В УПЦ кожного дня помирає один священник.
В якому стані перебуває зараз УПЦ МП? Скільки «ждунів» в УПЦ МП та на що вони надіються? Наскільки реалістичне створення в Україні паралельної до ПЦУ структури, підпорядкованої Константинопольському патріархату? Що відбувається зі священничими покликаннями в УПЦ МП? Про це та інше розповів у інтерв’ю заборонений станом на сьогодні священник УПЦ отець Андрій Пінчук, який багато років несе своє служіння в селі Волоське Дніпровського району на Дніпропетровщині.
Про духовний шлях отця Андрія і те, в якій ситуації опинився він та його парафіяни, можна прочитати в нашому матеріалі від 24 травня цього року під назвою О. Андрій Пінчук: «Церква як інституція часто поборює свободу та прояви справжньої віри».
Відеоверсію розмови зі священником можна переглянути на YouTube–каналі «Fratelli tutti».
Отче Андрію, на якому етапі ваша справа про заборону у священнослужінні? Ви ніби подавали апеляцію?
Ні, апеляцію ще не подав. Дав час Дніпропетровській єпархії виправити ситуацію самостійно. Єпархія направляє сюди нових настоятелів, або священників, які мали б тут служити, уже прислали п’ятого. Але позиція загальних парафіяльних зборів незмінна, єпархія про це знає — в парафії має служити Андрій Пінчук, якого виведуть зі заборони, тобто я, або митрополит Дніпропетровський Іриней, або його вікарії. Більше нікого парафія сприймати не буде.
Минуло вже чотири місяці з часу вашої заборони, хто сповідає, причащає ваших парафіян?
У нас немає зараз сповіді, але, якщо потрібно, для хрещень чи відспівувань ми запрошуємо інших священників — і з УПЦ, і з ПЦУ. У нас було і хрещення в парафії, і відспівування полеглого героя, на яке ми запрошували священника ПЦУ. Але ми кожної Служби причащаємося. Ми бачили, що ситуація розвивається стрімко, і ще перед тим, як мене піддали забороні, ми заготували велику кількість запасних Дарів. Ми відродили Обідницю такою, як вона була у древній Церкві — тоді Обідниця правилася не просто замість Літургії, вона служилася там, де не було священника. Тому Обідниця у нас правиться за існуючим Чинопослідуванням, до якого ми додали спів «Святий Боже», читання Апостола, читання Євангелія, проповідь, потім додаємо молитви за живих і померлих, співаємо тропарі, кондаки, Символ віри і Отче наш, потім паламар виносить Святі Дари, ставить їх на солеї на столику, кожен підходить і причащає сам себе запасними Дарами. Тобто ми перейшли так би мовити на практику «безпоповського служіння».
Я про це розповідаю вперше на загал, і навіть планую опублікувати це Чинопослідування, яке у нас вкорінилось — воно буде в нагоді іншим парафіям.
Ви ведете телеграм-канал «Веселий піп». Нагадайте, з якою метою ви його започаткували і яку він зараз функцію виконує?
Створювався «Веселий піп» задля поширення інформації про те, що відбувається всередині УПЦ, задля об’єднання руху підписантів звернення про притягнення до суду патріарха Кирила, для об’єднання проукраїнських сил в УПЦ і для більш чіткої артикуляції своєї позиції. Крім того, ми намагаємося чесно обговорювати на каналі усілякі проблеми, які визріли в УПЦ і про які ніхто не хоче розмовляти ні на рівні парафій, ні на рівні єпархіальних управлінь, ні на всецерковному рівні, бо всі ці проблеми приховуються і робиться вигляд, що все гаразд.
Крім того, цей канал — це інструмент, яким ми відповідаємо на сучасні виклики, наклепи, відверту брехню деяких високих сановників УПЦ, які собі дозволяють це робити. Ми робимо на каналі розбір того, що вони кажуть, задля того, щоб у вірних була можливість слухати не тільки побрехеньки високих сановників, а й побачити іншу притомну точку зору — євангельську. На сьогоднішній день мені здається, що канал виконує цю місію.
Телеграм-канал називається «Веселий піп», але інколи, коли читаєш його, то не зовсім весело.
Там взагалі нічого веселого нема.
Останнім часом на вашому каналі з’явилось, я б сказав, певне розслідування щодо певних інформаційних ресурсів, які діють в Україні, фактично в УПЦ МП, це і так званий «Союз православных журналистов», скорочено «СПЖ», сайт «Православная жизнь». Ви, зокрема, дослідили, хто є авторами статей на цих сайтах. І це виявилися люди контроверсійні.
Гарне питання. Але ці публікації виходять не на «Веселому попі», на ньому вони переопубліковуються з каналу «Монолог.здесь», який створений на противагу УПЦшному сайту «Діалог.тут» — ресурсу гарному, але там трохи складно з діалогом. На каналі «Монолог.здесь» миряни і священники беруть інформацію з відкритих джерел, в тому числі вони досліджують пул промосковських інформаційних ресурсів. Це і «Православная жизнь», і «СПЖ», і «Перший козацький». Це досить цікаво, хто за ними стоїть, хто там працює — ці канали нібито позиціонують себе як суто українські, як такі, що суто захищають УПЦ — але там працюють або працювали з території Росії відверті прихильники війни, відверті українофоби. Це нонсенс, але для вірних УПЦ в цьому нема нічого нового, як завжди.
Не знаєте, чи є реакція спецслужб? Бо це стосується серйозної інформаційної безпеки.
Не знаю про реакцію спецслужб, але коли було опубліковане перше розслідування з приводу громадянки Росії Єлєни Юфєрєвої, ярої українофобки, яка майже кожного дня писала для «СПЖ», то вони того ж дня опублікували, що її звільнили, мовляв, не знали, що вона така.
Той, хто читав «СПЖ», хоч трохи знає, що там завжди був відвертий промосковський українофобський протяг.
Так і є.
І дуже дивно, що вони далі вільно діють і щодо них не вживають ніяких заходів.
Справа в тому, що вся їхня редакція виїхала з України. Наскільки я знаю, ті, хто працює в «СПЖ» та в «Першому козацькому», перебувають в теплій ситій Європі і пропагують за «свєтлую Расію» і за «русскій мір». Все як завжди.
Останні кілька місяців тема УПЦ ніби згорнулася. Ми не знаємо, що там відбувається, які там настрої. Чи можете розповісти трохи про внутрішню кухню УПЦ МП, що там зараз відбувається?
Як мені розповідали, частина вірних і духовенства УПЦ продовжує очікувати перемог Росії, посування фронту в сторону західних кордонів України, відміни рішень Собору у Феофанії — проголошення цього Собору розбійницьким, поновлення єдності з московським патріархом і встановлення нарешті «щасливого режиму» нової російської імперії на теренах України, особливо східної і центральної.
Це більшість, меншість, єпископат, священники?
Це суто мої суб’єктивні враження — поміж єпископату це, можливо, чверть відвертих таких; поміж священників західних парафій такого немає. Чим ближче до нас на Схід, кількість лайна зростає. І десь ближче до фронту таких 50% духовенства. Стосовно вірних, то люди, які ходять в храм, все одно за роки наповнюються цією інформацією і потім вони її так чи інакше штовхають далі. Ця половина не обов’язково відверті «ждуни» — на словах деякі з них за Україну, нібито всім допомагають, але вперто продовжують поминати патріарха Кирила, і, як сказала мені нещодавно одна людина: «Я хочу залишатися в богомспасаємой русской церкві». І таких людей, на жаль, досить багато; по Києву — більше половини — про це свідчать київські священники. І на Західній Україні треба виокремити Закарпатські єпархії, там проросійські настрої вищі, ніж в єпархіях на Волині або на Житомирщині.
Ще є частина «нейтральних», яким все одно – аби їх не чіпали, і є десь 95% в західних єпархіях, особливо Волинь, налаштованих проукраїнськи. В східних єпархіях, можливо, 10-15% таких, не більше. Це моє суб’єктивне враження після спілкування з великою кількістю духовенства з різних єпархій. Опитати кожного немає можливості.
В УПЦ процеси йдуть хаотично чи все ж таки хтось намагається в якомусь напрямку цю церкву повести?
Все йде дуже хаотично, немає єдиного центру управління, центру прийняття рішень. І впевнено сказати, який рух в УПЦ переможе — проукраїнський чи проросійський – зараз неможливо. Тому що станом на сьогодні найвищий діючий орган управління УПЦ — Священний Синод (бо Архієрейський та Помісний Собори недіючі) – контролюється проросійською більшістю. Тому Синод або взагалі не приймає потрібних рішень, або приймає їх не на користь України. Це особливо стосується кадрових призначень, судових справ щодо колаборантів, які не розпочинають, і стосовно покривання шпигунів, або тих, хто відверто співпрацював з ворогом… Їх, по суті, покривають, тому що ніяк церковним судом не карають — не відправляють у заборону, не позбавляють сану, їм дають можливість спокійно працювати далі та прикриватись своєю рясою.
А митрополит Онуфрій фактично керує далі УПЦ чи ні?
Як він може керувати, якщо церковне управління розвалилося, єпархіальний рівень розвалився, загальноцерковний рівень розвалився, не працюють синодальні відділи? Чим управляти? Можна роздавати благословіння, можна ходити служити, а якогось такого управління, адміністрування зараз не відбувається, його ніхто не бачить.
Вони могли чогось чекати в березні 2022 року, але станом на сьогодні не знати що має статися, аби Росія наступала і захоплювала Схід чи Центр України, не кажучи вже про Закарпаття. На що вони сподіваються?
Це складне запитання, воно мене теж турбує. Питання в тому, що це очікування є не результатом реальності, а результатом віри в те, що Українська церква можлива тільки в підпорядкуванні московській і Українська держава неможлива взагалі, а Україна має бути в союзі трьох «братніх» держав-«сестер», і, звісно, Україна має бути молодшою сестрою. Такі переконання ґрунтуються не на історії, бо якщо би ці люди її знали, то так би не казали; це ґрунтується не на об’єктивному сприйнятті реальності, це ґрунтується на вірі в те, що спасіння можливе тільки тоді, коли ти обожнюєш патріарха Кирила і коли над тобою «русскій царь». І це якимись доводами розбити неможливо, тому що це стало об’єктом віри. Тобто віра в Христа і в Євангеліє підмінена ось цим політичним православ’ям, це такий особливий політичний псевдоправославний конструкт, який багатьом із цих людей замінює собою Євангеліє і благочестиві чесноти. Вони краще будуть читати якісь пророцтва лжестарців, які були написані на Луб’янці спеціалістами ФСБ, ніж будуть читати Євангеліє. Тому я не розумію, що з цим робити.
Певними ознаками це чимось нагадує тоталітарний культ.
Ще ні. Але до цього йде. Тому що зараз дуже сильно поширюється поміж оцієї спільноти: «Ганєнія! Ганєнія! Ми пайдьом в катакомби!» І ось коли вони вже підуть в «катакомби», коли вони вже будуть молитися на якихось квартирах, ось там вже буде тоталітарна спільнота, коли вони повністю і зовсім випадуть з суспільного і державного життя, зі сімейного життя, будуть жити ось цими своїми казками псевдоцерковними.
Наскільки реальним, на вашу думку, є утворення паралельної до ПЦУ структури, яка буде безпосередньо підпорядкована Константинопольському патріархату? І чи потрібна вона взагалі?
Вірогідність цього 100%. Я впевнений на 100%, що це відбудеться. Тому що УПЦ занадто велика і строката. Я розумію, що більшість ієрархів вже, мабуть, пожалкувала, що не пішли на Собор 2018 року, але зараз на об’єднання з ПЦУ вони не підуть. І я думаю, що патріарх Варфоломій це розуміє, і всі розмови про те, що це неможливо, що це неканонічно, є безглуздям. Це може відбутися, бо життя сьогодні складне. Триста чи двісті років тому якийсь князь сказав би, що має бути ось так і не інакше — і так було би. А зараз рівень суспільного життя складний і просто прийняти якесь рішення і всіх в це рішення загнати не вийде. Частина парафій перейде в ПЦУ, а для частини парафій, я впевнений, буде створений паралельний до ПЦУ екзархат або якась інша структура, а теперішня УПЦ залишиться зі суто промосковським ядром.
Чи є у вас інформація, що робота в цьому напрямку триває? Можливо, ведуться якісь перемовини?
Є інформація про те, що перемовини про це велися і ведуться з початку війни. Але нічого не відбувається. Це означає, що є певна противага, яка поки що пересилює цю ідею. І ця противага є в Константинопольському патріархаті, і ця противага є в середовищі ПЦУ, яке не розуміє, що створення паралельного екзархату перш за все може бути тимчасовим кроком до подальшого єднання. Це і для ПЦУ, і для України був би великий плюс.
Воно то так, але монополія завжди привабливіша, ніж конкуренція. Коли немає вибору, то людині нема куди від тебе піти.
Так, монополія завжди приваблює, згоден. Хочеться бути монополістом. Але не вийде.
На вашу думку, чим це все закінчиться? Яке майбутнє православ’я в Україні? Не як було би краще, а реалістично.
Реалістично скажу вам: на сьогоднішній день УПЦ спіткало кілька великих криз, які вже назрівали і раніше, але почали різко розвиватися в час війни. УПЦ покинула велика кількість думаючих людей, велика кількість фінансово спроможних людей, або навіть якщо вони залишилися в УПЦ, то перестали підтримувати її фінансово, очікуючи від єпархіальних та від синодальних сановників проукраїнських рішень. І це призвело до дуже швидкого скорочення церковних ресурсів. Ця криза наростає дуже швидко.
Друга криза, яка почалася ще років п’ять тому, а зараз вона страшенно набирає обертів – це криза покликань. На сьогоднішній день, згідно зі статистикою, в УПЦ кожного дня помирає один священник — своєю смертю, від хвороби чи старості.
Один священник на день, близько 365 на рік?
Приблизно 300 і трохи більше. Немає конкурсів у семінарії. Деякі семінарії дихають на ладан, ось-ось припинять своє існування. Тобто там взагалі немає набору. І якщо раніше в західних семінаріях (на Заході країни, ред.) рукопокладалося після закінчення семінарії 80-90%, а в східних — 50-70% семінаристів, то зараз у західних єпархіях після закінчення семінарії рукопокладається 50%, а в східних — 10-25%. Це призводить до того, що фактично всі разом семінарії УПЦ випускають не більше 100 священників на рік. Я кажу не про тих, хто отримує диплом, а про тих, хто потім приймає сан. І це означає шалену різницю майже в 200 священників на рік, які втрачаються.
І це не просто священники, це парафії в яких помирає священник, і на які більше ніколи не повернеться і не буде там служити. І зараз в УПЦ набирає обертів такий європейський порядок, при якому один священник опікується трьома-чотирма-п’ятьма парафіями. І ця криза, на мій погляд, штучна, вона була штучно створена певними особами у Священному Синоді, вони просто не розуміли, до яких наслідків призведе їхня діяльність.
За п’ять років УПЦ скоротиться приблизно на 800-1000 священників. Хоч статистично будуть показувати іншу картину — вже зараз знайти правдиву статистику з певних сторін УПЦ дуже складно. Наведу вам приклад. З однієї єпархії до мене звертався священник, він благочинний, і шукав священника на дуже потужну велику парафію в сільській місцевості — велика парафія, багата громада, люди віруючі. Він півтора чи два роки не міг знайти. При цьому, коли я випадково потрапив до того єпархіального управління і запитав у секретаря, чи є у них вакансії, то він мені відповів, що вакансій нема, у них все зайнято. Тобто єпархії приховують від Київської митрополії, що не вистачає священників.
Статистика, про яку я говорив вище, про 300 священників на рік, навіть не стосується військового часу. Ось, наприклад, духовенству Горлівської єпархії, яке евакуювалося та їхало в Росію, давали відпускні грамоти, і вони влаштовувалися там священниками в РПЦ, а священникам, які їхали в Україну і хотіли тут влаштуватися в єпархіях, приходила заборона у священнослужінні. І жоден з цих священників не відновився. І всі ці священники, які отримали семінарську, академічну освіту, прослужили по 10, 15, 25 років, були викинуті взагалі з церковного життя і зараз працюють на будівництвах і т.д. І це не один десяток священників.
І це лише тому, що вони в «неправильну» сторону поїхали — в сторону України, а не Росії? Їх за це покарали?
Так. Церква штучно втрачає кадри. Горлівська єпархія ніби каже: «Так нє доставайся же ти нікому». Їй не цікаво, щоб священник переїхав у Центральну чи Західну Україну і продовжував служити. Горлівська єпархія хоче, щоб всі священники, які евакуювалися, їхали виключно в Росію або вглиб окупованої території. А якщо ти їдеш в Україну — «ти нам не потрібний».
Поведінку Горлівської єпархії ще можна якось логічно пояснити, враховуючи, що її керівництво повністю проросійське. Але ж ті священники приїжджають сюди начебто в «проукраїнські» єпархії, тут би їх мали прийняти.
Їх не можуть прийняти, тому що згідно з документами, цей священник стає заборонений у священнослужінні.
Отже, потрібно втручання Синоду?
Або загальноцерковного суду, який не працює.
Чи підтримуєте ви реформу церковного календаря в Україні, яка вступила в дію з 1 вересня?
Моя думка, що ця реформа давно назріла. Я би не сказав, що це реформа – це повернення до правдивого календаря. Бо це шизофренія — одне Різдво, друге Різдво, Новий рік, старий Новий рік… До речі, в УПЦ 2% парафій служать за новим календарем.
В Україні?
Так, кожна 50-та парафія в УПЦ служить за новим календарем.
Як так сталося?
Вони служили так ще з радянських часів.
А де такі парафії є?
В основному вони всі на Буковині. І митрополит Онуфрій, коли був Чернівецьким, все це схвалював, служив за новим календарем… Тому в УПЦ негласно великий відсоток парафій служить саме так.
Улюблений коментар ботів у соцмережах проти переходу на «новий календар»: «Станєтє всє католікамі». Нібито перехід на новоюліанський календар окатоличить православних.
Дві третини Православних церков служать за новим календарем. Мені здається, що в цьому питанні має бути певна готовність парафій. У нашій парафії це обговорювалось вже кілька років, ми давно хотіли перейти. Просто під час війни вже прийняли остаточне рішення. Для нас це було дуже актуально.
До речі, чи дійшла до вас на Дніпропетровщину хвиля реакцій на останні резонансні заяви Папи Римського щодо Росії?
Я прочитав, подивився, здивувався, чесно кажучи. Папа Франциск трохи складний із висловлюванням своїх думок. Можливо, він формулює свої думки в більшості таким чином, щоб вони були зрозумілі в тих країнах, де Римо-католицька церква нарощує свій потенціал – це країни Латинської Америки та Африки. Але дивно трохи, чесно кажучи.
Якою, на вашу думку, взагалі мала би бути Православна церква? Поміняти абревіатуру чи підпорядкування — проблему суттєво не вирішить.
Церква перш за все має бути децентралізована. Тобто на сьогоднішній день вона має бути зі сильними парафіями. Тільки сильна парафія може проплисти через ці всі хвилі та бурі. Над цим потрібно працювати, бо має бути інший статут Церкви, інший статут парафії, по-іншому має працювати Синод. По друге, має бути інший формат духовних навчальних закладів. Не такий, як сьогодні в УПЦ і в ПЦУ, не закритий навчальний заклад XIX сторіччя, до якого не може потрапити ніхто, і зазвичай він тільки для навчання майбутніх священників. Ці духовні семінарії повинні ставати університетами для православної молоді, для того, щоб вони могли отримувати світські професії, але в православному виші. Тут прикладом можуть слугувати католики, які багато де заснували свої університети, і в тому числі прикладом може бути УГКЦ та її Український католицький університет. Це абсолютно правильна модель вищого навчального закладу в XXI столітті.
Це, на мій погляд, дві головні речі, а все решта буде поступово розбудовуватись.
Дякую, отче, за ваші відповіді.
Спілкувався Андрій Толстой
Повязані записи
