Отець Андрій Зелінський – перший військовий капелан при штабі АТО, священик, заступник керівника Департаменту військового капеланства УГКЦ, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса». Своє капеланське служіння о. Андрій розпочав у 2006 р. в Академії сухопутних військ у Львові. З червня 2014 року капелан перебуває поруч з українськими військовими на передовій, здійснюючи служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому, на Авдіївській промзоні та під Маріуполем Донецької області. Автор двох книг «Соняхи. Духовність на час війни» та «На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення».
Ви на війні від початку. Коли починали свій шлях священика, чи бачили себе капеланом і чи могли уявити, що доведеться на власні очі побачити війну?
Я себе взагалі ніколи не міг уявити військовим капеланом. Це для мене була чи не найбільша несподіванка мого життя. Я родом із академічного середовища, зі світу книг, викладацька діяльність – це моє перше покликання. Коли лише розпочалася діяльність випускників Львівської духовної семінарії на чолі з о. Степаном Сусом в Інституті сухопутних військ, я приїхав із Риму і мене запросили відвідати їх, познайомитися. Дуже чітко пам’ятаю цей внутрішній спротив: “Що може бути доброго в українській армії початку 2000-х років?”. І пригадую своє рішення у цей момент: прийду подивлюся, щоб потім мати чисте сумління. Добре пам’ятаю, як переступив поріг тепер вже Академії сухопутних військ. Це був 2006 рік і про війну тоді годі було й думати.
Коли доводилося вирішувати, чи їхати на Схід, я вже проживав у Києві, власними очима бачив події Майдану, психологічно та матеріально підтримував українських військових під час окупації Криму, відвідував перших наших поранених хлопців у шпиталі. Виникло питання, чи “бути поруч” у такий спосіб достатньо? Це реальна війна і, можливо, це гасло «бути поруч» має й інший вимір. І я звернувся тоді звернувся до церковної влади: «Можливо настав час? Відправляйте мене кудись під Слов’янськ…». Одразу ж поставив дві умови: це мають бути ЗСУ, бо на той час вони стали мені родиною, і це має бути передова.
“Чи уявляв себе на війні? Ні. Але у цьому і суть духовності – вона надає сенсу викликам”
Тоді все було вперше, і у Генштабі думали, як це все полагодити. Пригадую, коли мене вперше привезли в зону АТО і виклали в чистому полі. Це було дуже цікаво як мені, так і тим, хто мене привіз (сміється). Всі думали, що робити далі? Тому виникла потреба в налагодженні цілого процесу.
«Для каплички знайшли один із наметів, розгорнули його в центрі табору. (…) нічого зайвого там не було і не могло бути. З сусіднього села нам привезли столик, який міг згодом стати вівтарем, на якому я служив літургію»
Чи уявляв себе на війні? Ні. Але у цьому і суть духовності – вона надає сенсу викликам: несподівані повороти долі стають запрошенням до нової мандрівки. Духовність пропонує людині категорії, які допомагають зробити правильний вибір у житті, а такий вибір наповнює життя людини змістом, допомагає долати труднощі та рухатися вперед.
Капеланський побут у зоні АТО
Як доводилося починати свою капеланську діяльність, наприклад, облаштовувати побут для богослужіння?
Офіційно я вважався капеланом при штабі АТО з червня 2014 року. Відтак, коли прибув під Слов’янськ, у пункт дислокації підрозділів ЗСУ, одна з перших потреб, яка стала очевидною, це знайти місце, де військовослужбовці можуть побути наодинці з самими собою, наодинці з Богом. Для каплички знайшли один із наметів, розгорнули його в центрі табору. Я дуже люблю, щоб у місці молитви залишалося лише найсуттєвіше, тому нічого зайвого там не було і не могло бути. З сусіднього села нам привезли столик, який міг згодом стати вівтарем, на якому я служив службу.
“Пригадую Піски, коли здійснював службу на горищі. Серед усіх уламків це було одне єдине придатне місце. Сповідь під час мінометного обстрілу… А іншого разу довелося на Сповідь бігти розбитим селом… Попереду і позаду військові, і ми перебігаємо від хати до хати, пригинаючись. Десять кроків дистанції. Перший пішов, другий пішов…”
Згодом цей процес забезпечення молитовних наметів у зоні АТО уже вдалося налагодити. А на сьогодні ми маємо навіть каплиці, що існують майже у формі храмів, збудовані у зоні АТО. На той час, це все було дуже невибагливо і дуже по-справжньому. І відтак перший текст, який я написав, коли повернувся із зони АТО, а тоді це ще була така собі terra incognita, це – «Репортаж зі зони автентичності». Тоді все і справді було дуже автентичним – і військові, і стосунки, які там зав’язувалися, і молитва. З боїв поверталися підрозділи, які зазнавали втрат. Люди справді шукали підтримки і якогось сенсу в тім, що діялось навколо них. Пригадую Піски, коли здійснював службу на горищі. Серед бруду та уламків – єдине придатне місце під час мінометного обстрілу. І пригадую, як одним розбитим селом доводилося бігти туди, де мене очікували. Справді голлівудські сцени. Сьогодні навіть важко уявити, що це все відбувалося зі мною. Попереду і позаду військові і ми перебігаємо від хати до хати пригинаючись. Десять кроків дистанції. Перший пішов, другий пішов… Стріляли снайпери. А попереду хто очікував мене для Сповіді.
Я називаю це “бути поруч”. Творити храм в душі людини в контексті спілкування, артикулюючи певні цінності, які допомагають людині у військовому однострої залишатися людиною, зберегти божий дар своєї людяності перед викликами іноді, здавалося б, нелюдської жорстокості. Найважливішим храмом у зоні бойових дій є серце українського воїна.
“Бути поруч”: інший вимір
Сьогодні українські військові є тією ланкою нашого суспільства, про яку найчастіше говорять у публічній площині. Ви спілкуєтеся з військовими особливо часто. Яким є сучасний військовий у Ваших очах?
Я у зоні бойових дій уже п’ятий рік, тому можу чітко розділити різні періоди. Як правило, я визначаю їх три. Перший етап – це період переходу до бойових дій, коли основні події у нас зосереджені навколо Слов’янська, коли вперше лунають справжні постріли та гинуть українські військові. Це період дуже великої невизначеності, глибокого збентеження. Це – час, коли людям, особливо зі східних теренів нашої країни, важко зрозуміти, що саме відбувається. Коли не існує ще лінії фронту, яка розмежовує дві дійсності – “добру” і “погану”, “білу” і “чорну”. В географічному плані ще не існує чіткої лінії розмежування, лінії зіткнення. Схожа ситуація відбивається й у свідомості військового.
«До сьогодні в українському суспільстві залишається велика кількість із військових першої хвилі мобілізації, добровольців, які намагаються здолати наслідки війни».
Одне з питань, яке на той час виникало найчастіше, це – пошук сенсу, пошук розуміння того, що саме відбувалося. Відтак, одним із важливих елементів капеланського служіння було забезпечення особистісної цілісності українського військового. Необхідно було озброїти його цінностями, тому що хаос і безлад руйнує людину зсередини, породжують страхи, невпевненість, деструктивно впливають на особистість. Цінності рятують, формують певну ідентичність, пропонують напрямки руху. І до сьогоднішнього дня ми маємо військових цього першого етапу, першої хвилі мобілізації, добровольців багато, яким усе ще доводиться докладати зусиль, аби здолати в собі наслідки війни.
Наступний етап – це час приблизно після Іловайська. Йдеться про чергові хвилі мобілізації. Мобілізована армія відображає загальний стан суспільства. Тому в ЗСУ можна було зустріти людей із тими самими проблемами, викликами, які зустрічаються сьогодні в широкому українському загалі. І знову ж таки, тут присутній високий рівень ідеологічної невизначеності за умов інформаційної війни, коли ворог воює, в першу чергу, проти свідомості. Пригадую, в Дебальцево постійно приходили до нас смски «Втікайте!», «Забирайтеся!” Такі виклики також вимагали відповідної компетенції капелана.
«Професійна армія потребує професійних капеланів»
Третій етап – це коли у зоні бойових дій присутні лише професійні військові, військовослужбовці за контрактом. Відповідно йдеться про тих, хто свідомо прийняв рішення бути військовим. І це радикально змінює ситуацію – професійна армія потребує професійних капеланів. Отже, йдеться не лише про духовних “кризових менеджерів”, як цього потребувалося на першому етапі війни. Українська держава знайшла один із шляхів як можна відповісти на виклики цього періоду. В Україні з 2017 року з’явився офіційний інститут військового священика (капелана). До складу підрозділів ЗСУ, НГУ та ДПС вводяться штатні посади капеланів, і це зумовлює їхню постійну присутність серед особового складу в усіх можливих вимірах, ділянках, сферах діяльності підрозділів. Отже, сьогодні капелан має можливість завжди “бути поруч”. І це було одне з гасел капеланської служби, яке сформувалося у львівській капеланській дійсності. На початках 2000-х років, на території тоді ще Військового інституту Львівської політехніки стараннями сьогодні вже єпископа, преосвященного владики Богдана Манишина, а згодом і о. Степана Суса та команди молодих випускників Львівської духовної семінарії УГКЦ розпочалася системна праця з питань забезпечення релігійних і духовних потреб військовослужбовців. Гасло, що виникло в тому середовищі, залишається актуальним і сьогодні: “бути поруч” скрізь і завжди, аби таки почути, відчути, допомогти.
Цінності на війні
Які цінності сьогодні є важливими для українського військового?
Цінності – це найважливіше. Коли людина діє, вона, як правило, керується певними цінностями, можливо, навіть іноді не усвідомлюючи цього. Осмисливши те, що є цінним, вона формулює орієнтири своєї діяльності. Іншими словами, від наших цінностей залежить напрямок нашої діяльності, міжособистісних стосунків, а відтак і суспільних відносин.
Сьогодні ми вже спромоглися багато досягти у плані забезпечення українського війська. Пам’ятаю час, коли не існувало ні бронежилетів, ні шоломів. Технічно, матеріально українське військо сьогодні забезпечене. Настав час чи не найважливішої реформи. Залишається той вимір, про який ми згадуємо мало, – духовний, ідеологічний.
“Я часто визначаю воїна як людину віддану перемозі. Воїн гине не від кулі. Людина гине від кулі. Воїн гине від зупинки на шляху до перемоги”
Якщо говорити про радянську армію, то військо попри всі негаразди таки залишалося школою життя.
Це було те середовище, те дисциплінарне суспільство, де людина озброювалася певними цінностями. Згодом вони ставали в житті вирішальними. Я говорю не про ідеологічні, а про певні моральні принципи, які закладалися у війську. Впродовж років незалежності, на жаль, ми втратили такий інститут або українське військо втратило такі потужності. Ніхто не займався душею українського військового. Не існувало ідентичності українського воїна. Існувала військова служба, яка радше виглядала соціальним лихом і її намагалися всіляко уникнути. А про престиж військової служби згадували, лише покликаючись на радянське минуле.
Воїни-лідери
Чи сьогодні можна побачити певні зміни у цьому напрямку?
Сьогодні у нас і тут відбуваються серйозні зрушення. Існують накази МОУ, Генерального штабу ЗСУ, які зосереджують увагу на національно-патріотичному вихованні військового. Я часто люблю повторювати, що національно-патріотичне виховання – це система поглядів. І вона функціонує ефективно лише за умов ціннісної цілісності, особистісної зрілості військовослужбовця, за умов сформованого характеру українського воїна. На сьогодні в Україні існують прецеденти ціннісної формації у війську. Наприклад, Морська піхота України, де існує свій етос. Воїнський етос лежить в основі ідеологічної роботи передових армій світу (США, Ізраїль). Йдеться про ті цінності, які творять особливий тип людини, особливий тип характеру, лідера.
“Українське військо має стати школою життя, місцем, де гартується дух, формується особистість, народжуються справжні лідери”
Я часто визначаю воїна як людину віддану перемозі. Людину, яка знає чого хоче і готова докласти максимум зусиль, аби омріяне стало дійсністю. Воїн гине не від кулі. Людина гине від кулі. Воїн гине від зупинки на шляху до перемоги. І нам сьогодні дуже потрібне покоління людей, які, в першу чергу, знають, чого хочуть, а по-друге таки серйозно готові за це боротися. Україні сьогодні потрібне покоління воїнів – людей відданих перемозі у будь-якій сфері діяльності. Тому українське військо має стати такою школою життя, місцем де гартується дух, де формується особистість, народжується справжні лідери. І роль капелана посідає важливе місце в цьому процесі, бо ж саме він відповідає за внутрішній гарт військовослужбовця, за його духовне здоров’я.
“Важливо, аби армія формувала людей лідерів. Лідерство – це душа армії”.
Враховуючи той факт, що ми живемо у поліконфесійному суспільстві і також те, що сьогодні багато з молодих українців вважають себе невіруючими або ж неприналежними до жодної конфесії, зростає покоління, для якого питання церковних Таїнств не є пріоритетним. І це вимагає відповідної модифікації також і душпастирської діяльності. Артикуляція цінностей, що формують зрілу людську особистість, відповідального громадянина своєї держави та відважного захисника рідного народу, дозволяє сьогодні кожному капелану служити усім, без виключень.
Нам дуже важливо саме сьогодні, аби військо формувало людей з лідерськими компетенціями. Лідерство – це душа армії. Головна функція військового –виконання завдань за призначенням. Це потребує певної підготовки, певного рівня свідомості та вправності, чіткого розуміння, що необхідно зробити, критичного аналізу наявних ресурсів, визначення шляхів досягнення поставленої мети. Коли у війську формують якісних особистостей в процесі військового вишколу, воно стає школою життя і люди, які згодом повертаються у цивільне життя, залишаються тими людьми-воїнами, готовими боротися за себе, за свою родину, за свою країну, за свободу та справедливість, на держаній службі чи організовуючи власну справу.
Це одна з найважливіших реформ в Україні. Я її називаю «реформа якості суспільства», без неї інші реформи будуть не такими ефективними.
Довіра на війні
Чи важко завоювати довіру бійців і чи довіряють вони суспільству, коли повертаються?
В Україні капелани не мають права на застосування зброї. Єдиною найпотужнішою зброєю капелана, крім самої молитви, є його авторитет. В армії авторитет коштує справді дорого. Тут потрібно бути справжнім і бути таким до кінця. Як капелана тебе завжди бачать, але також бачать і твою відсутність. Насправді це дуже важко організувати свою постійну присутність у підрозділі, який налічує 3 тисячі осіб або тримає лінію оборони тривалістю в 20 чи 70 км. Це на межі реального. Я поставив собі за правило не перебувати на тому ж місці понад два дні, щоб відвідати всіх. Життя – рух, служіння – теж. Зрештою, капелан перетворюється на зв’язкового в рамках підрозділу, передає дружні вітання від і до людей, які давно не бачилися, стає ниткою, яка зшиває різні підрозділи.
Далі — буде .
Розмовляла: Мар’яна Зеленюк
Фото із фб-сторінки о. Андрія Зелінського, з Інтернету
Повязані записи
