«На війні атеїсти – до першого серйозного обстрілу», – боєць

«Сложно сегодня, «жарко». Не знаю, все ли пацаны дождутся утра. Остаётся только верить. Молись, солнышко. Только небо нас спасет. Приезжай, когда сможешь. А сейчас помолись, хорошо? Еще пока живы, обнимаем. От ребят привет». Вже четверте повідомлення за ту ніч із проханням молитися. Не писати новину, пост, шукати ліки, якісь речі (як часто це бувало раніше), але молитися.

Через чотири дні сиділи у бліндажі і рятувалися від лютих морозів гарячим чаєм. Молодий хлопець, який залишив навчання і пішов воювати ще з перших днів, крутить в руках телефон, продивляється останні діалоги, відкриває нашу переписку і читає вголос повідомлення, яке надіслав тієї «спекотної» ночі.

– Знаєш, на війні атеїсти – до першого серйозного обстрілу, першого важкого бою. Так жартують між собою капелани. І ми теж так жартуємо.

– А потім у житті як? Наприклад, на ротації.

– Війна – це дорога в одну сторону, ти ж прекрасно розумієш. Якщо на грані життя і смерті ти розумієш, що тільки від Бога залежить все, то у мирному житті розуміти це набагато легше.

– Коли приходить розуміння?

– Опісля. Ти якось автоматично починаєш молитися. Чи, радше, рефлекторно. Не думаєш, не шукаєш варіантів. А за якусь мить таки приходить розуміння, що це, мабуть, єдине правильне рішення саме тут і зараз. Бачиш, я ж навіть російською тобі написав, хоч ми домовлялися спілкуватися українською. План дій в таких ситуаціях наче прописаний в голові, і дії всі – запрограмовані. От в моїй голові вже запрограмовано, що молитися треба, і це реально допомагає.

– Коли ти це відкрив для себе?

– Під час нашої першої зустрічі (серпень 2014) побачив в тебе на шиї вервицю. Я не знав, що це, але мені подобалося, як вона виглядає. Подарував тобі шеврон…

– А в мене не було, що залишити на пам’ять, – перериваю і ностальгійно усміхаюся.

– Так. І я попросив вервицю. Аж потім побачив, що там є хрестик.

Мовчання. Знімає з шиї ту саму вервицю, обпалену, зв’язану декілька разів. Дивиться, перебирає в руках.

– Я тобі дам нову, – наважуюся перервати тишу.

– Ні, я з тією – до перемоги!..

Тоді я отримав серйозне поранення в руку, але не мав права підвести хлопців, не мав права на помилку. Відстрілювався, як навіжений. І до себе говорив: «Боже, поможи». І все у нас тоді вийшло. Аж за декілька годин після бою я згадав, що говорив, зрозумів. Десь взялася в моїй голові та пластина, яка тоді запрограмувала розум і думки. Звідки це? Не знаю. Мені здається, неважливо.

– А є затяті атеїсти?

– Є. Ну, вони вважають себе атеїстами, – усміхається.

Але ж ми всі розуміємо… Тут тільки віра допомагає «не поїхати». Якщо до фізичних невигод, навантажень, поранень і всього іншого додати моральний тиск і спустошення, то це – кінець. Без стержня ти одразу «поїдеш розумом».

Був в нас один. Вмовили його поїхати на ротацію до Львова. Домовилися, що тиждень – і знову на передову. Хлопець мав багато стереотипів про Львів. Ви ж там всі «бандери», «нацисти», «націоналісти», «фашисти», – усміхається.

Вже перед виїздом зайшли до однієї церкви. Не у Львові, в селі, недалеко від міста. Будний день, вечір. А там кінець Літургії, мабуть. Співають «Боже, великий, єдиний». Йому сльози пішли. А я радів, як мала дитина!

Все закінчилося, люди починають розходитися. А ми стоїмо при дверях, як вкопані. Підходить жінка, старенька така, і за руку його: «Хлопчики, хай вас Бог береже! Ми молимося за вас постійно! Може, щось треба? Кажіть! Зберемося, знайдемо, купимо! Ну, кажіть!».Ми щиро подякували й пішли.

Читайте також: Друг Хрест, або чому ми точно переможемо у цій війні

Мене, ще малого, колись бабуся водила до церкви. А потім я підріс, мені не хотілося їздити кілька сотень кілометрів, аби навідатися до неї. За декілька років бабуся померла, до церкви я вже не ходив.

– Може оце «запрограмоване» в тобі було вже давно, але просто спало?

– Можливо.

Між боєприпасами, особистими речами хлопців, дитячими малюнками та листами видніються «Молитовник солдата», «Набоженство до Пречистої Діви Марії» та декілька вервиць. Прийшли хлопці з нічного чергування, яке видалося надважким. Втомлені, мовчать. Ніхто не йде відпочивати. Всі просто сидять і дивляться в якусь точку, кожен – свою.

– Ми і до початку війни чули «мамина молитва», «батьківське благословення», але сприймали це як археїзми, – відзивається боєць, який досі тримає автомат і сильно притискає його до себе.

Асоціації, які виникали, коли ти це десь чув – або виступ по телевізору до Дня матері, або декламація якихось віршів, або героїчні романи, книги. Тільки не життя, не реальність. Я ніяк не міг уявити свою маму, яка би втомлена після роботи молилася за мене. Чого б це? Воно відійшло в минуле, тепер не таке життя, не такі люди. А бач, як воно буває? Як все кардинально змінюється…

Він нарешті відклав автомат і пішов спати. За ним пішли ті, які повернулися з чергування. Ми сиділи, пили чай і мовчали. Справді. Як же кардинально все змінюється. І як, часом, мало в тих змінах залежить від тебе.

– Моя бабуся казала: «Як тривога – то до Бога», – знову перериває тишу.

А я не розумів. Мені це здавалося абсурдним. Думав, що люди не вміли шукати справжніх рішень, виходів з різних ситуацій. Ми – покоління прогресу, ми багато знаємо, вміємо. Нам дуже допомагає електроніка, ми з нею на «ти». Технології мали б витіснити те, що так давно казала бабуся. А от як воно все обернулося.

Мовчить, опустив голову, заплющив очі.

– Знаєш, яка перша реакція на смерть?

– Знаю.

– І?

– Відчуття власного безсилля, яке стискає твоє горло. Відчуття безпорадності. Сором, що ти живий, а він – ні.

– Саме так. І просто ідеї чи навіть дуже благих намірів не вистачило б для того, аби після стількох смертей далі бути тут. Це все було би безглуздо, якби існування закінчувалося смертю. Я не лізу у високі матерії, але мені здається, що справедливість існує. Десь. Тут її немає, значить є десь інде. Правда?

– Правда, є. Ти ж не просто так тут другий рік, – усміхаюся.

Всі вони втомилися від війни. Безглуздої. Війни, на якій помирають ті, що так сильно хотіли жити. Війни, на якій відриває ноги тому, хто вранці і ввечері бігав останні 5 років, бо марив футболом. Війни, з якої той, що просто неймовірно грав на скрипці і фортепіано, поїхав додому без рук. Війни, на якій той, який волів без рук-ніг, але жити, без рук чи ніг помирає. Війни, яка створила великі кладовища «тимчасово невідомих солдатів», чиїх батьки, можливо, досі моляться, аби діти повернулися додому живими.

Але на тій несправедливій і безглуздій, нікому не потрібній війні вони знайшли віру. Більше того, випромінюють цю віру та любов, вчать нас вірити і любити по-справжньому. Нам залишається так мало – хоча б спробувати зрозуміти. Аби приїжджаючи звідти, він не дивився на тих, які тут, і думав: «Навіщо? За кого? Їм байдуже. Для них війни немає».

Вірою можна гори перевертати. А нам же треба в рази менше…

Анастасія Шибіко