Своїми спогадами про Майдан і трагічні події в Україні, а ще – надіями на світле майбутнє і єдність нашої держави ділиться о. Михайло Димид (УГКЦ), викладач Українського Католицького Університету в Львові.
«Все дуже просто: 25 листопада на «Шиномонтажі » , що біля церкви Володимира і Ольги у Львові , я міняв літні колеса автомобіля на зимові і побачив студентів , які колоною йшли з українськими прапорами в центр міста. Раптом я задумався: а яка моя роль у всьому цьому? Потім дізнався з внутрішньої пошти УКУ , що для молоді потрібнен духівник у Києві , і наступного дня я вже був на Майдані , молочись зі студентами зі студентами в підвалі Києво -Могилянської академії.Перша фаза Майдану , чесно кажучи , була схожа на забаву з благородною метою. Коли пролилася перша кров , це об’єднало навіть тих людей , хто не вірив у будь-які зміни».
«Думаю, роль Церкви на Майдані – поважати свободу кожної людини. Люди часто приходили сповідатися, молиться, нехрещені – хреститися, доводилося навіть проводити вінчання, але найгірше – відспівувати мертвих. З часом Церква-палатка перетворилася на найголовнішу Церкву України».
«Любов до Батьківщини передається з молоком матері, а на Сході безліч людей є «сиротами» – у них немає Батьківщини і любові до свого народу. Їх Батьківщина – Радянський Союз. Але ми, жителі західної частини України, самі винні в тому, що мало про них дбали, ми страждаємо від гордині – мало спілкувалися з кримчанами, не запрошували їх сюди, не їздили до них, тому вони і здалися».
«Як жити – сповідатися і ходити до причастя. Це – як підзарядка до мобільного – людині потрібно тримати зв’язок з Богом і живитися енергією, інакше він втратить всі сили».
Повязані записи
