о. Андрій Зелінський: «Шлях до перемоги – це вміння вийти зі себе, це вміння пам’ятати про спільне благо»

25 жовтня відзначають міжнародний День військового капелана. Про те, як змінився образ військового капелана у суспільстві, починаючи з 2014 року, про те, хто такий військовий капелан сьогодні, про тривожний ранок 24 лютого, про те, як сьогодні витримати цю довгу дистанцію на шляху до перемоги і не виснажитися психологічно, ексклюзивно розповідає Головний військовий капелан УГКЦ, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, радник Глави УГКЦ, Голова Наглядової ради Українського ветеранського фонду при Міністерстві у справах ветеранів, викладач УКУ, політолог, автор книг, публіцист, громадський діяч отець Андрій Зелінський.

Отче, як змінився образ військового капелана у суспільстві, починаючи з 2014 року?

Добре пам’ятаю, що у 2014 році, зокрема у зоні АТО, доволі часто доводилося пояснювати, хто такий військовий капелан. У військовослужбовців існувала величезна кількість запитань, адже мало хто розумів значення цього слова. Звичайно, що ситуація була дещо іншою  у західних районах нашої держави, де військове капеланство розвивалося у ширшому масштабі на церковному рівні. Проте, для великої території нашої країни постать капелана залишалася доволі таємничою і незрозумілою. Згодом роки війни продемонстрували необхідність душпастирської опіки військовослужбовців і запит на духовну опіку. Адже з війною виник пошук сенсів, які можуть допомогти усвідомити власну місію, які можуть допомогти усвідомити власну відповідальність, які можуть допомогти усвідомити власний обов’язок. Звичайно, що ми з вами говоримо про вісім років війни. І, аналізуючи цей період у нашій з вами сучасності, можемо говорити про два формати України. Перший – де людина зі зброєю в руках відстоювала наше право на свободу і гідність, наше право залишатися незалежною державою. Другий – де людина могла згодом виїхати і трішки відпочити, реабілітуватися у мирних містах України (Одеса, Київ, Львів, Харків). І раптом з лютого 2022 року цей вимір безпеки абсолютно зник. Небезпека стала тотальною. І, відтак, людина відчула вразливість більш тотального масштабу. Я маю на увазі людину в Україні взагалі, а також і людину в українському війську. Отже, ми з вами говоримо про військових не просто, як про професіоналів, фахівців, людей, які проходять військову службу за контрактом. Ми з вами говоримо про громадянина України, який у військовому однострої, зі зброєю у руках, захищає право свого народу на життя. Я навмисно згадую ці факти, щоб ми зрозуміли, що аудиторія, з якою працює військовий капелан, масштабно зросла. Це включає в себе дуже різні категорії людей з різними запитами, але з дуже чітко проявленими потребами духовно-релігійного характеру. Ну, і, якщо говорити про цілий етап розвитку військового капеланства в Україні, вартує згадати, що з 2016 року в Україні з’являється Служба військового духовенства. Відповідним наказом Міністра оборони і Міністра внутрішніх справ відбувається затвердження положення про Службу військового духовенства, і у нас з’являються цивільні працівники у ЗСУ, у Національній гвардії, у Державній прикордонній службі. Але зовсім нового формату військове капеланство набуває в процесі трансформації, починаючи з моменту ухвалення ВРУ «Закону про службу військового капеланства». Мова йде про військового капелана, як військовослужбовця, що відповідає прийнятому стандарту країн Північноатлантичного альянсу. Це ставить перед нами серйозний виклик, який спонукає до інституціоналізації і професіоналізації військового капеланства в Україні. Отже, як на мене, то ці два вектори сьогодні є ключовими у процесі формування Служби військового капеланства.

Отче, вже минуло вісім місяців від початку повномасштабного вторгнення. Цікаво дізнатися, яким для вас був ранок 24 лютого?

Ранок 24 лютого був таким, як і в кожного громадянина України. Нагадую вам, що 24 лютого ціла держава від східних і до західник кордонів була атакована російськими ракетами, а російські війська дуже швидкими темпами рухалися до столиці. На цей час я перебував у Києві. Але  найважливіше – це те, що у нас зникла безпечна Україна. У свідомості українця зник концепт безпеки, адже ціла територія стала вразливою. Ця вразливість тотального масштабу дозволяє відчути тотальну причетність до єдиного спільного. Помилковим є повністю ідентифікувати військове капеланство з війною. З одного боку – це можливість, яка з’явилася в Україні з війною. Але ми з вами говоримо про капеланів, як професію, а отже, як про професіоналів. Ми говоримо про капеланство, як державну інституцію. Тільки тоді воно може якісно послужити потребам українських воїнів, які знаходяться не лише на передовій, а й у пунктах постійної дислокації, у реабілітаційних центрах, у військових шпиталях. Сьогодні військові капелани набувають нових спроможностей. Вони проходять курси підготовки у форматі Служби військового капеланства. Вони стають військовослужбовцями для того, щоб завжди бути поруч, щоб в контексті цієї тотальної загрози стати частиною народу, який чинить спротив.

Як сьогодні витримати цю довгу дистанцію на шляху до перемоги і не виснажитися психологічно?

До перемоги не доходять ті, які втрачають з поля зору горизонт, і які забувають про значення кожного кроку. Кожний крок – це про те, що ми робимо сьогодні. До перемоги не можна дійти, до неї потрібно йти. Це про процес, про рух, про мою відповідальність сьогодні. Це про те, що я сьогодні роблю для нашої перемоги. А це потребує зосередження нашого духу і нашої уваги на двох важливих напрямках: перемога неминуча, і ми знаємо напрямок, ми знаємо, куди йдемо; ми йдемо конкретним кроком. Людині необхідно відкрити власну силу, якою вона може послужити своєму народу сьогодні. Потрібно відкрити її, звільнити від усього, що перешкоджає, розвинути її до якихось масштабів, які дозволяють якісно служити. Отже, сьогодні – це час змін, час трансформації. Людині властиво згорнутися у власну мушлю, щойно на горизонті з’являється якась загроза. Але хочу сказати, що це шлях до поразки. Шлях до перемоги – це вміння вийти зі себе, це вміння пам’ятати про спільне благо. Дуже важливо знайти у собі достатньо відваги для того, щоб вибудувати власну лінію фронту, щоб вибудувати власну позицію на лінії фронту. Ми живемо у країні, яка вісім місяців втрачає людей, яка втрачає ресурси, можливості. Так, це болить не лише на рівні психіки, але й на рівні тіла, на рівні відчуття втрати. Тому нам дуже важливо підтримувати одне одного і пам’ятати про те, що це наш з вами час. Тому відкриймо власну силу, щоб разом стати сильнішими. Перемога – це рух. Перемога – це процес. Перемогу здобуваємо вже сьогодні.

Розмовляла Юліана Лавриш