За тиждень до початку Великого посту Церква подає нам для міркування і духовної настанови читання з Євангелія про Страшний Суд. На відміну від двох попередніх неділь, коли ми чули притчі Спасителя, що пояснювали нам, яким повинне бути покаяння, сьогодні почуте нами є не притчею, але пророцтвом, є сповіщенням від Самого Сина Божого про події, які мають статися у майбутньому.
У багатьох православних храмах, в тому числі й у нашому Михайлівському Золотоверхому соборі, на західній стіні, біля головних вхідних дверей, можна побачити ікону Другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа і Страшного Суду. Таке розміщення цього образу в храмі не є випадковим. Адже коли ми входимо до храму, то перше, на чому зупиняться наш погляд – це вівтар та іконостас із зображеннями Спасителя, Божої Матері, святих. Ці ікони є для нас спонуканням та нагадуванням про те, до чого ми маємо прагнути в своєму житті та кого маємо наслідувати, з кого брати приклад. Протягом богослужіння ми перебуваємо видимо серед образів святих, чиї ікони є навколо нас, і тим самим отримуємо наочне нагадування, що і ми покликані до святості, складаючи з угодниками Божими єдине Тіло Церкви, Глава якого – Сам Господь Ісус Христос.
Але коли ми виходимо з храму після богослужіння або після відвідання його протягом дня для приватної молитви – біля дверей, за якими вже починається простір світу, ми бачимо образ Другого пришестя Христового і Страшного Суду. У такий спосіб ми отримуємо нагадування не лише про те, що світ, до якого виходимо, має своє завершення, свій кінець, про що сповіщено нам Сином Божим і у що ми віруємо, але також і нагадування про нашу особисту відповідальність.
Те, що Син Людський вдруге прийде зі славою судити всіх, як живих, так і воскреслих померлих – є беззаперечна істина. Це – не алегорія, а дійсність, така сама реальна, як і Христове народження, і Його хресна смерть, і Його воскресіння.
Тут можуть поставити питання – а чи дійсно це так? Бо відомо, що вже перші християни очікували скорого Другого пришестя Христового, яким завершується історія світу цього і почнеться історія нового неба і нової землі, про що сповіщає апостол Іоанн Богослов у книзі Одкровення (Одкр. 21:1-5). Але проминули не роки, не століття, а вже два тисячоліття – і не сталося ще цього. У кожному поколінні людей поширювалися міркування про близький кінець світу – але щоразу вони не справджувалися. І ми з вами пам’ятаємо, як менш ніж десятиліття тому весь світ вчергове охопило таке очікування – але світ досі існує. То можливо і не буде ніякого кінця світу, можливо все це – марні міркування та очікування?
Читання з Євангелія, яке ми почули, є нам свідченням, що завершення світу цього, загальне воскресіння померлих, Друге славне пришестя Христове для звершення остаточного Суду, наслідування праведними життя вічного, а грішниками вічних страждань – все це неодмінно станеться. Як сталося виконання пророцтв про прихід у світ Месії, про Його смерть і воскресіння, хоча між часом їх проголошення і часом здійснення минули століття і навіть тисячоліття. І як поява неправдивих, ложних «месій» не зупинила і не відмінила явлення істинного Спасителя – так і марні призначення дат кінця світу, які були дотепер і які ще будуть, не можуть заперечити чи відмінити істину, сповіщену Самим Богом і про яку сьогодні нагадує нам Церква через читання з Євангелія.
Але окрім цього узагальненого знання про кінець світу і Страшний Суд, які стосуються загалом усіх, читання, яке чуємо, і образ, який можемо побачити при виході з храму, нагадують нам і про дещо цілком особисте. Справді – ми не знаємо, через рік або через сотні років станеться Друге пришестя Христове, і тому загальний кінець світу може здаватися надто далеким і багатьом навіть не дуже реальним. Але для окремо кожного з нас кінець світу цього настане у часі, який ми здатні осягнути думкою, і який щодня наближається, бо день цей – це день нашого власного упокоєння.
Безперечно, що коли ми помремо – це не припинить існування світу. Але особисто для кожного з нас зі смертю світ цей завершиться. Відійдуть в минуле всі його турботи, скорботи і розваги, бо ми увійдемо у вічність в очікуванні загального воскресіння померлих і остаточного Суду. Для нас світ цей залишиться по інший бік гробу і могили, і у життя вічне нічого з матеріальних речей не візьмемо – окрім одного: нашої відповідальності перед Богом, наших добрих або злих вчинків та слів.
Саме тому напередодні неділі, коли ми чуємо читання про Страшний Суд, у суботній день звершується загальне поминання померлих. У молитві та милостині за них ми не лише виконуємо свій обов’язок любові щодо спочилих, але також нагадуємо самим собі про невпинне наближення нашого особистого дня кінця світу, дня, коли земна історія для нас завершиться переходом у вічність.
І щоби ми, доки маємо час і сили, могли гідно приготуватися до цієї вічності, щоби ми наслідували життя, а не смерть, блаженство, а не страждання, благословення, а не осудження, Господь завчасно сповіщає нам, що слід робити, а чого – уникати.
З сьогоднішнього євангельського читання ми чуємо це сповіщення, узагальнений зміст якого нагадує нам про дві головні заповіді – про любов до Бога і любов до ближніх. Хто не любить Бога, той не здатен правдиво і жертовно полюбити і ближніх, а хто не любить ближніх своїх – не пізнав істинної любові до Бога. Бо так говорить апостол Іоан Богослов, апостол Любові: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? I ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив i брата свого» (1 Ін. 4:20-21). Саме тому всі справи милосердя до ближнього – голодного нагодувати, спраглого напоїти, подорожнього прийняти, нагого одягнути, хворого і ув’язненого відвідати – Син Божий відносить до Себе Самого: «Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40).
Отже, доки маємо час життя у світі цьому – повинні присвятити його примноженню діл любові. Адже як сказав Сам Господь: «Хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води, тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї» (Мф. 10:42).
Якщо одна чаша води для спраглого, подана заради любові й милосердя, має в очах Божих таку цінність, що не залишиться без винагороди – то хіба не слід нам дбати, щоби примноженням плодів добрих діл послужити Сину Божому і потрудитися для вічності? Хіба не раділа би людина, і надзвичайно раділа, якби у відповідь на поданий хліб голодному чи одяг нагому отримала б негайно стільки ж золота, срібла чи дорогоцінностей, скільки б важило щойно пожертвуване? Кожен скаже, що раділа би. А Господь не золотом, сріблом чи цінним камінням віддячує нам за добрі справи, але чимось значно більшим – вічним блаженним життям, віддаючи нам Царство Небесне, кажучи: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34).
Тож, дорогі брати і сестри, наближаючись і готуючись до Великого посту, часу покаяння, стриманості та посиленої молитви, не забуваймо і про ще одну важливу його складову – про справи милосердя. Бо не достатньо нам лише самим обмежитися у наших потребах, задовольняючись простим та найбільш необхідним – слід нам також подбати і про потреби наших ближніх, як про це нагадує нам Господь.
І якщо хтось сам не може зробити цього через брак часу чи можливостей – нехай допоможе тим, хто має до цього особливе покликання. Наша Церква має низку організацій, які у співпраці з Київською митрополією, Синодальним і єпархіальними управліннями у справах соціального служіння та благодійності щодня займаються добрими справами допомоги ближнім. На офіційному сайті нашої Церкви у мережі є відповідне посилання, і якщо ви хочете долучитися до цієї роботи своєю пожертвою – можете зробити свій благодійний внесок.
І навіть якщо з тих чи інших причин неможливо саме тепер зробити добру матеріальну справу – ніхто з нас не обмежений у можливостях духовного милосердя. Підтримка сердечним словом, розрадою, втіхою в скорботі, піднесена за потреби наших ближніх молитва мають не меншу цінність, ніж вода для спраглого і їжа для голодного.
Тож пам’ятаймо настанову апостола Павла: «Що посіє людина, те й пожне. […] Роблячи добро, не будемо сумувати, бо у свій час пожнемо, якщо не ослабнемо. Отже, доки є час, будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою» (Гал. 6:7,9-10). Щоби коли прийде час Суду, Господь поставив і нас праворуч з праведниками, а не ліворуч з немилосердними.
Митрополит Київський і всієї України Епіфаній, Предстоятель ПЦУ
Джерело: www.pomisna.info
Повязані записи
