Вже незабаром розпочинається новий навчальний рік у студентів та школярів. Центр Студентського капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ допомагає не лише провести дозвілля цікаво та змістовно, але також знайти міцну спільноту однодумців. Свідченням цього є молода сім’я Романа та Наталі Сепиків. Одне одного вони, зустріли на Студентському капеланстві і водночас пов’язали свою професійну діяльність із роботою при Церкві. До декрету Наталя була SMM-менеджером Центру Студентського Капеланства, а Роман і нині працює при Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Чому Студентське капеланство “поєднало серця” Наталі та Романа, як відважитися на подружжя не після років побачень, а коли серце підказало, та у чому секрет сучасної міцної родини. Про це та більше, ми поспілкувалися із Наталкою Сепик.
-Наталю, знаю, що “Студентське капеланство” — це велика частина Вашого життя. Чим ця організація Вас захопила?
З приходом в студентське капеланство почався новий етап формування мене. Один з найважливіших. Усі проекти і відповідальність за спільну справу дали мені той світогляд і принципи, якими живу зараз. Дуже і дуже важливим для мене було перебування не просто у класній волонтерській ініціативі, а в молодіжній християнській спільноті, де молитва і підтримка були основою.
Завдяки Студентському аматорському театру “САД” і “друг покликав друга” я і познайомилася зі своїм чоловіком. Оскільки в ЦСК неможливо бути лише в одному проекті, то всі всюди один одного виручають. Я була активним учасником всіх затій, згодом приєднався і Роман, бо також мав ту жагу до праці. Трохи більше року ніхто і не замислювався про якісь стосунки. Проте нові вистави, літні табори для студентів, табори для дітей на сході, внутрішні зустрічі і проекти, спільна відповідальність в деяких питаннях і породили симпатію, яка досить швидко переросла в серйозні стосунки.
Так собі з усмішкою згадую, що зустрічання почалося напередодні парафіяльного табору при студентських храмах. Тиждень було не до романтики.
Наступного тижня ми командою Волонтерського простору DoBro вирушили на осінній табір в Костянтинівку (Донецька область). Ніхто нічого не підозрював в той час, коли ми з Романом разом гуляли по розвалинах заводів. Краєвиди породжували далекоглядні думки, настільки, що і зараз ще далеко до їхнього виконання. Але ми обоє погодилися, що разом їх втілити буде легше. Це був другий тиждень, після якого ми роз’їхалися на наступні табори в різні міста: Роман до Кропивницького, я в Красногорівку.
Третього тижня я вчилася відрізняти шум холодильника від цілком можливого шуму техніки на вулиці, бо жили ми в дуже відкритій для обстрілів зоні міста. Після повернення я зрозуміла, що Роман вже є моєю людиною. Він, на щастя, також синхронізував свої почуття 😉
-Зараз не часто побачиш молодих людей, які вже є одруженими. Чимало молоді сумнівається, чи варто одружуватися, чи не варто, а може легше пожити “ на віру”, перевірити свої почуття. Чому з Вашим чоловіком, Ви не вирішили роками перевіряти почуття, а уклали шлюб і зокрема шлюб церковний?
Роки зустрічань – це для дуже відважних людей! Бо стільки часу тягнути стосунки на романтиці і втручанні багатьох зайвих очей дуже важко. Особливо, якщо немає ніяких перепон, лише брати відповідальність не хочеться.
Ми знали, що довге зустрічання ні до чого доброго не призведе. Та й чого чекати, коли цілком впевнені один в одному? Стосунки і до шлюбу, і в шлюбі вимагають спілкування, прийняття, жертовності. Подружжя – це новий рівень відповідальності! Якщо зробити цей вибір свідомо, то розумієш, що є що втрачати, що не хочеш жити без цієї людини, що готовий поступитися, щоби щодня бачити її поруч!
Церковний шлюб – це наш “акцент” на головному. Духовне життя було невід’ємною частиною нашого життя і до шлюбу. Тому цінність Божого благословення і допомоги в подружжі була беззаперечною. Головнішою, ніж забава після.
Я ніколи не хотіла білого плаття на весіллі та й самої забави. Тому ми обрали для шлюбу вишиванки, а для гостини кейтерінг на території нашого рідного студентського храму.
Хотілося також відродити такі церковні традиції як Заручини та Чин вінчання з Літургією. І це був найкращий вибір, яким ми пишаємося!
-Чимало сучасних дівчат розмірковують над тим, з чого почати – з сім’ї, чи все ж із кар’єри. Як щодо Вас? Не сумуєте у декреті?
Якщо б мені на шляху не трапився мій чоловік, то я б будувала кар’єру. Але він з’явився в житті так неочікувано і гармонійно, що я не сміла руйнувати цю красу. Я прийняла цей Божий подарунок, а згодом і ще один – нашого сина. Подружжя означає відкритість до народження дітей, тому це цілком логічний сценарій. Кар’єра буде і потім. Якщо доведеться починати все спочатку – то доведеться! Нема такої перемоги, щоби вдалася без праці і зусиль. Якщо Бог дав дитину, то ми приймаємо. Подарує ще декілька – також приймемо!
Сказати, що в декреті не сумую, то сказати неправду. Часом більше, часом менше, але сумую. Життя вже ніколи не буде таким “поїздовим”, “таборовим” і безтурботним, як було за студентства. Зміна статусу, зміна місця проживання, зміна обов’язків, додавання відповідальності за нове життя – це все потрібно прийняти. Не уявляю тепер, як доведеться залишати сина і йти на роботу… Маю ще трошки декретного часу.
-У Студентському капеланстві Ви з чоловіком були активістами, їздили на табори, долучалися до волонтерських інціатив. Чому? Адже серед студентів досить поширеними є зараз атеїзм, агностицизм і подекуди певна зневага до релігійного життя.
У нашому суспільстві часто побутує думка “плисти за течією”. Це виховують у дітях змалку. За ці межі важко виходити, але це саме те, чого потребує студент. Когось треба підштовхнути ідеєю, комусь дати відповідальність за щось – і дитина росте та дорослішає.
Мені потрібно було щось робити для когось (чоловікові також), адже молода людина потребує альтруїзму. Я з радістю долучалася до найменших акцій студентського капеланства. Мені була важлива і духовна складова у спільноті, тому ЦСК став моєю колискою. І не лише у храмі, а в кожному проекті і середовищі, особливо у студентському і гуртожитському. А ще потрібна була віра в мою спроможність діяти і підтримка хоча б однієї людини.
Більшість молоді стикнулися з немолодіжним прикладом церкви і християнства. Сучасна Церква старається йти в ногу з часом, але не всюди вдається. Тому так багато зранень і викривленого сприйняття християнства. Центр Студентського капеланства та й інші молодіжні релігійні організації намагаються бути з молоддю і нести Церкву до них.
Не можу не сказати, що на своєму шляху бачила багато атеїстів (принаймі вони себе такими вважали), і ці люди мали більшу моральну основу, ніж деякі християни. Тому не релігія має визначати людяність.
-Фактично як Ви, так і Ваш чоловік є працівниками у Церкві. Ви до декрету були піар-менедером “Студентського капеланства”, а Ваш чоловік і сьогодні допомагає при Гарнізонному храмі. Що Вам, як молодим людям, дає ця праця – служіння у Церкві?
Так, я працювала піар-менеджером та дяком. Коли мене взяли на роботу, то відразу сказали: “Вчися співати Літургії”. Так я і стала дяком-аматором, як мене називає мій “шеф”, отець Юрій.
Це була і є омріяна робота. Попри всі труднощі, завдання, виручання інших, понаднормову деколи працю, – студентське капеланство досі є моєю колискою, професійною і духовною.
Праця в церкві – це великий виклик. Там, де люди ідуть духовно збагатитися, ми з чоловіком працюємо і служимо. І в цьому важкість, як священичого служіння, так і всіх дотичних – постійно потрібно шукати інше місце збагачення та розмов з Богом, бо на роботі якось не дуже виходить.
Чоловік вчора пожартував, що наші роботи дають нам багато втоми! Я не заперечую. Структура капеланства у Львові дійсно щоденно має багато праці, в Гарнізонному храмі чи в інших менших, в студентському капеланстві чи у військовому, сирітському, в’язничному. І священики, і решта працівників капеланства щоденно виручають один одного у своєму служінні. Саме тому наша структура міцна, саме тому кожен є цінним. Ну і звичайно “халява” не пройде, тому працюємо відповідально. Волонтерство переросло у професійну сферу.
-Колись у одному із своїх постів, Ви написали про те, що фактично не пригадуєте такої неділі, коли б не були у храмі. Як вдається долати тижневу втому, і все ж бути у храмі щонеділі неодмінно?
Дійсно, довгі роки я бувала в храмі щонеділі і свята. Коли народила сина в неділю, то могла б піти на Літургію, але мене б не пустили))
Завжди старалася прийти хоча б у неділю, бо знала, що якщо піддамся спокусі і пропущу молитву “через втому”, то розпочнеться духовна деградація. Слінг мені у цьому дуже допомагав, бо можна було поїхати в місто чи подолати шлях до храму.
З початку пандемії ходили на Літургії онлайн, я старалася відтворити всю присутність храму вдома. Але вічно так тривати не може. Людині потрібна спільнота. Тому зараз почали ходити в сусіднє село до храму УГКЦ.
Похід до Церкви – це дуже важлива потреба і розвага для нас із сином, бо тиждень у селі не такий вже і насичений подіями.
-Щодо виховання дітей. Від багатьох мам у декреті можна почути про те, що діти їх виснажують, що у декреті сумно і нудно. Розкажіть про свій час у декреті. Як знаходите підхід до маленької людини і чим надихаєтеся?
Не буду “відкривати Америку” – діти виснажують! Діти приходять у цей світ і потребують піклування дорослого. Довгі роки потребуватимуть. Батьки вже не належать собі – тепер вони є для дитини.
Виховувати дітей важко, тому що потрібно виховувати себе. Усі пориви негативу криються в нас, а не у дитині. Тому необхідно викорінювати з себе те, що викликає роздратування. Грандіозна праця над собою, а дитина лише черпає з неї. Тому варто старатися, щоби вона черпала те, що добре і справжнє.
З появою дитини змінюється все, тому потрібно довго щоденно звикати до нової ролі, приймати її. І це нормально! Те, що бракуватиме попереднього життя і хочеться поплакати за ним – це нормально! Цих слів бракує всім матерям, і мені бракувало, поки сама цього не зрозуміла.
Чоловік і мама при найменшій нагоді допомагають, але переважно ми з сином самі “на господарці”. Роман на роботі часто і багато, також здобуває зараз другу вищу освіту в УКУ. Мама працює у медичній сфері, тому залучена до подолання пандемії. Час разом буває не часто, але він дуже продуктивний. Такий стан речей вчить хотіти малого і здобувати велике.
Декрет залежить від стилю, який вибирає мама і загалом батьки. У нас грудне вигодовування, спільний сон, відсутність особливих помічників (такі як дурник чи манеж), мультфільмів (принаймі поки), наявність слінгу, спільне з сином виконання домашніх справ (хоче мити підлогу – я не заперечую), поділ обов’язків між членами сім’ї, більше живого спілкування, акцент на духовному зростанні, природне плануванні сім’ї.
Відсутність “мамозамінників” для дитини вимагає від мами більшої присутності і контакту, розуміння потреб і пояснення всього, як дорослому. Успіхи неймовірні. Все це тішить і дуже виснажує. Але та мила і хитра дитяча усмішка, а також серйозний мудрий погляд, вартують цих старань.
Материнство взагалі вимагає багато знань. Потрібно постійно шукати нову інформацію. І не лише для чогось конкретного, а й для себе, щоби не “застигати” в рамках декрету. І не забувати про професійне зростання – там є що здобувати!
Материнство це великий університет з безмежною кількістю спеціальностей і відсутністю випускного курсу. Тому сумувати чи нудьгувати довго не виходить! Але треба час від часу😉
-Поділіться своїм секретом радості на щодень. Що дає сили жити, любити і рухатися далі?
Щодня кожен щось робить, згодом бачить результат. Я люблю бачити прогрес, він надихає працювати. Бо праця – це початок. Це заклали в мені батьки ще з дитинства. Доопрацювала самостійно. Також розумію, що не завжди буде так, як хочу я, тому готова до щоденних корективів.
Без духовної складової і моральних принципів я не була б я. Важко сконцентруватися на молитві серед щоденних турбот, але я знаю, що праця це також молитва, і що Бог поруч щосекунди. Лише довіритись потрібно.
Часто погоду робить син, але насправді щодня дивуюся його новим вмінням і кумедним ситуаціям. Буває, що повірити не можу, що я привела це нове життя у світ, я є цілим абсолютним всесвітом до когось, що моя щоденна праця виховує живу людину і від мене залежить його життя. Це страшно і радісно водночас.
Стараюся не давати синові все, бо потім хотітиму від нього багато. Не маю права забути про себе і чоловіка, бо “забута я” нічого доброго дитині не віддасть, а чоловік залишиться зі мною, коли діти підуть у самостійне життя. Тому, як можу, наповнюю себе знаннями і спільним часом, бо декрет і малі діти не вічні😉
Великим натхненням для мене є і чоловік, бо я знаю скільки в нього обов’язків на роботі, а також навчання і праця біля дому. Я знаю його страхи і перемоги, виклики і щоденну втому, тому дивуюся, як він ще досі того не зрікся😊 Я дуже ціную його працю і вибір піти вчитися “з нуля”. Він поділяє мої погляди і потреби, піклується про всі дрібниці і приймає мене без прикрас. Це найважливіше в шлюбі. Це надихає і підтримує.
Також мене надихає досвід, який здобула за студентства. Він відкриває простір для здійснення мрії, яка ще з дитинства жевріє.
Коли на горизонті дуже хмарно, то виручає молитва і поезія. Якось так виходить, що в стані упадку добре аналізується і пишеться, шукається позитив і натхнення на завтра.
Ну і банальна банальщина – попити кави в спокої, зловити гарні кадри, поспівати, поговорити з людьми, помолитися у власному стилі!
Повязані записи
