Впродовж ювілейного року багатоаспектно осмислюємо постать Івана Франка. Мабуть, ми ще досі не визначили повного переліку означень до цієї постаті. Однозначно – ми не можемо «пакувати» Франка у хрестоматійні скафандри, але занурюватися на різний рівень його глибини. У багатьох творах ми натрапляємо на присутність біблійних персонажів, роздумів про Бога. Про духовні пошуки Івана Франка, його зацікавлення релігією та осмисленням Бога у власному житті ми говоримо із кандидатом філологічних наук, доцентом факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, літературознавцем і франкознавцем, одним із співавторів веб-проекту «Франко: наживо/ Franko: live» Богданом Тихолозом.
– Богдане Сергійовичу, яким Іван Франко був християнином?
– Насамперед варто відзначити те, що Іван Франко народився у дуже традиційній і побожній родині. Він був за хрещенням греко-католиком, про це чітко записано у його метриці. Франко народився русином, бойком, селянином і ковальським сином. Тому, коли ми говоримо про ідентичність Івана Яковича, то від народження важлива його конфесійна приналежність. Це не та ідентичність, яку обирають, формують; це ідентичність, яка успадкована. Проте тут важливо розуміти, що Франко не народився у родині, де релігійність була формальною, де Церква складала ритуальний обов’язок. Це була родина, яка мала справжню віру, що давала наснагу жити і мати надію. Особливо побожним був батько – Яків Франко. Він все життя працював ковалем, був еталоном добротворчості, моральності, гаслом життя якого було: «З людьми і для людей». Це був зразок християнського гуманізму, реалізованого у ділах, а не словах. Яків Франко був одним із жертводавців для нагуєвицького храму. Відомо, що він пожертвував коштовне Євангеліє у срібній оправі. Був людиною, яка думала про громаду і пильно стежила за її життям. Відомо, що саме коваль Яків Франко викував з нагоди ліквідації панщини на Галичині залізний хрест. Для нього цей хрест був водночас і символом свободи. І ось цей символ хреста пройде своєрідним лейтмотивом через саму творчість Івана Яковича, починаючи від його раннього вірша «Хрест», присвяченого митрополитові Йосипу Сембратовичеві; через його алегорію Христа і хреста, завершуючи працями на релігійну тематику. Зокрема у цьому контексті варто виділити науково-публіцистичний текст «Коли вмер Ісус Христос», де на підставі різних джерел Іван Франко намагається з’ясувати дату смерті Спасителя.
– Крізь призму творчості Івана Франка ми можемо спрогнозувати, що впродовж свого життя він проходив власну позиційну-християнську еволюцію. Як формувався цей світоглядний вимір?
– Попередньо ми згадували про важливість присутності образу Христа у творчості Івана Франка.
У Спасителеві він бачив еталон моралі. Якщо бути чесним, то наприкінці своєї духовної «біографії» ми можемо побачити, що у Франка є можливі сумніви щодо людської природи Христа, проте сумнівів у Його божественному началі і ціннісно-моральному еталоні не було ніколи. Народившись у побожній родині, він успадкував таку наївну селянську релігійність, яка, до речі, дуже поєднувалась з його любов’ю до природи, оскільки у творчості простежуються пантеїстичні мотиви, які, зрештою, характерні для такої селянської поганської побожності. Це не означає повний негатив, адже фрагменти погансько-язичницького міфологічного світу є складником народного фольклору, тому це не лише характерне для творчості поета. Проте все ж Іван Франко справді пройшов свою духовну еволюцію. Знаєте, я пригадаю у цьому контексті фразу академіка Миколи Ільницького, яку почув ще у студентські роки: «Великий поет – це завжди єретик». Тому мені наразі невідомі нерелігійні великі поети, тобто ті, які не вірили у божественне, не мали оцього постійного драматичного діалогу з Богом. З іншого погляду – я не знаю великих поетів, які б сприйняли релігійність просто як даність, як традицію. Для них всіх релігія – це не догма, а постійний пошук. І у кожного різна траєкторія, яка зазвичай звивиста, проходить через вершини і низини, керуючись Франковою термінологією. Так само у житті Івана Франка були періоди сумнівів, блуду, пошуку. Ми вже згадували, що він народився у побожній християнській родині, навчався у школі Ясениці-Сільної. Варто зазначити, що на той час закон Божий був однією із найважливіших дисциплін. Пізніше було релігійне виховання у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіян, так само, як і навчання у Дрогобицькій гімназії, оскільки тогочасна освіта поєднувала у собі світське і сакральне. Тоді ж Франко не висловлював думок щодо догм, автентичності Святого Письма, навпаки це була одна з найбільш улюблених його книг. Впродовж свого життя він студіював Біблію. Проте після вступу до університету, захоплення ідеями Михайла Драгоманова, Іван Франко висловлював доволі провокативні судження, які були характерними для того часу. Наприклад, у його творі «Товаришам з тюрми» ми знайдемо таке: «Не моліться вже більше до Бога» або є така строфа: «Не вiд Бога те царство нам спаде, не святi його з неба знесуть, але власний наш розум посяде, сильна воля i спiльний наш труд». Це справді написав Іван Франко, ми не можемо заперечувати. Але у першій редакції було написано «власть розуму над вірою сліпою». Тому тут не йшла мова про заперечення віри взагалі, лише проти засліпленості і фанатизму. Взагалі проблема віри і розуму наскрізно проходить через творчість Івана Франка. Ми маємо сьогодні знамениту енцикліку «Fides et ratio» або ж «Віра і розум» Папи Івана Павла ІІ. Оце примирення віри і розуму також було важливим у житті поета. Пізніше у відомій праці «Радикали і релігія» Іван Франко підкреслював, що релігія не просто ґрунтується на вірі у божественне, позагробне життя, а це тісний контакт з Богом, сповнення заповідей. Він підкреслював, що ані він, ані його колеги радикали, не є противниками віри. Так, їм багато не подобалось у житті духовенства, проте вони ніколи не заперечували основ християнського віровчення. Тому Іван Франко пережив у своєму житті оцю духовну кризу. У нього є також твір «Ex nihilo» («З нічого») з підзаголовком «Монолог атеїста». Варто зазначити, що це зразок рольової лірики; це монолог не самого Франка, а ліричного героя. Поет здійснював екзистенційні експерименти, випробовуючи, до якого результату може призвести та чи інша життєва стратегія, якщо йти нею до кінця. Наприклад, таким екзистенційним експериментом була збірка «Зів’яле листя», де герой – це людина, яка всі свої почуття вклала у пристрасне кохання і, не отримавши результату, покінчила життя самогубством. Ми не можемо поставити знак рівності між ліричним героєм збірки й самим поетом, так само, як і у випадку з цим текстом. Франко побачив, що це – тупикова стратегія, тому навіть не публікував твору.
– Дослідники творчості Тараса Шевченка, наприклад, називають останній його поетичний період релігійним, адже саме там є духовні рефлексії, повернення до християнських образів (наприклад, «Неофіти», «Марія»). Чи було так само з Франком?
– Наприкінці свого життя поет таки знаходить внутрішнє духовне примирення. Бог у розумінні Івана Франка є понадконфесійним. Хоча ми вже згадували, що поет народився греко-католиком, але шлюбування і хрещення всіх дітей було у православ’ї, оскільки його дружина належала до цієї конфесії. Іван Франко міркував у своїх працях і про християнство, і про буддизм – переклад праці французького мислителя Леона Фера «Будда і буддизм»; іслам – переклади староарабських поезій. До речі, він приділив дуже багато уваги апокрифам, тобто неканонічним текстам. П’ятитомне видання «Апокрифи і легенди» − це одне із найсильніших видань апокрифічної літератури у слов’янській словесності. І у деяких світових енциклопедіях зі славістики можна знайти інформацію про Франка не як про вченого, а як про апокрифолога. Тобто він проводив паралелі між релігіями, визначав екуменічні тенденції. Варто зазначити, що Іван Франко є перекладачем біблійних текстів – книги Йова, книга пророка Єремії, яка, до речі, була його улюбленою; книги Буття і Виходу. Мабуть, улюбленим образом Івана Франка, це простежується у багатьох творах, є момент стишення бурі. Ця метафорика найбільше присутня у поемі «Мойсей». Самого Мойсея він трактував як найграндіознішу постать в історії людства, адже він є об’єднавчою фігурою, присутньою не лише у християнстві, юдаїзмі, але й ісламі, правда у дещо іншому спектрі. Тому невипадково ми також називаємо Франка Мойсеєм, адже він є містком єднання українства, а також оцих релігійних поглядів. Іван Франко зазначав, що він вірує у Бога, але не так, як всі. Ця іншість – це приклад прямування людини своєю дорогою. Поет мав «колючий» характер, він був іронічним, полемічним, сатиричним. Той дискурс, який він впроваджував у релігійно-філософську проблематику, був дуже провокативним. Наприклад, у збірці «Sempertiro» є поема «Страшний суд». Це модель власного діалогу з Богом на Страшному суді. Вона написана в іронічно-сатиричному характері, але це ні у якому разі не є висміювання Бога. Навпаки, це – реакції духовної людини. Зокрема, у поемі є поєднання елементів християнства та ісламу. Франко розумів, що людина не спроможна пізнати до кінця Божу мудрість, про це йдеться у збірці «Мій Ізмарагд», зокрема у циклі «Паранетікон». Отож поет мав свою духовну особисту практику, яка була власне його. Говорити, що він був впродовж свого життя правовірним християнином, було б не зовсім правильним, хоча клеймо войовничого атеїста, яке приписувала йому радянська влада, – цілковита брехня.
– Ми знаємо, що у Івана Франка були різні стосунки з українським духовенством, зокрема близьке знайомство з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Як формувались ці відносини? Як вони впливали на творення духовної особистості поета?
– Направду у Івана Франка було різне ставлення до духовенства – з кимось з кліру він дискутував, з кимось – приятелював. Наприклад, мав тісну дружбу з отцем Олексою Волянським, криворівнянським парохом, у якого гостював щоліта. Франко часто співав до Служби Божої, взагалі прекрасно знав літургіку. Він не любив ніяких доктрин, наприклад, марксистську доктрину називав уніформою, яка всіх «чеше» під один гребінь. 
Тому саме Митрополит Андрей міг, очевидно, найвище оцінити погляди Івана Франка. Ми пам’ятаємо їхній діалог на основі послання «О квестії соціальній». Франко написав рецензію, у якій висловив захоплення інтелектом Митрополита, його вмінням говорити просто про складні речі. Звичайно, що у них були різні погляди на певні речі, але це був діалог рівних з примітною повагою та симпатією, де основним було не доведення власної правоти, а пошук істини. Є спогади Анни Франко, доньки поета, яка зазначає, що Митрополит часто бував у них вдома. Тому вони обидва розуміли свою місію у житті українського народу. Є легенда про те, що Митрополит Андрей вів Франка до крісла на 40-літній ювілей його творчості, але це просто вигадка, яка не підтверджена документально. Натомість Митрополит Шептицький зіграв позитивну роль в утвердженні Івана Франка як національного поета і пророка вже після його смерті. Зокрема, у греко-католицькому середовищі було багато тих, які вважали Івана Яковича Богоборцем, атеїстом, вважали, що його визнання шкідливе для народної побожності. Проте Митрополит часто наголошував, що у Франка справді були різні позиції, проте не можна заперечувати його важливості у формуванні української нації. Кажуть, що після смерті поета Митрополит Андрей зазначив: «Смерть Івана Франка – це найбільша втрата українців у Першій світовій війні». Тому як і Шептицький, так і Франко були Мойсеями нашого народу, цей діалог порозуміння і компромісу – найкращий зразок поєднання світського і духовного, між секулярною інтелігенцією та служителями Божими.
– Впродовж нашої розмови ми багато говорили про творчість. Що б ви могли порадити для прочитання з лірики Івана Франка у момент особистої духовної кризи і сум’яття?
– Я люблю чимало Франкових текстів, проте, коли конкретно йде мова, що порадити душі, яка м’ятежна, зболена і стражденна, варто шукати від супротивного. Для Івана Франка творчість і була ліком на власні душевні хвороби. Коли у нього, зокрема, були проблеми із українсько-польським громадянством, окрім того, було запалення очей, то у темній кімнаті із заплющеними очима він писав, або диктував невеличкі віршики, які і склали основу збірки «Мій Ізмарагд». «Ізмарагд» − давній християнський збірник літератури княжої доби, у якому були зібрані різні повчання і максими. Ізмарагд – це також коштовний камінь, проте у розумінні Івана Яковича – це коштовність дещо іншого характеру. У цій збірці, на мій погляд, найцікавішими є твори циклів «Притчі», «Легенди» і «Паренетікон». Зокрема у цьому останньому циклі, який дослівно перекладається «Повчання», є короткі вірші – строфи, які походять із староукраїнської літератури доби Середньовіччя. Вони змушують задуматись над важливими проблемами у нашому житті, зокрема про християнську любов, яка не зобов’язує нас любити всіх: «Не слід усякого любити без розбору, подумай добре, що Господь велів, не мовив: «Моїх ворогів любіте»… Бо ворог Божий – ворог правди і волі не вартий вашої любові ніколи». До речі, у цьому циклі є також фрагменти з буддистських текстів, які дуже органічно поєднуються із християнськими максимами. Також важливими для прочитання є філософські поеми, які ставлять розуміння віри і сумніву, вибору шляхів спасіння, зокрема «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Мойсей». Окрім того, є тексти, які пов’язані із Першою світовою війною, що для сучасного прочитання дуже актуальні, – «Во человіціх благоволеніє». Це уривок із різдвяного літургійного гімну. Франко пише про війну, яка приносить біль, людські втрати, проте над цим спустошенням віє дух Божий. Тому війна для поета – це не лише велика катастрофа і трагедія, але шанс духовного очищення. Також варто зазначити, що наприкінці свого життя Іван Франко ставився до смерті не як до остаточної крапки, про це, зокрема, читаємо у його нотатках. Отож діалог між Богом та поетом був непростим, різним, але кожен із нас грішить цим сумнівом у Божу мудрість і всесильність. Тому цей діалог – це постійний пошук без нав’язування і доведення власної правоти, це прагнення пізнати і осмислити присутність Бога у житті.
Юліана Лавриш
До теми: Читацькі нотатки: 5 пунктів духовності «Мойсея» Івана Франка
Повязані записи
