2018 і 2019 роки для українського православ’я виявилися знаковими. Об’єднавчий Собор у Софії Київській, отримання Томосу, стрімкий розвиток Православної Церкви України… Це ще не вся хронологія історичних подій, які нам довелося бачити і переживати у нашому часі, оскільки багато попереду. Одним із знакових спікерів Екуменічного соціального тижня, що нещодавно відбувся у Львові, був Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський ПЦУ Олександр (Драбинко), який одним із перших єпископів тоді ще УПЦ підтримував ідею Помісної Православної Церкви, а вже у грудні 2018 року взяв участь в Об’єднавчому Соборі і перейшов до ПЦУ. З Митрополитом Олександром говоримо про особисті пережиття цих подій, виклики і стратегії розвитку Помісної Церкви в Україні. Подаємо другу частину розмови.
«Нам не потрібна більшість заради більшості»
Після подій Об’єднавчого Собору розпочався активний період у православному світі України. У ПЦУ його назвали переходом парафій, в УПЦ – захопленням. Рух був активним, оскільки громади хотіли себе ідентифікувати, проте після грудня-січня активність спадає. Чому?
Я прийшов до ПЦУ з «Церкви більшості». Бо за кількістю громад УПЦ була (і, до слова, досі лишається) найчисельнішою релігійною структурою в Україні. Тому я ніколи не ототожнював чисельність з кафоличністю. Я знаю, що таке «Церква більшості». З одного боку, це значний потенціал. А з іншого, — втрати у маневреності та динаміці розвитку.
ПЦУ — нова церковна структура, перед якою стоять масштабні виклики. Ми маємо стати Церквою відкритою для молоді, сучасного українського суспільства. Церквою, яка зможе поєднати вірність традиції Православ’я з сучасними місіонерськими підходами. Це — історичне завдання, а історію, як відомо, робить пасіонарна меншість. То ж перше, на чому я хочу зробити наголос — нам не потрібна більшість заради більшості. Ми не відкинемо жодної парафії. Наші двері відкриті пере усіма. Ми з радістю приймемо під свій омофор кожного сумлінного священика. Але ні я, ні Блаженніший Митрополит Епіфаній не прагнемо формально та одномоментно об’єднати у лоні ПЦУ більшість православних парафій України. Для нас, тобто для ПЦУ важливіші якісні, а не кількісні показники: жива апостольська віра, христоцентризм життя, освіченість священика та місіонерський потенціал громади.
Погляньте на УПЦ. За кількістю громад ця юрисдикція досі посідає в Україні перше місце. Утім вона втратила симпатії суспільства. З одного боку, це пов’язане з процесами становлення помісної Церкви. З іншого — з кризою самої УПЦ. Порівняйте УПЦ з іншими співрозмірними з нею за кількістю вірних Церквами. Наприклад, з Румунською (об’єднує біля 11 тисяч 700 парафій) або з Елладською (8 тисяч парафій).
Вам відомі дослідження фахівців УПЦ з біблеїстики? У цій Церкві був єдиний біблеїст — о. Олег Скнар. І той перейшов до ПЦУ. А ви чули про міжнародні наукові конференції, які б відбувалися сьогодні під патронатом УПЦ? Колись такою богословською конференцією були «Успенські читання». Ця конференція не була суто церковною. Але вона була завжди пов’язана з УПЦ. Сучасне керівництво УПЦ зробило усе можливо, аби позбутися «Успенських читань», які вважалися надто ліберальними та надто екуменічними. В результаті останні Читання пройшли під патронатом ПЦУ. А видавничі, місіонерські, освітні програми УПЦ? Ви чули про такі? Звісно ж на папері все це є. Але ж фактично всі ці проекти мають виразно офіційний, бюрократичний характер. Є відповідні синодальні відділи. Є Київська Духовна Академія, на чолі якої стоїть освічений, компетентний архієрей. Є кілька церковних науковців, які пов’язали своє життя з Київськими духовними школами. Але у цілому, богословська свідомість в УПЦ, перепрошую, «спить».
УПЦ — дійсно велика Церква. Але її велич має так би мовити статистичний характер. А реальне життя УПЦ, на жаль, — я кажу ці слова щиро — позначені явним духом провінційності. Я не стверджую, що в УПЦ «все погано», а в ПЦУ, навпаки, «все добре». Ми живемо в одній країні, в одну історичну добу, у нас схожі проблеми. Але, на мою думку, у ПЦУ більш здорова соціальна база. Наші парафіяни вимогливіші. Серед них менше фанатиків, менше обрядовірців та «типиконщиків». Зверніть увагу на те, як мало людей пішло за митрополитом Філаретом з його ідеєю «справжньої автокефалії» та «правдиво-української» Церкви. Це — також важливе свідчення. Філаретівська ідеологія по суті має секулярний характер. Це такий собі український аналог ідеології «русского мира». Але ідеї Філарета сьогодні не востребувані українським суспільством. І це свідчить про те, що парафіяни ПЦУ не плутають Боже та кесареве. Подивіться на протистояння митрополитів Філарета та Епіфінія з точки зору конкуренції ідей. Головний меседж Філарета сьогодні такий: «автокефалія має бути повною». А головний меседж Митрополита Епіфанія полягає у тому, що Церква має демонструвати відкритість, бути сучасною…
Тепер, нарешті, про динаміку переходів. Час у Церкві спливає повільно. Архієреї в ПЦУ обираються на кафедри пожиттєво… Тому для мене, як архієрея ПЦУ не так вже і важливо скільки саме років триватиме процес консолідації Українського православ’я — рік, три або десять. Головне, аби це відбулося. І відбулося вільно, без примусу. Що ж до Петра Олексійовича, то для нього церковний проект був частиною передвиборчої кампанії. Звідси і публічна критика УПЦ, російського православ’я. З одного боку, Петро Олексійович таким чином намагався пришвидшити процеси консолідації. А з іншого — заручитися підтримкою суспільства.
Петру Порошенкові пощастило. Бо завдяки Томосу він вже назавжди увійшов до підручника української історії. Але водночас державна влада продемонструвала колосальну аморфність та пасивність у вирішенні юридичних питань, пов’язаних з конституюванням помісної Церкви. Томос ми отримали у межах 15 грудня 2018 – 6 січня 2019 року. А реєстрацію Київської Митрополії як адміністративного центру чекали 2 місяці. У бюджеті не було закладено робочих місць для реєстраторів парафій, не виділено робочих приміщень, не було ключів доступу до реєстраційної бази. Ми зіткнулися з масою питань, з яких скористалася інша зацікавлена сторона — Київська Митрополія УПЦ. Почалися судові процеси — адже парафії, які бажали перейти до ПЦУ, не могли це зробити, оскільки не було кому видати нові статути.
Держава одночасно сприяла об’єднанню та гальмувала його. Так, впродовж цього літа близько 40 парафій УПЦ на Київщині мали намір приєднатися до ПЦУ. Проте приєдналось набагато менше. 5 парафій УПЦ приєдналися до новоствореної Переяслав-Хмельницької і Вишневської єпархії. Ще кілька — увійшли у підпорядкування до Блаженнішого Митрополита Епіфанія. Тобто треба було напрацювати все до 15 грудня. Цей юридичний процес, який був не проконтрольований до кінця, можна вважати непоправною помилкою влади.
У священика можуть бути різні мотиви. Хтось прагне, аби церковне життя відповідало євангельським ідеалам. Хтось хоче залучитися до історичних подій. А для когось головне — це сите, комфортне життя. Я не перевіряю священиків на детекторі брехні. Отже, за великим рахунком, мені невідома мотивація кожного священика, який приєднується до ПЦУ. Складна ситуація склалася у с. Морозівка, що на Київщині. Ще в січні 2019 року на зібранні села більше 300 осіб проголосувало за перехід до ПЦУ. Місцевий священик спочатку написав прохання до вступ до Переяслав-Хмельницької єпархії. Але на той час існували юридичні проблеми з перереєстрацією. Цим скористалася Київська Митрополія. Священик ухвалив для себе рішення повернутися до УПЦ. Громада розділилася. Я проти конфліктів довкола церковного майна. Нас має об’єднувати Христос, а не майно.
«Філарет керував Церквою фактично одноосібно. А Митрополит Епіфаній спирається на думку єпископату»
Після радощів отримання Томосу для ПЦУ настали суворі будні. Навесні 2019 року у медіапросторі з’явились неоднозначні позиції почесного Патріарха Філарета. Розумію, що архієреям ПЦУ не надто комфортно говорити про такі внутрішньоконфесійні дискусії, та все ж хотіла б спитати Вас. Як ви розцінюєте заяви тоді почесного Патріарха?
Митрополит Філарет — це масштабна та неоднозначна постать в українській церковній історії. Свого часу я притримувався традиційної для РПЦ точки зору на його діяльність. Митрополит Філарет був для мене таким собі «брендом» розділення, бо я дивився на нього переважно як на колишнього Предстоятеля УПЦ. Предстоятеля, який завдяки своєму авторитарному стилю правління спочатку втратив підтримку єпископату, церковної більшості, а згодом опинився у канонічній ізоляції (або ж, технічною мовою, схизмі). Ця точка зору віддзеркалена у моїй кандидатській роботі в Київській Духовній Академії — «Православ’я в посттоталітарній Україні (віхи історії)» (2002).
Я — людина, яка прагне змінюватися, визнавати свої помилки. Отже, за деякий час, беручи участь в процесах конституювання Помісної Церкви, я почав запитувати себе: чи я часом не помилився у своїх судженнях стосовно Філарета? Наприклад, я вважав, що головним мотивом автокефальної діяльності Філарета було бажання стати Патріархом. Спочатку «Московським і всієї Русі». А, згодом, коли він програв вибори у Москві (1990), — «Патріархом Київським і всієї Русі». Минув час. І я став думати, що для Філарета усе ж головне не особисте, не його особиста доля та влада, а церковне, тобто доля Української Церкви. Певний час я навіть щиро вважав, що припустився помилки стосовно Філарета. Але його діяльність впродовж останніх місяців розставила всі крапки над «і».
Коли людина виявляється кращою, ніж ти вважав — це завжди приємно. Але випадок Митрополита Філарета, на жаль, не приніс мені таку втіху. Я бачу, що був правий у деяких своїх судженнях. Зокрема, і стосовно мотивів, що рухали та рухають Митрополитом… Вселенський Патріарх пішов на безпрецедентні канонічні заходи, щоби повернути його у канонічне поле. Була розглянута його апеляція, рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату Філарет був відновлений у єпископському сані, та прийнятий до спілкування з Кафоличною Церквою. Але жага влади виявилося сильнішою. І Митрополит Філарет відповів чорною невдячністю Константинополю. 1992 року Філарета так би мовити «виштовхали» у розкол. А 2019 він сам добровільно обрав шлях ізоляції, відкинувши Томос та рішення Собору 15 грудня.
Митрополит Філарет знову лишився фактично один. Його покинули навіть значна частина духовенства Володимирського Собору. Щоправда разом з Філаретом лишився його духівник — протоієрей Іоанн Київський. Я чув про цю людину багато доброго. І розумію позицію священика, який несе послух духівника митрополита. Але зрозуміти позицію Митрополита Філарета мені, відверто кажучи, важко. Що це? Старечі немочі, коли людина вже не здатна до кінця усвідомити свої дії та їх наслідки? Або ж це «особливості» еклезіологічної свідомості митрополита Філарета? Владика Євстратій, який впродовж років тісно співпрацював з ним, схиляється до першого варіанту відповіді. А мені здається, що це — втрата живого відчуття церковної єдності. Іншими словами, вади еклезіологічної свідомості.
Так або інакше, але Митрополит Філарет сам ізолювався від ПЦУ. Його ніхто не «виштовхував», з ним до останнього намагалися домовитися, Блаженніший Митрополит Епіфаній повів себе стосовно колишнього очільника УПЦ КП максимально коректно. Архієреї ПЦУ також утрималися від «радянського» канонічного стандарту у питанні Філарета. Його не заборонили у священнослужінні, на нього не наклали якихось інших канонічних заборон. Але немає, де правди діти, — своїм відходом від ПЦУ митрополит Філарет зробив новій церковній структурі велику історичну послугу. Багато хто з єпископів, священиків УПЦ наголошували: «ми не перейдемо у ПЦУ, бо там є Філарет». Що ж тепер цей аргумент не діє. Філарет фактично самоусунувся від участі в керівництві ПЦУ. До того ж ця нова ситуація певною мірою розв’язала руки Блаженнішому Епіфанію. Відтепер він став повноцінним Предстоятелем, повноцінним Главою Церкви, на якому лежить історична відповідальність за долю нашої Церкву.
До слова, як відомо, на грудневому Соборі у Святій Софії я голосував за іншого кандидата — митрополита Симеона. Але маю визнати, що Митрополит Епіфаній за час, який минув з моменту його обрання та інтронізації, виявився цілком гідним Предстоятелем. І мені дуже приємно, що стиль управління Митрополита Епіфанія зовсім не нагадує стиль управління колишнього очільника Київського Патріархату. Філарет керував Церквою фактично одноосібно. А Митрополит Епіфаній спирається на думку єпископату.
«Російське суспільство демонструє сьогодні значну «втому» від церковної теми»
Й у цьому відмінність ПЦУ від пострадянської моделі управління, яка властива РПЦ?
Тут багато залежить від особи Предстоятеля. Патріарх Кирил — без сумніву сильна особистість. Ніхто не легковажить його інтелектуальними та медійними здібностями. Але як у багатьох пасіонаріїв у нього є і суттєвий недолік — недолік, пов’язаний саме з його талантами. РПЦ критикує Константинополь за схильність до «східного папізму». Але ж сам Патріарх Кирило є яскравим прикладом пасіонарного, але одночасно й авторитарного церковного керівника. І в цьому парадоксальність сучасного церковного життя у Росії. У той час, коли Католицька Церква шукає можливості розширити участь єпископату в керуванні Церквою, в РПЦ відбувається зворотній історичний процес — відбувається еклезіологічно невиправдана централізація влади. Патріарх сконцентрував у своїх руках повноту влади. І це робить його не лише сильнішим, але й уразливішим. Патріарх Олексій сприймався багатьма як символічна постать благочестивого «старця». А Патріарх Кирило закарбувався до колективної пам’яті сучасників як «ефективний менеджер». Образ патріарха-«старця» сакральний. А образ патріарха-«менеджера»…
Може призвести до десакралізації патріаршої влади?
Так, ви цілком правильно зауважили певну тенденцією. Централізація влади у Церкві у добу секуляризації призводить саме до десакралізації постаті Предстоятеля. Одним з стратегічних завдань Патріарха Кирила було збільшення ролі Церкви в медійному просторі. І це завдання було виконане. Церква дійсно стала потужним гравцем в медіасфері. Але російське суспільство демонструє сьогодні значну «втому» від церковної теми. А оскільки мало не єдиним «лицем» РПЦ в російському інформаційному полі був і лишається Патріарх Кирил — певну «втому» від Патріарха. Можна, звісно, вважати, що кожна карикатура на Патріарха в інтернеті — це справа рук «ворогів» Росії. Але насправді це символ секуляризації, символ де-секралізації церковної влади і Церкви в очах суспільства. Російська Церква хотіла і стала активним політичним і економічним «гравцем» у сучасній Росії. Але розплатою за це стає зміна ставлення до Церкви з боку суспільства. І в першу чергу — з боку молоді.
Тут виникають цікаві паралелі з українською ситуацією. Ви кажете про те, що економічні «апетити» РПЦ фактично призвели до того, що молодь починає сприймати її як певну корпорацію. Але ж для Церкви дійсно важливо мати певні інструменти для своєї діяльності. Включно з економічними. А чи володіє такими економічними можливостями ПЦУ? У медіа, зокрема, з’являлася інформація, що більша частина церковного майна у Києві зареєстрована на Почесного Патріарха як фізичну особу. Чи не буде це перешкодою для розвитку ПЦУ?
Я не можу відповісти на це запитання, оскільки не володію інформацією. Ми приходимо у цей світ з пустими руками. І так само йдемо з нього. Христос і Його учні жили бідно. І це не завадило Христовій проповіді. Без сумніву, відсутність коштів може блокувати чимало ініціатив, які необхідно впроваджувати. Однак, той стан, у якому ми зараз перебуваємо, не забороняє нам здійснювати євангельську місію — проповідувати Боже Слово, формувати християнські спільноти, звершувати Євхаристію. Тому для нашого спасіння казна митрополита Філарета не має жодного значення. До того ж, з’являються і будуть з’являтися люди, які готові підтримати Церкву, аби вона й надалі могла реалізовувати різноманітні освітні та соціальні ініціативи.
«Я хочу бачити Церкву відкритою»
Тепер поговоримо про Вашу книгу, презентація якої відбулась у межах Екуменічного соціального тижня, — «Українська Церква: шлях до автокефалії». Постає запитання більш філософського змісту — українська Церква з отриманням Томосу завершила свій шлях до автокефалії чи, навпаки, розпочала?
Значна частина моєї книги присвячена спробам самопроголошення автокефалії у 1918–1925 роках. А таких спроб впродовж згаданого часу було кілька. 1 січня 1919 року автокефальний устрій Української Православної Церкви було проголошено Законом Української Народної Республіки. Утім, влада УНР виявилося хиткою, а проголошена нею автокефалія так і лишилася на папері. Другим етапом проголошення автокефалії був собор УАПЦ у жовтні 1921 р. Побутує думка, що українська автокефалія була проголошена саме там. Але, як свідчать документи собору 1921, він лише підтвердив автокефалію… яка була проголошена Всеукраїнською Православною Церковною Радою у травні 1920 року. Наступна «автокефалія» трапилася вже через 4 роки. Вона була проголошена у Харкові, тодішній столиці УРСР. А проголосив її помісний Собор Української Синодальної Церкви — церковної структури, яка представляла тодішніх українських обновленців (Обновленство — інспірований більшовиками церковний рух, спрямований на «оновлення» православ’я, цей рух мав масовий характер до другої половини 30-х років минулого століття — Ю.Л.). Була ще й автокефалія «полтавська» — ініційована групою єпископа Лубенського Феофіла Булдовського…
Виходить лише впродовж шести років цього було проголошено кілька альтернативних одна одній автокефалій?
Так, одна державна, від УНР і кілька «автокефалій», які проголошували та або інша група у Церкві.
А на яку з них спирався Київський Патріархат?
Дякую за цікаве запитання. Але відповісти на нього нелегко. Річ у тім, що УАПЦ другої, польської формації не визнавала собор 1921 року канонічним органом Української Церкви. Ба більше, єпископат цієї нової УАПЦ взагалі з великою пересторогою ставився до діяльності УАПЦ двадцятих років під проводом Василя Липківського. Іншими словами, рішення собору 1921 року в очах єпископів «польської» УАПЦ не мало канонічної сили. Спочатку ця остання діяла всередині Польської Церкви. Планувалося обрання Предстоятеля незалежної Української Церкви на Соборі у Києві. Але цей Собор так і не відбувся — завадили історичні обставини. Відповідно не був прийнятий і соборний документ стосовно нового —автокефального — статусу Київської Митрополії. УАПЦ обстоювала ідею української автокефалії, вона діяла як її (автокефалії) уособлення. Але де-юре це була частина Польської Церкви.
Ви говорите про УАПЦ другої, польської формації. А третє відродження УАПЦ? Не так давно ми відзначали у Львові 30-літній ювілей цих подій.
Цікаве питання. Надзвичайно цікаве. У червні 1990 року був проголошений «Український Патріархат». Коли ви розшифровуватиме нашу розмову, то візьміть ці два слова у лапки. Бо це цитата — цитата з офіційного документу першого помісного Собору УАПЦ 5-6 червня. Я добре пам’ятаю це рішення: «Утворити Український Патріархат. Патріархом України обрати Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом “Патріарх Київський і всієї України”». Зверніть увагу — проголошується Український Патріархат. Але не автокефалія. Чому так? Бо ідеологи Собору вважали, що автокефалія була проголошена 70 років тому — спочатку ВПЦР, а згодом собором УАПЦ 1921 р. Не проголосив автокефалію і Собор 1992 року, який об’єднав УАПЦ та частину УПЦ під проводом митрополита Філарета. Назва об’єднаної Церкви стала відповідати церковній традиції — Київський (а не Український) Патріархат. Але власне автокефалія не проголошувалася.
А хіба почесний Патріарх Філарет не проголосив її на Соборі УПЦ 1991 року?
Є певна відмінність між проголошенням актуальності та необхідності автокефалії і проголошенням самої автокефалії. У рішеннях Собору 1990 року дійсно йдеться про необхідність, історичну виправданість автокефалії Української Церкви. Але серед документів Собору немає Соборного акту про проголошення автокефалії. Статус УПЦ після Собору не змінився. Вона як і раніше лишилася частиною РПЦ.
А чим це пояснити?
Тогочасними канонічні уявлення митрополита Філарета. Собор 1991 року не пішов на самопроголошення автокефалії. Він лише звернувся з проханням про автокефалію до Патріарха Московського. Митрополит Філарет недооцінив Москву. Він вважав, що «переграв» Патріархію, що та не матиме іншого виходу, ніж надати автокефалію. Але Москва знайшла такий вихід. І він виявився доволі простий. Вона просто «канонічно помножила» митрополита Філарета «на нуль». Всі недоліки його життя та служіння як Предстоятеля були прекрасно відомі у Патріархії. Але в потрібний час всі ці папки з «компроматом» були покладені на стіл засідань Синоду. І митрополит Філарет одномоментно перетворився з постійного члена Синоду та благочестивого старця на «блудника» та «розкольника».
А як розвивалися б події, коли б Собор 1991 року звернувся до Константинополя?
Як кажуть, історія не знає умовного способу. Але зрозуміло, що це б полегшило шлях Української Церкви до автокефалії.
Повернемося до автокефалії. Виходить, що і УАПЦ і, згодом, УПЦ КП діяли на основі автокефалії, яка була проголошена 1921 року?
З формальної точки зору, так. І патріарх Філарет свого часу — здається це було 1996 року — про це заявляв. Позиція очільника УПЦ КП до 2018 року біла такою: автокефалія не дарується, а визнається. Тому Константинополь має визнати автокефалію, проголошену на соборі 1921 року.
Але ж цього не сталося…
Цього просто не могло статися. Я не певний, що митрополит Філарет читав документи Собору 1921 року. Бо якби він їх особисто прочитав, то зрозумів, що визнати — навіть частково — його рішення для Константинополю неможливо.
Чому?
Бо це суперечить канонічним та еклезіологічним уявленням Вселенського Патріархату. Рішення про автокефалію 1920–1921 років не існує саме по собі. Воно існує «в пакеті» з новаторською, революційною церковною ідеологією УАПЦ 20-х років. Ідеологією, яку православний світ не визнавав ані сто років тому, ані зараз.
Гаразд, повернемося до Томосу…
Історична вага цього документу якраз в тому, що він раз і назавжди перегортає цю сторінку історії. Ідеологія УАПЦ, богословські новації Василя Липківського, рішення соборів 1921, 1990 та 1991 років. Відтепер — це все історія. Історія боротьби за автокефалію. Доба самопроголошеної автокефалії завершена. Настала доба автокефалії канонічної. Автокефалії, на базі якої, сподіваюся, у майбутньому і відбудеться консолідація Українського православ’я.
Моє остання запитання саме про майбутнє. Якою бачите Православну Церкву України за десять років і яке своє місце як архиєрея бачите у ній?
Людина не знає свого майбутнього. Ми з вами навіть не знаємо чи житимемо наступного дня. Не кажучи вже про наступні десять років. Що ж стосується Української Церкви, то у мене, звісно, існують певні сподівання стосовно її майбутнього. Я сподіваюся, що за 10 найближчих років нам вдасться вирватися зі зачарованого кола радянщини. Сподіваюся, що це буде європейська, а не пострадянська Церква, що в цій Церкві ефективно запрацюють різноманітні освітні та катехитичні проекти. А це своєю чергою вплине на рівень церковної свідомості. Зрештою, сподіваюся, що наша Церква перебуватиме у дружніх, конструктивних стосунках з Українською Греко-Католицькою Церквою, іншими церковними та релігійними спільнотами України.
Пік секуляризації ще не настав. Хвиля лише формується. Але ми мусимо усвідомити, що цього випробування нам не оминути. Коли я звертаюся до людей зі словом у нашому Свято-Преображенському храмі, то найперше кажу: «Спасибі, що ви сьогодні сюди прийшли». Я кажу так, бо знаю, перше за все пастир має розуміти обставини життя людини. Ми любимо повчати. А людям потрібне розуміння, потрібне щире співчуття. Майбутнє Церкви вирішатимуть не лише церковне «начальство» — духовенство або ж жертводавці. Воно залежить від тих, кого ми зазвичай називаємо «простими людьми». Тому на Ваше питання про роль архієрея у Церкві я би відповів так. Головне завдання сучасного архієрея — не дати священикам «приватизувати» Церкву. Ми маємо щоденно нагадувати самім собі та своїм клірикам, що храм — це не територія нашого комфорту, а Дім Небесного Отця.
Спілкувалася Юліана Лавриш
Фото надані Митрополитом Олександром (Драбинком)
Повязані записи
