йти до храму в неділю. Я думаю, що мода не ходити до храму провокує пристрасть до чогось такого земного: чи це щось матеріальне, чи це якісь сексуальні пристрасті. Тобто людина шукає чим заповнити ту пустку, де немає Бога . Тому такій людині, на мою думку, потрібно більше грошей, більше одягу, більше сексуального задоволення. І тим особа намагається якраз заповнити ту пустку, але ці речі її заповнити нездатні. Тоді людина зрештою вигорає і не знає, що їй робити. Вона не думає про те, що на перше місце треба ставити свої стосунки з Богом, а коли в тебе будуть стосунки з Богом тоді ти і будеш хотіти йти до храму. Але стосунки з Богом починаються тоді, коли ти починаєш молитися, тобто ми не можем почати з кимось стосунки не починаючи з кимось розмовляти, слухати, говорити… Тоді це не стосунки , а зустрічі, якісь безмовні, от переглянулись і пішли далі. Думаю, що це насправді сумно, але я з тим так не стикалася , тому що в нас дуже багато на Західній Україні людей , які ходять до храму, які вірять в Бога . Я ,дякувати Богу , зустрічала тільки тих , хто щиро вірить у Господа, і хто має дуже близькі стосунки з Ним. Якщо раніше я думала , що це все повинно бути ідеально, я не дозволяла собі робити якісь помилки , а якщо робила їх , то була на себе дуже зла , то потім я зустрічала священників , які відкрито говорили про своє минуле казали : « Я зовсім не святий» і вони вірять , що Бог любить їх такими ,якими вони є і вони вже й інших приймають такими ,якими вони і є. Для мене саме такі отці є прообразом Бога , тобто ті , які сприймають тебе таким , яким ти є . Так, нехай ти неідеальний, але я знаю, що ти можеш зробити краще і не критикувати , а саме приймати , підтримувати , любити з тими вадами , які в тебе є і просто бути поряд , провадити.
–Як Ви вважаєте, батьки мають примушувати своїх дітей іти до храму?
Якщо ми говоримо про дітей маленьких , ну так 5-6 років чи більше , то я думаю , це не треба заставляти їх ходити до церкви . Це залежить від батьків , якщо батьки самі себе заставляють ходити до церкви , бо так роблять сусіди, так роблять всі наші знайомі і йдуть до церкви , бо що скажуть вони, тоді ясно , що вони і дитину будуть заставляти ходити до церкви . А як дитина запитається : « А чому я маю йти до церкви?» , а батьки не зможуть відповісти , бо вони і для себе не знають ,чого вони туди ходять . А якщо ми будемо говорити про те , що батьки знають для чого я іду до церкви , тому . що там є Бог , з ним я хочу будувати свої стосунки і він той , хто мене створив і той, до кого я повернусь після того як я проживу своє життя тому , що рано чи пізно воно закінчиться . Якщо батьки будуть говорити дитині : «А бачиш , Бог тебе любить» і якось пояснювати дитині , що відбувається в церкві, а не просто привели до храму , дитина відстояла ту літургію , нічого не зрозуміла тому , що текст літургії для дитини є незрозумілим , а коли батьки будуть щось розшифровувати , тоді дитина буде якось більше запитувати, більше задумуватись . Я думаю, що проблема заставляння ходити дітей в церкву – це спочатку батькам треба задуматись , чому ж я йду до тої церкви , а якщо я не знаю чому , то почати шукати відповіді, питатись священників.
-Чи виховання у священичій родині суттєво вплинуло на Ваше життя?
Я думаю, що вплинуло . Я рада, що в мене тато священник .Але я б була так само рада , якби і не був священником. Але звісно це все одно якось впливає на відповідне виховання, відповідні принципи , відповідну точку зору . Мені дуже подобаються саме політичні погляди моїх батьків , відповідні вже постаті на яких ти рівняєшся , тому що ти про тих знаєш , те , до чого ти рвешся і до чого прагнеш. Я не виростала в іншій сім’ї , тому не можу порівняти .
Розмовляла Діана Гірська
Фото надані співрозмовницею
Повязані записи
