Якщо ми хочемо сповідатися, ми повинні піти і сповідатися іншій людині, зазвичай незнайомій. Чому така вимога?
Чому ми повинні звинувачувати себе в гріхах, які нам дуже добре відомі, перед тим, хто нічого про нас не знає? Ми часто відчуваємо певну невідповідність між словами священника – надто суворого і вимогливого, на наш погляд, чи, навпаки, надто ліберального – і нами, які, сповідаючись, намагаються якось пристосувати визнання своїх гріхів до цієї людини. Як ми маємо реагувати, якщо, наприклад, священник каже нам, що гріх, з якого ми сповідаємося, є дуже серйозним, а нам здається що ні – або ж навпаки?
Безумовно, сповідник – це людина, яка може помилятися… Інколи ці помилки викликають посмішку, якщо не біль. Так колись одній бабусі порадили на сповіді бути чемною на уроках, а вдові — добре виконувати подружні обов’язки… Прикладів багато, але не це є суттю сповіді.
Правда, в яку найважче повірити
Відповідь можна знайти, відкривши для себе, що священник існує для того, щоб нагадати нам про правду, в яку найважче повірити, правду про те, що Хтось нас любить. Бо якщо Бог прийняв людський образ, якщо Він прийшов у Різдвяну ніч, якщо Він прийшов поплакати з нами і сісти з нами за один стіл, то ми можемо пояснити Його присутність серед нас так само, як присутність священника на сповіді: все це говорить нам, що любов Христа до нас є достатньо великою, щоб наші гріхи зникли. Тож чому не вийти за рамки втоми священника, за межі його нерозуміння й обмеженості, за межі кількох узагальнень, які він часто дає пенітентам (пенітент, – той, хто сповідається, ред.), та визнати, що ми приходимо до нього не по його думки та погляди, а передусім тому, що потребуємо Божого миру та світла Євангелія. Священник і каянник разом стають на коліна перед Хрестом Христовим і разом просять Божої допомоги.
Він теж грішний
Яскраво пам’ятаю образ, який в інший спосіб показав мені місце священника в Таїнстві Покаяння.
Це було однієї неділі в православній церкві в Парижі під час Літургії. У богослужінні брали участь вірні; в ній брали участь і приховані свічками ікони святих. Священник стояв поблизу вікна, біля кафедри, на якій лежав хрест і Євангеліє – милосердя і мудрість Божа – він закликав пенітента, аби той сказав: «що було найбільшою перешкодою між ним і Богом». Одразу розпочався діалог, і вони обговорювали проблеми духовного життя людини, яка прийшла принести Богові в жертву розбите серце, як Давид після гріха чи блудний син після його повернення. Усе разом тривало хвилин п’ять. Діалог закономірно переріс у молитву духовного отця, який, ставши на коліна біля каянника, визнав, що він теж грішник перед Богом і не може нікому пробачити, тому передав каянника в Божі руки. Потім, поклавши кінець єпитрахилі на голову каянника (який стояв на колінах), священник сказав: «Ти сам, Господи, через мене прости цього раба Твого, який також є грішним; примири його і приєднай до Твоєї святої Церкви через Ісуса Христа, Господа нашого». Він підняв каянника з колін, дав йому поцілувати хрест і Євангеліє, поблагословив його, а потім обійняв. Це було взаємне відкриття Бога і людини, а також зустріч людини з людьми – живими і мертвими; це взаємне віднайдення мало відбутися в присутності свідка; цим свідком був священник.
Чи існую я для Бога?
Можливо, теоретично ми визнаємо, що Бог всемогутній, сильний, добрий, вічний, турботливий, але через сповідь ми відкриваємо це на власному досвіді, конкретно. Діючи разом з Ним, я нарешті можу побачити, наскільки Бог є Кимось Іншим.
Ми повинні, звичайно, визнати, що Бог є всім, оскільки Він є Бог. Але йдеться про те, аби ми переконалися, що ми можемо вести з Ним діалог. Ми повинні чітко, конкретно усвідомити, що Бог є водночас безмежно близьким до нас і нескінченно відмінним від нас. Тому нам потрібно сповідатися, а якщо хтось не сповідається, то зрештою прийде до висновку, що насправді ми для Бога не існуємо.
А тим часом, якщо ми живемо, якщо ми діємо, то маємо прийти до висновку, що Бог розраховує на діалог з нами, на нашу дію, Він потребує цієї дії і не може без нас зробити те, що Він вирішив робити разом з нами.
Сам Бог передбачив наше місце у здійсненні свого задуму. З любові до нас Він не захотів самотужки здійснити план спасіння, але призначив у ньому місце для інших – для кожного з нас. Також з любові до нас Він дозволяє нам вважати, що ми є ініціаторами цієї спільної акції. Ніжний і ревнивий Бог хоче, щоб ми були справді переконані у важливості ролі, яку ми маємо відігравати в ділі спасіння. Він хоче, щоб ми думали, що наше визнання перемогло Його, так ніби це людина вислуховує Бога. Так виявляється Його справжня близькість. Бог, наш партнер, випереджає нас своєю любов’ю, але вирішує виконати свою роботу у відповідь на прохання своїх друзів.
Перш ніж вони візвуть… Я їх уже вислухаю
Можливо, Бог поруч, але нам дуже важко відчути Його присутність саме тоді, коли ми цього найбільше потребуємо. Це «відчуття» здається нам крихким і дещо штучним. Але Бог зв’язав Себе з нами навіки; Він так вирішив і це рішення не є легковажним. Давши нам Свого Сина, «передавши Його» нам, Він також дав нам усі переваги для того, щоб ми отримали прощення. Нам залишається тільки нагадати Йому про це. Бог зробив усе, щоб запевнити нас у Його близькості. Це було так, ніби суддя, не бажаючи більше бути безстороннім, поставив себе на місце обвинуваченого, усунувши будь-яку прірву, яка існувала між ним і тим, кого він мав осудити. Ми думаємо, що ми сказали все про Бога, стверджуючи, що Він прощає, але Він зробив набагато більше, тому що Він прийшов плакати з грішниками і був засудженим серед засуджених. «Вигляду принадного не було в ньому (…) зневажений (…) чоловік болів (…), і ми його нізащо мали» (Іс. 53, 2-4). Неймовірна близькість Бога, який тепер не може засудити Себе Самого.
З кожною сповіддю віра нагадує нам про те, що зробив для нас Бог. Той, до Кого ми звертаємося, вже простив нам, Він уже відповів нам: «Перш ніж вони візвуть (…) Я їх уже вислухаю» (Іс. 65, 24). Завдяки вірі ми стаємо впевненими, що ця обітниця Бога правдива, що вона сповнилася в даруванні нам Свого Сина.
Також читайте: Знову те ж саме. Як не впасти в рутину сповіді?
Вже для пророків Бог є перш за все «Богом, який визволяє», і оскільки Він уже зробив це для свого народу, Він не може не визволити його знову
Пам’ятаємо дивовижний вигук св. Павла, в якому міститься вся певність і вся надія: «Що скажемо на це?.. Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же разом із ним не подарує нам всього» (Рим. 8, 31-32). Це якраз і є змістом літургічних молитов і цілого Канону: «Згадуючи блаженні Страсті, Воскресіння і славне Вознесіння Твого Сина… смиренно благаємо Тебе…»
Тепер ми можемо пригадати про святі таємниці, які дають нам впевненість, що ми отримаємо прощення. Наш Небесний Отець, настільки близький до нас — що ми навіть не могли мріяти про таку близькість — дає нам Свого Сина і всі таємниці, звершені в Його тілі. Вони належать нам. Всемогутній Бог, даруючи нам Свого розп’ятого Сина і надаючи в наше розпорядження таємниці Свого милосердя, дає нам владу над Собою. Пролита кров Христа в моєму розпорядженні… Хіба можеш залишитися байдужим, Боже, до тіла Твого Сина, Який є образом Твого милосердя?
Якби це залежало від священників
Але людська обмеженість чи нерозуміння з боку священника залишається. Його мета – наблизити до нас Бога, але часто відбувається навпаки.
Було б чудово – і справді здається дуже прекрасним – якби спасіння залежало від святості чи мудрості священника. Але насправді таке рішення було би відверто жорстоким – і для священника, і для вірних. Ми не змогли би звільнитися від дилеми: все або нічого.
Це виглядало би так: або ідеальні священники, або немає нікого, хто міг би нас врятувати. Саме так християни дуже часто уявляють собі Церкву; ми відмовляємося від лікаря (та ліків, ред.), тому що нам не подобається аптекар.
Фактично, Бог віддав спасіння в руки нашої свобідної волі – волі давати і волі отримувати, а не в руки нашої святості. Те, що так не подобається деяким людям у Церкві, якраз і є нашим порятунком. Відпущення гріхів завжди є відпущенням, незалежно від стану душі того, хто його надає. Хоча він не завжди в дружбі з Богом, але він завжди може принаймні хотіти робити іншим добро, принаймні хотіти передати спасіння. Наскільки багато Бог вимагає від нього для його власного спасіння, настільки ж мало Він вимагає від нього для спасіння інших.
Також читайте: «Я був нечистим»: як сповідатися з гріхів проти шостої (сьомої) заповіді?
«Петро хрестить? Христос хрестить. Павло хрестить? Христос хрестить. Юда хрестить? Христос хрестить» (св. Августин). Те ж саме треба сказати і про прощення (відпущення гріхів на сповіді, ред). Боже милосердя не витримало би того, аби наше спасіння вимірювалося мірою святості чи поміркованості людей. Я вважаю, що це має бути для нас причиною прославляти Боже милосердя.
Бог не пуританин
Фактично, тільки Бог мав би право бути пуританином і не дозволяти, щоб спасіння здійснювалося недостойним чином. І Він не допустив би його, якби любив те, що ми, на жаль, називаємо Його славою, більше ніж грішників. Чи точніше, йдучи глибше, якби Божою славою була Його чистота, а не Його милосердя. Тим часом саме Його милосердя вимагає дарувати людям спасіння; нехай і негідні люди це роблять, але хай воно дається.
«Я врятую вас хоч як, але Я вас врятую». Хіба не такий голос звучить у багатьох місцях Євангелія, а потім, наприклад, у Посланні до Євреїв? Якби до священства допускалися лише кришталеві істоти, а не люди з плоті та крові, тоді спасіння мало б відмірюватися крапельницею такими рідкісними особами, як лицарі героїчного кохання; але Бог забажав, щоб посередником спасіння міг стати буквально кожен, якщо лише він погодиться бути для цього обраним. Ця згода, якщо вона виражена з усією доброю волею, може бути найкращою гарантією і для священника, що він також досягне святості, незважаючи на всю свою нестабільність та вбогість.
Зрештою, можливо, єдиною умовою нашого спасіння через сповідь є прийняття Божого плану, Божого спасіння і прощення; ця умова легка і заспокійлива для нашої слабкості, але дуже важка і вимоглива для нашої гордині.
Також читайте: Культ Божого Милосердя у Львові: понад 75 років виправданої надії
Автор: Бернард Бро OP, 1925 року народження. Домініканець, доктор філософії та професор догматичного богослов’я. Багаторічний проповідник у Соборі Паризької Богоматері.
Також читайте: Чому Богородиця плаче?
Хранитель музею блаж. Василія (Величковського): «Я мовчав про це 10 років, більше не можу»
Повязані записи
