Розмова з митрополитом Львівським та Сокальським УПЦ КП Димитрієм (Рудяком). Владика Димитрій розповів про значення Великого посту в такий складний для України час та поділився своїми думками щодо викликів, які постали перед українським народом.
– Великий піст готує нас до світлого свята Воскресіння Христового. У чому цьогорічна особливість Великого посту для українців?
– Хочу сказати, що піст завжди є постом. І вимоги до Великого посту завжди однакові. Водночас, як підготовка до Пасхи, піст кожного року має свою специфіку, що пов’язана з особливими подіями в житті суспільства, церкви та держави.
Цьогорічний піст справді особливий, адже в Україні дуже складна ситуація: триває війна, розв’язана московським агресором. Нажаль, ще і православним агресором, який розуміє свою історію та місію в цьому світі через так званий «руський мир» і хоче, щоб такої держави як Україна не існувало.
Що ми повинні робити? Православні Київського Патріархату перш за все повинні молитися і на себе накласти подвиг посту такий, який обмежить нас у будь-яких злих справах і діях. Ми повинні порівняти себе із тими, хто захищає нашу українську землю на Донбасі, адже ці люди, які викликалися бути добровольцями, і ті, хто пішов за мобілізацією для захисту Батьківщини, вони ж обмежили себе в багатьох речах. Там на передовій, де ідуть запеклі бої, вони щодня ризикують своїм життям, захищаючи нашу землю. Так ось, ця їхня любов – бути готовими покласти душі свої за друзів своїх – вона повинна простягатися і на нас. В чому? В тому, що ми молимося за них, за мир і спокій в нашій державі,що ми є піклувальниками за них, і звичайно, що допомагаємо їм. Ось ці три речі повинні супроводжувати цей Великій піст перед світлим Христовим Воскресінням.
Мені здається, що коли ми відчуватимемо цю взаємну любов, то через Бога будемо відчувати зв’язок із ними, і також будемо обмежувати себе в насолоді життям, яке, погодьмося, і у Києві і у Львові тече своїм плином, без особливого у багатьох відчуття війни. Коли ми будемо згадувати про наших воїнів, то такий піст буде корисним для кожного із нас. Коли ми відчуватимемо, що можемо поділитися із ними якимись речами, які ми планували собі придбати, можливо навіть і в надлишку, але розуміємо, що нині ці кошти потрібні для наших воїнів, щоб придбати ліки, амуніцію та інші речі, які їм необхідні.
Якщо ми вимагаємо чогось від держави, кажемо що вона повинна допомагати і мати для цього гроші, то не варто забувати, що держава – це ми всі! Держава – це люди, які складають її. Ми повинні бути свідомими, що коли буде гірше, то буде гірше усім. Ми не повинні з надлишком таких претензій виставляти до держави, а навпаки об’єднати свої зусилля та зробити те, про що мріємо – здобути мир, сильну державу і сильне військо, яке нас захистить.
– Через події в Україні, чи збільшилася кількість людей, які прагнуть Бога? Чи збільшилася кількість прихожан у храмах?
– Так. Мушу відзначити людей в церкві побільшало. Очевидно, що ці випробування породжують в душі кожної людини бажання бути ближче до Бога, адже коли людина живе благополучно, то вона втрачає цей зв’язок із Богом, її відволікають різні меркантильні та побутові справи, а тепер людина йде до храму, бо відчуває, що то все другорядне і молиться, в першу чергу, за Україну.
– Як на окупованій території Донбасу нині живеться вашим священикам?
– Згідно із рішеннями сепаратистських незаконних утворень, єдиною визнаною Церквою є Московський патріархат. Наші парафії нині там зазнають величезних утисків. Деякі взагалі не діють, а деякі вимушені діяти підпільно. Поки сепаратисти займаються війною, можливо, не так відстежують, але це поодинокі випадки, коли вони відносяться спокійно до функціонування наших парафій. Фактично, Церква перебуває, як колись у давнину, в катакомбах, коли треба було приховувати, що ти священик.
Я спілкуюся з нашими владиками. Безпосередньо з ними підтримую зв’язок. Ми намагаємося їм допомагати чим можемо. Допомагати конкретними справами. Ось візьмемо приклад владики Сергія, архієпископа Донецького та Маріупольського. Як і раніше, так і тепер він займається допомогою старшим людям. Він утримує таку установу, будинок для літніх людей, там тепер перебуває ще більше осіб ніж було досі. Цей старечий будинок діє в селищі Тельманове, яке захоплене сепаратистами. Владика Сергій, встановивши зв’язок із тими, хто під його керівництвом там служить та працює, допомагає їм усім, чим може. Ми також туди спрямували свої зусилля і маємо конкретні адресні допомоги нашому війську.
Ось днями ми відправили допомогу для потреб АТО, подарували з авто та інші речі – через наш монастир Святої Тройці. Отець Артемій Марич все це зробив, я освятив і поблагословив цих хлопців-волонтерів, які все це повезли на фронт. Звісно ж, є інші моменти, адже багато роблять і самі парафії безпосередньо, а не лише єпархіальне управління. Ми усі намагаємося допомагати… Незважаючи на те, що все ж трішки спадає ця активність, адже самі люди стомилися та й статків не так багато через підвищення цін і ріст курсу долара, але ми спільно продовжуємо це робити.
– Весь світ шокований картинами, коли катують військовополонених, знущаються з них. Ці нелюди також називають себе християнами… Як таке можливо в сучасному світі?
– Я би не хотів взагалі їх вважати віруючими людьми, бо це звичайні садисти. І хоча я назвав їх у відповіді на попереднє запитання православними, нічого спільного з православ’ям вони не мають. Розумієте, коли, стоячи біля гармати, викликають: «Во ім’я Отца і Сина і Святого Духа. Амінь. Огонь!», то мені здається, що це межує з божевіллям. Це люди хворі. Якщо їх багато, то в психіатрії це називається етнопараноя, коли люди зациклені на якійсь неправдивій ідеології. Ця ідеологія є хибною, хоча вони й вважають, що роблять заради Христа велику справу. Прикриваючись православ’ям і абсолютно не розуміючи, що таке православ’я, вони чинять жахливі речі. Вважають, що це священна для них війна проти таких же християн. Це ж божевілля.
На жаль, в історії людства таких випадків є дуже багато і багато можна провести паралелей. В історії, в роки великих воєн, такі випадки траплялись часто. Німці мали за честь іти і визволяти народи СРСР від нечисті комунізму і більшовизму, а тут вважали, що визволяють народи від нацизму. Мені здається, що обидва тодішні володарі, Сталін та Гітлер, мали однакові харизми і однаково вибудовували ідеологію щодо інших народів.
Також ви пам’ятаєте, що лицарі ішли “визволяти” Гроб Господній, а насправді захопили таку православну державу, як Візантія і дуже знущалися над “православними схизматиками” і вважали, що роблять святу справу.
Взагалі Христос каже, що “коли вас будуть вбивати, то будуть думати, що вони велике благо роблять для Бога” (Ін. 16,2). Мені здається, що в історії це інколи виплескує назовні і це велика небезпека. Походить це від того, що люди ні Христа, ні віри християнської по суті своїй не розуміють, або підмінюють його закони різними ідеологізмами, які існують до цього часу
Мені здається, що такі терміни як “Святая Русь”, “Москва – третий Рим”, “Русский мир” являють собою дуже небезпечні ідеології, адже у їх змісті Христа нема як такого, але вони стоять в основі церковної ідеології і завжди там були. Нині ж вони трансформувалися в “православие – самодержавие – народность – русский мир” і ті, хто це все творить, не розуміють, яку небезпеку вони сіють. “Русский мир” на сьогодні це чистої води антирелігійна ідеологія і її існування має опертя на російськомовних громадян по всьому світі і особливо в країнах близьких територіально до Російської Федерації.
Замість того, щоб проповідувати Христа та справжні істини християнства, вони замінили все це на ось такі небезпечні ідеологічні компоненти, які вводять народи в духовний ступор. І породжують такі небезпечні тенденції, як ненависть до інакомислячих.
Нам же не годиться забувати, що ми живемо у плюралістичному світі, і якщо ми говоримо про європейські цінності, то вони будуються на очевидних засадах, серед них потреба в полеміці. Зокрема, у християнстві, коли треба відстояти істину у глобальному та модерному світі, і свідчити про Христа.
Мені здається, що такі тенденції оживляють Церкву. Вони змушують духовних пастирів не лише захищати своє стадо, але й давати можливість пастві пояснити, як реагувати на суспільні, духовно-моральні, глобальні тенденції і це, повторюю,оживляє саме християнство. Чому, наприклад, православне богослов’я більше розвивалося на Заході України, коли православні опинилися у католицькому та протестантському світі? Самі ці удари давали можливість православним оживити своє вчення. Так і тепер в цьому світі нам треба шукати шляхів для єдності та захисту православної віри, а тут починають війну за вигадані цінності “Русского мира”. Що це за цінності? Це Російська неоімперія! Це колишні основи та ідеологія Російської імперії. За це йде війна. Не за Христа і не “Во имя Отца и Сына и Святого Духа. Аминь”. Вони підмінили Христа “русским миром” і “человеком с русской душой”.
– Але в самій Росії люди не ходять до храмів.
– Там зовсім інше розуміння Церкви як такої. Там, де російське православ’я залишило свій вплив, там світ є дуже специфічним. От візьміть, до прикладу, православну Волинь. Останній час перед революцією та Першою світовою війною там був архиєпископ Антоній Храповицький, який відстоював чорносотенні ідеї. І от він настільки там посіяв ці плоди «русского монархізму», що до цього часу цілі покоління виховані на цих ідеологіях. Ось чому там так багато Московської церкви і чому там така боротьба. В Почаєвській лаврі ці ідеї до 1917 року культивувалися. Нині можна ще знайти цілі агітаційні листки, які вже є раритетом, але по старих хатах у людей їх ще зберігають і читають – про “возвание в защиту русского отечиства и монархии”. Росія взагалі є досить дивною у релігійному відношенні державою. Соціологічні опитування свідчать, що серед росіян лише 4% відвідують церкву бодай раз на тиждень.
Я, до речі, нещодавно придбав журнал «Нива». Це місячник посвячений церковним і суспільним справам, який видавався у Львові до початку Другої світової війни. Так ось в цьому журналі за 1922 рік є така стаття отця Гліба “Церковне питання в Росії”. Він намагається дати відповідь, що ж таке Росія. Галицьке церковне суспільство намагалося дати відповідь і пояснити людям,що ж там відбувалося. Я собі підкреслив деякі пояснення: “Скорше чим перейдемо до аналізу російської релігійності, конче треба нам задержатись на однім замітнім явищі російського життя…”. Тут отець Гліб дає відповідь на питання,що таке російська інтелігенція. Він каже: “Російське самодержавіє є релігійною ідеєю, яку оставили у спадщину Москви умираючою, – на той час в Росії, вже були при владі більшовики, – росіянин дуже любить, коли Росію хтось хвалить, або нею інтересується, але тоді він із скромності все ж таки її ганить перед тим з ким він має бесіду. Росіянин по можности своїх сил старається з чужоземцем говорити його язиком. В тім вигляді він дуже делікатний. Він ніколи не допустить, щоб ви, хоч знаєте російську мову, трудились розговором з ним по-російськи, але все таки, в глубині душі, він гордить чужоземцем і вміє докладно зважати його національні, особисті браки. За свій незвичайний космополітизм він конець кінцем мститься їдким сарказмом, котрого правда не дасть відчути самому чужоземцеві. Він ніколи не переносить на особу свої національні чи політичні ворожнечі і дуже гіршиться, коли се роблять другі. Він вміє любити і розуміти аж до тонкостей чужу культуру, може незвичайно глибоко зрозуміти і присвоїти чужу національну душу, і в дивний спосіб вміє бути не рускім і рівночасно ніколи не денаціоналізується”.
Ось така тонка характеристика присутня навіть у сучасному росіянину. Вони будуть намагатися говорити, що вони люблять Україну за шароварщину та українську пісню, але ви, будь-ласка, все ж любіть Росію. З чим я тут не можу погодитися, з отцем Глібом, так це те, що сьогодні змінилася ця тенденція, коли він каже, що рускій скаже говоріть своєю мовою. Вже він так не скаже. Ось бачте, як трансформувалися і змінилися ці характеристики.
Мені здається, що коли ми навчимося розрізняти і говорити з ними мовою не раба, не меншовартісного малороса, а українця, вони самі нас зрозуміють. Повірте, в Росії достатньо людей, які розуміють Україну, українця і те, що відбувається зараз в нашій державі.
– Суспільство шокувало, що УПЦ МП віддала майно в Криму РПЦ. Хтось бачить це як зраду, а хтось каже, що вони не могли інакше…
– Я також схильний думати так, бо ж, по суті, МП передав парафії чи єпархії тій самій МП. А з другого боку, не забуваймо, що це були наші національні святині. Херсонес та інші храми, які належали Україні та українській державі. Там є наші музеї, і вони просто так передані Російській церкві. Ця зрада була цілком прогнозована, адже Росія, яка вселилася і загарбала Крим, інакше не могла вчинити, у тому числі, і Російська церква. Тепер вони виправдовуються, але що ж там виправдовуватись? Те, що УПЦ МП вже в Криму не існує це факт? Там вже офіційна Російська православна церква, яка через своїх незмінних з часів УПЦ МП очільників освячує російську зброю.
– Яке становище УПЦ КП в Криму?
– На жаль, там є труднощі, адже нашу єпархію вимагають перереєструвати згідно з російським законодавством. Це означає, що ми повинні, як і УПЦ МП, також визнати окупацію, анексію Криму. Я давно розмовляв з Владикою Климентом і не можу вам сказати його офіційну позицію, але там ця проблема існує. До речі, греко-католики не проти також перереєструвати свої громади за чинним російським релігійним законодавством.
– То вони зараз у підпіллі?
– Так. Вони у ще більшому підпіллі ніж парафії на Донбасі, адже Крим окупований і там все це безчестя відбулося більш-менш “спокійно”, тому вони змушені вже давно слухати і дивитись, що говорить офіційна Москва.
– Чи багато за останній час відбулося переходів з УПЦ МП до УПЦ КП?
І на Львівщині, і загалом в Західній Україні, особливо в Рівненській єпархії, таких переходів є чимало. Правда, з великими труднощами, адже наші люди ще бувають засліплені і не розуміють, а подекуди на своїх меркантильних інтересах тримаються “батюшки”. В цілому цей процес відбувається безболісно. Не без труднощів, але безболісно, адже цілі громади свідомо переходять до УПЦ КП. Що спонукає людей до цього? Здебільшого безглузда і водночас свідома українофобська позиція деяких священиків УПЦ МП, засліплених отим самим “Русским миром”. Прикро, але є священики, які закликають людей дивитися російські канали, а люди дивлять і вірять тому, що там говорять. Це означає, що за цим треба уважно пильнувати тим, хто має за це відповідати, бо духовна безпека – це запорука національної безпеки нашої держави.
– Як би ви порадили українцям цього року зустріти Великдень?
– Великдень цей треба зустріти з молитвою і милосердно. Постаратися зробити перед Великоднем якусь милостиню. Я думаю, що її потрібно направити на допомогу нашим військам та переселенцям, людям, які сьогодні її потребують. Бути більш жертовнішими. Ось такий заклик перед Пасхою та у дні святої Пасхи – бути жертовнішими, з любов’ю ставитися один до одного.
– Ось проблема, на яку звертають увагу бійці АТО, – це надто гучні святкування.
– На жаль, все це є. Львів далеко і на собі не відчуває цієї війни, але колись Львів зазнав дуже великих знущань. В той час, коли тут лилася кров, і в катівнях НКВД гинули безвинні люди, Донбас жив спокійним життям. Я не хочу протиставляти це все одне одному, але це є історичні моменти, які тепер переплелися. Не даремно наш Святійший Патріарх Філарет закликає до покаяння жителів Донбасу. Він, як людина духовна, як наш лідер з великим життєвим досвідом відчуває у чому проблема Донбасу бо, до речі, він там народився. Треба всім покаятись і тоді війна припиниться. Ми своїм прикладом тут в Галичині, Центральній Україні, Волині, Поділлі повинні показати всім, що ми прагнемо Бога, і ми прагнемо незалежної, вільної України. І це все припиниться.
Я нещодавно знайшов відозву архиєпископа Чернігівського Лазара Барановича, який жив у другій половині 17 століття, коли в Україні була Руїна, коли українські гетьмани поборювали одні одних і здавалися Росії. Він закликав “во дні сія воїнственная” бути милосердними та співстраждальними. Знаменитий український науковець, літературознавець і мовознавець Юрій (Шерех) Шевельов зазначив, що саме в цей час відбувався злам українського народу. Про що йдеться? А ось про що. Якщо візьмемо те століття, включно з Богданом Хмельницьким, то в першій половині українці жертвували і хотіли відстоювати свою державу і навіть Луцький єпископ на військо Богдана дав три бочки пороху та зброю, Львівський владика також це зробив. Але вже у другій половині 17 століття якщо і були ті, які хотіли воювати, то вони за зброю вже неохоче бралися, натомість готові були служити новій імперії. І знайшовся лише єдиний Мазепа, який відкрито виступив проти цього, але то вже було на початку 18 століття та й сил у нього вже забракло саме через причину манкурства української суспільної верстви.
– Сьогодні подібна ситуація.
– Так, але нині вона перевернута. Україна тоді здалася Московії і до цього часу бореться, щоб відірватися від неї, але тепер народжується нація, яка буде здатна захищати Україну, хоча і досі знаходяться такі, які хочуть вислужуватись перед Росією. Можливо, друга половина 21 століття буде вже зовсім інакшою для українського народу. Буде кращою! Я в це вірю!
Розмовляла Анна Новик
Фото – Сергій Бобра
Повязані записи
