З отцем Хризостомосом ми познайомились кілька років тому. Я особисто називаю його «мандрівною Церквою»: хоча основна точка його служіння – це Корсика, проте отець не звик перебувати на одному місці. Наприклад, через кілька днів вже зі Львова він вирушить до Бельгії, Швейцарії, пізніше – до Франції. Отця Хризостомоса можна впізнати за довгою рясою, камілавкою, хрестом на грудях. Він ніколи не знімає священичого вбрання. «Я так навіть ходив Лас-Вегасом», – колись сказав мені отець Хризостомос. Говоримо англійською, проте отець деякі відповіді висловлює українською, оскільки завжди намагається вивчати мову країни, яка займає особливе місце у його серці. До речі, монах спілкується англійською, французькою, німецькою, грецькою. Впродовж свого перебування у Львові, у каплиці Філософсько-богословського факультету УКУ, отець Хризостомос щотижня служив Літургії грецькою мовою. Після одного із таких богослужінь ми поговорили з ним про несіння Христа в різні культури, екуменізм та мандрівну Церкву.
Отче, знаю, що у Вас – екуменічна сім’я: батько – православний, а мама – протестантка...
Мій батько – грецький православний. До речі, дідусь був священиком, він казав, що у нашій родині є вісім поколінь одружених священиків. Мама народилася у НДР, була протестанткою у підрадянській системі, у східній Німеччині. Потім зустрічалася з татом. Оскільки Православна Церква Греції не дає екуменічний шлюб, моя мама мала стати православною. На той момент вона була формальною протестанткою, я б більше сказав – атеїсткою. Віруючою стала лише у 1986 році. Отож Православ’я було тоді для неї просто фіктивним підписом без віри. До речі, вона за документами православна, але після 80-их практикує католицизм. Як я вже казав раніше, мій батько – грек, зараз живе на Криті, займається студіюванням богослов’я, оскільки здобув стипендію на вивчення католицької теології. Захистив PhD з філософії, пізніше – здобув посаду професора соціальної педагогіки.
Ви – єдина дитина у сім’ї. Як зреагували ваші батьки на те, що ви вирішили стати монахом?
Радію з того, що став монахом, хоча насамперед прагнув бути тільки священиком. Спочатку сім’я була проти, рідні тяжко переносили мій вибір, треба було десь близько десяти років, щоб вони змінили думку.
Як так вийшло, що ви стали греко-католиком мелхітом?
У Швейцарії я вивчав католицьке богослов’я. На жаль, мій батько не впровадив мене у свою традицію. Мені було 27-28 років, коли я зрозумів, що мої корені є більше східними. Тоді я швидко змінив думку.
Отче, ви є мандрівним монахом у світі. Що це для вас означає?
Це був задум братії монастиря від самого початку. Коли я йшов у монастир, то тоді потребували монахів, що перебуватимуть поза ним. Хоча у мене монаше покликання, проте вважаю, що варто не тільки «консервувати» Христа у власній спільноті, але нести його іншим. Я подорожую туди, де мене кличуть і потребують, бо бути свідком Спасителя – це, зокрема, розповідати про Нього.
Ви завжди ходите, як монах, тобто я ніколи не бачила вас у світському одязі. Як люди реагують на такий дрес-код у країнах, де маєте змогу бувати?
У Греції є державний закон, оскільки там священик завжди має бути у підряснику. Мені це подобається, і я бачу, що це правило співзвучне з моїм внутрішнім духовним законом. Коли люди бачать мене у цьому одязі, вони зазвичай просять благословення, сповіді. Одного разу був випадок, коли на мене напали у Швейцарії через те, що я – священик. Це був чорношкірий хлопець з Марокко.
А яка особливість подорожей у нашому духовному житті?
Звичайно, ти можеш жити і без подорожей. Але мандри мають свої позитиви, бо подорожуючи набуваєш багато контактів з представниками різних культур. Такий досвід, безумовно, розширює думки та світогляд. Окрім того, – це гарний зв’язок, мережа. Бо є люди, які думають так само, як ти. Разом ми є сильнішими, особливо сьогодні, коли живемо у період глобалізації. Тому варто користуватись такою мережею зв’язків. Треба підтримувати одне одного. Я свідомий того, що є також негативні сторони подорожей. По-перше, – це відсутність стабільності; по-друге, ти можеш бути більш продуктивним, коли перебуваєш на одному місці.
Отче, а як нести Христа у сучасному світі, зважаючи на глобалізм і секуляризацію?
У різних країнах – різна ситуація, відчуваються також різні рівні секуляризації. У європейських державах нема такої популярності Церкви, як, наприклад, у Галичині. Там я намагаюся спілкуватися з людьми. Важливо бути з ними, адже моя присутність спонукає їх до духовної розмови зі мною як священником, і це відбувається майже завжди. Думаю, що спершу треба слухати. Потім варто взяти до уваги світогляд людини, позиції, спосіб мислення. По-третє, – варто шукати спільні точки у комунікації. Треба також намагатися дивитися з перспективи цих людей, щоб знайти діалог, спільно шукати правди. Я є дуже традиційною людиною, адже, як ви бачили, я навіть служу Літургію традиційним способом. Я бачу у східному обряді великий скарб, який не можна описати словами. Для мене Літургія – це не обов’язок, а швидше можливість перебувати у небесах, це бенкет Господній. Я служу так, як приписує обряд, не з точки зору «букви», але бачу сенс у цьому.
Як виглядає ваше служіння на Корсиці?
Я служу на Корсиці по-грецьки. У нас є храм і спільнота, до речі, унікальна парафія у світі. Наші вірні – це жителі одного грецького села, половина населення якого 350 років тому перейшла на Корсику. Корсика у той момент була під Генуєю. Влада запропонувала цим людям дати їм землю, але натомість вони мають стати уніатами. Так і вийшло. На жаль, сьогодні через інкультурацію для них віра стає формальною – тільки через «традицію». Служба є більше фольклорною. Для них традиція – це ідентичність. Франція є більш, ніж секуляризованою країною. Думаю, що це все передалось з революційних часів, з декларування трьох принципів «свободи, рівності і братерства». Окрім того, Франція також не має богословської освіти на державному рівні. У Німеччині, Австрії, Швейцарії сьогодні щось подібне, але тут є заклади з духовною освітою. Це зовсім інша категорія, адже є принцип відокремлення Церкви від держави, і тут він діє.
Ви багато подорожуєте і спілкуєтесь з представниками різних культур, – яка різниця між східною і західною постмодерністичною християнською ідентичністю?
На мій погляд, фундаментальна різниця не залежить від постмодернізму. Вона була завжди. Західні християни, на мою думку, мають більш мінімалістичне сприйняття, ніж східні, яке є інтелектуальним і юридичним. Має бути менше формальності, більше – серця. Східний християнин споглядає і святкує, є більш емоційним, ніж західний. Західний – у своїй традиції більше планує, організовує. Наприклад, у католицизмі ніколи не зрозуміють суті ікони. Якщо ти розумієш сенс ікони, то ти не зможеш мати мінімалістичного підходу. Не треба бути інтелектуальним і абстрактним, а мати щось конкретне символічне і тепле. Ти маєш зануритись у розуміння ікони, щоб зрозуміти Бога, адже кожен з нас створений на Його образ і подобу, у грецькій мові – людина є іконою Господа. Якщо ти ігноруєш ікону, ти залишаєш щось позаду. Є одне дуже цікаве порівняння. Дехто запитує: що таке курча? Хтось бачить курча для того, щоб у перспективі нести яйця. Так само для багатьох важливо вкінці Літургії мати результат – Тіло Христове. Я не кажу, що це не важливе, проте воно має свою цінність у контексті всього. Ось саме у цьому полягає мінімалістичний підхід західної традиції. Тобто тут нема завдання «нести інше яйце», а розуміти Літургію як цілісний процес.
Ви дуже часто приїжджаєте до Львова. Чому саме нашому місту надаєте перевагу?
Це найгарніше місто, яке я коли-небудь бачив, також тут найбільша греко-католицька спільнота у світі. Але гарне місто для мене означає не тільки красу ззовні, але й атмосферу. Завжди бачу, що воно змінюється у різних аспектах. Тут відчутне життя Церкви та пульсування духовності, тому тільки випадає нагода – приїжджаю до Львова.
Розмовляла Юліана Лавриш
Світлини: надані редакцією журналу “Кана” (автор – Світлана Чигис), а також з приватних архівів Володимира Мамчина та Юліани Лавриш
Повязані записи
