Коли зникає завіса між духовним і матеріальним світом? Як ставитись християнину до Хелловіну? Навіщо і як молитися за померлих? Чому за упокій ставлять свічку і приносять хліби до храму? Як реагувати, коли сняться померлі, і чому в католиків є Чистилище, а в православних нема? Про Потойбіччя і про наші взаємини з ним ми поспілкувались із отцем Михайлом Сиваком, проректором Львівської православної богословської академії та ключарем Свято-Покровського кафедрального собору Львівсько-Сокальської єпархії Православної церкви України.
Отче Михайле, коли в церкві будуть освячувати гарбузи?
Я розумію, що мова йде не про гарбузи, а про Хелловін, який святкують в інших народах. Але і у нас тепер вже можна зустріти декор з гарбузами. Як християнину це все сприймати? Вже багато років я працюю в Львівській православній богословській академії, займаюсь викладацькою діяльністю і науковою роботою. За цей час я все більше утверджуюсь у відкритті, яке я для себе зробив, а саме: немає простих відповідей навіть на найпростіші питання. Кожне питання має до десяти варіантів різних відповідей, в залежності від того, з якого ракурсу його розглядати. І коли ми говоримо про Хелловін, то може бути багато варіантів відповідей.
Наприклад, якщо говорити в культурно-традиційному ракурсі, то до цього я ставлюсь абсолютно спокійно — для багатьох народів західного світу це є частина їхньої культури. Люди декорують свої будинки, магазини та відзначають День Святих, деколи зовсім не заглиблюючись в зміст, що вони святкують.
Але коли говорити в духовному вимірі – про загравання з темними силами, переодягання в сили зла – то звичайно, що християнину не дуже личить пропагувати диявольських чи бісівських істот. Духовному здоров’ю це не сприяє. Але тут важливе ставлення. У нашому народі є також різні традиції, зокрема, вертепи, там також є різні персонажі. Тому ставлення загалом спокійне, треба дивитись по факту.
Кажуть, що в ніч Хелловіну стінка між потойбічним і матеріальним світом стає дуже тонкою, і тому звідти до нас переходять померлі або якісь духи, що взаємодіють з людьми. Чи існують з точки зору християнства особливі дні чи ночі, коли межа між духовним світом стає дуже тонкою або взагалі зникає?
Про походження цього свята існують різні легенди. У теологічному контексті стінка між духовним і матеріальним світом і так дуже тонка, вони обидва поруч з нами. Після воскресіння Христового цей бар’єр взагалі, можна сказати, ліквідувався. І вже залежить від людини, коли вона цю близькість особливо відчуває залежно від свого духовного стану. Ми знаємо, що святі, які прославилися через подвиги, які очистили свою душу, духовний світ бачили. І, навіть, бувало, що святий, ішовши повз людину, міг її вервечкою торкнутися, тому що бачить біса, який сидить поруч з нею. Духовна людина духовний світ бачить. Для людини, яка огрубіла матеріальними пристрастями, духовний світ є чимось віддаленим.
Звичайно, є такі дні, коли для людини легше відчути світ духовний. Наприклад, це пасхальний день, коли все небесне і земне прославляє Христове Воскресіння. Кожна Літургія — це Царство Боже тут, на землі, і під час Божественної Літургії ми особливо відчуваємо духовний світ. Коли ми говоримо про дні поминальні, то, звичайно, у своїй пам’яті і своєму серці ми молимся за наших рідних і близьких, і можна сказати, що й тут духовний світ відчувається особливо близько. Тому питання не в окремих днях, а більше про стан людини та її можливість сприйняття цього духовного світу.
Що таке матеріальний фізичний світ – ми більш-менш уявляємо, а ось духовний світ ми не бачимо фізичними очима, і тому можемо тільки здогадуватися, який він, або хтось інший нам розповість, хто там був, чи хто його створив. На це питання складно відповісти стисло, але все ж таки: що таке духовний світ?
Справді, ми не маємо достатнього досвіду життя в духовному світі. І апостол Павло дуже гарно навів аналогію, що ми бачимо духовний світ як ніби крізь потьмарене скло (пор. 1 Кор. 13, 12). Бачимо якісь контури, обриси, а який він насправді – ми достовірно не маємо багато досвіду в цьому. Для кращого розуміння деякі богослови проводять аналогію з трьома формами людського існування. Перша форма — внутрішньоутробна, коли дитина живе приблизно дев’ять місяців в утробі своєї матері. Коли продовжувати існування в утробі стає небезпечним для дитини і для матері, то дитина ніби помирає для внутрішньоутробного і народжується для земного світу. І земний світ є значно досконалішим. А коли людина дозріває у земних умовах, вона за тією ж аналогією помирає для них і народжується для життя духовного, яке так само є набагато досконалішим щодо земного.
Який цей майбутній світ – ми досконально не знаємо, але якась інформація у нас все ж таки є. А саме – ми маємо в Священному Писанні вказівки на те, що людина, яка померла, була повернена до життя Христом. Наприклад, Христос воскресив чотириденного Лазаря, дочку Яїра, начальника синагоги, повернув до життя сина Наїнської вдови. Ці люди, які мали досвід смерті і знову були повернені до життя, могли розповідати родичам, близьким, що вони відчували та що вони пережили. І ця інформація про життя в потойбіччі переходила із вуст у вуста, і до нас в XXI столітті дійшли певні розповіді про те, що людина переживала і бачила.
Також дивіться і читайте: О. Михайло Сивак: «Улюблений метод диявола – це напівправда»
Але в Біблії не описується, щоб Лазар чи дочка Яїра щось розповідали про свій посмертний досвід.
Стосовно цього я говорю з очевидності: якби хтось із наших рідних був повернений до життя, звичайно, він би розповів. Тому ми можемо говорити про це з певною очевидністю. Але якщо говорити більш прискіпливо, то певні розповіді про життя в потойбіччі ми маємо із уст самого Ісуса Христа. Спаситель розповів кілька притч, що чекає людину після земного життя. Це притча про багача і Лазаря, де майже детально розповідається, що пережив один і другий чоловік, коли помер (Луки 16, 19-31). Про це Господь також говорить у притчі про безрозсудного багача (Луки 12, 15-21), який мав дуже багато майна, і ангели забрали його душу в світ духовний. І, звичайно, ми маємо вказівки про Страшний Суд, про кінцеву долю людини. Підсумовуючи це все, можна сказати, що певна інформація нам привідкривається, з чого ми можемо робити маленькі, але все ж таки висновки про життя людини за гробом.
Плюс ми маємо досвід церковний: багато літератури житійної (Житія святих, ред.), про те, що були випадки, коли людина переживала смерть і була повернена до життя. І зрештою, зараз, на сучасному етапі, ми маємо досвід клінічної смерті, коли деякі люди розповідали, що вони бачили та пережили. На основі всього цього досвіду — біблійного, життєвого і медичного – можна констатувати, що життя людини після фізичної смерті продовжується.
В якій формі і як продовжується?
Це вже інше питання— ми можемо збирати цю інформацію про крихтах — але ми знаємо, що воно продовжується.
У древньому Єгипті, чи Вавилоні, та й у греків було своє уявлення про потойбічне життя, про те, як душа там мандрує. Як християни на це дивляться? Ось людина помирає. Куди вона йде? Яка подальша доля душі людини?
Перш за все, смерть для людини не є природною. Смерть є наслідком гріхопадіння. І люди з давніх часів до сьогодення розуміють, що життя повинне продовжуватись, що неприродно людині йти в небуття. І тому ми бачимо, що з давніх часів люди намагались осягнути, що людину чекає за гранню гробу. Коли ми говоримо про християнський досвід, то можемо сказати таке: при фізичній смерті відбувається розділення людини на душу і тіло. Духовна субстанція продовжує існувати, а матеріальна, тобто наша плоть, наше тіло, розкладається. Ще в Книзі Буття, в Еклезіяста та в інших книгах Біблії йде мова про те, що земля приймає тіло, звідки воно й було взяте, а душа йде до Бога, який дав її людині. Тому в християнському розумінні душа йде до Бога, людина не перетворюється в ніщо інше — не стає ні метеликом, ні собачкою, як це уявляють в деяких східних релігіях. В християнстві людина після смерті повністю себе самоусвідомлює і опиняється в духовних умовах життя.
Тобто ви кажете, що всі душі після смерті йдуть до Бога?
Думаю, що так, що світ духовний – не якесь місце, а це стан, в якому людська душа безпосередньо перебуває в присутності Бога, Божої благодаті, Божого світла.
А як же тоді ми чуємо, що існує Рай, Пекло, а Католицька церква ще каже про Чистилище?
Всі йдуть до Бога, але перебувають в різному стані. До речі, нещодавно якраз була неділя, коли в храмі читали з Євангелія про багача і Лазаря. І в час проповіді я навів аналогію і сказав, що коли я був малий, то був популярний журнал «Перець» – гумористичний, зі всякими малюнками. І ось в цьому журналі зображали Пекло у вигляді гарячих казанів з киплячою смолою, чорти крутили на рожні і варили там грішників. У нашому усвідомленні Рай і Пекло –це просто якесь місце, де перебуває людина після фізичної смерті. Але в духовному сенсі це не стільки місце, бо це земна категорія простору, скільки стан, в якому перебуває людина — стан Раю, стан Пекла. Цей стан можна порівняти з тим, коли людина зробила якийсь гріх, щось погане, і її часто починає мучити совість. І ось коли помножити муки совісті на мільярди разів, то можна уявити, в якому стані перебуває людина, і фактично цей стан можна назвати Пеклом. Або біблійною мовою є багато назв, наприклад, «вогонь вічний», «геєна вогняна», «плач і скрегіт зубів». Це все описи стану людини, яка мучиться, яку мучить совість.
Подібно можна описати стан Раю. Це стан блаженства, стан радості, стан чистої совісті. Тому, коли говоримо про духовний світ, говоримо про стан, а не про місце.
Отче, для чого моляться за спочилих? Людина померла, і отримала те, що заслужила: Рай чи Пекло. В тому стані, в якому померла, душа і предстає перед Богом на свій приватний суд. То чи є сенс тоді молитися за неї?
Молитви за померлих потрібні для того самого, що й молитви за живих. Тому що в Бога всі живі. Людина не йде в небуття, вона не зникає, вона просто починає перебувати в інших умовах життя. Тут в земному житті ми молимся один за одного, і молитва – це є прояв любові: ми намагаємось своєю молитвою вплинути на іншу людину, щоб їй було добре. За тією самою аналогією ми молимся і за наших спочилих, тому що вони живі, тільки перебувають у Бога. Проявляючи свою любов, ми хочемо, щоби нашим близьким, рідним було добре у світі духовному — в якому би стані вони не перебували, наша любов бажає їм добра.
Якщо ж говорити в богословсько-догматичному вимірі, то все ж таки ми є Церква. А Церква, за словами апостола Павла, це Тіло. Кожен християнин є членом цього Тіла, цього організму, а всі разом ми — Церква, Тіло Христове. Так ось, наприклад, якщо в організмі людини хворий якийсь орган — серце, печінка чи нирки — цей орган хворіє, але інші органи, щоб підтримати його, працюють з більшим навантаженням. Наприклад, хворіє печінка — тоді серце працює з більшим навантаженням. Так само і в нашому духовному організмі — Церкві. Ми всі взаємопов’язані між собою. Ми всі можемо впливати своєю молитвою, щоб інший член Тіла Христового почував себе краще, щоб його зігрівала наша любов. Тому через любов ми і молимось за наших спочилих рідних і близьких: щоб їм було краще, щоб їхній духовний стан був кращим.
Ось, наприклад, людина живе, як хоче, ігнорує заповіді Божі, не має віри, і, може, навіть чинить свідомо зло. Потім вона помирає. То що – її можна відмолити? А якщо ця людина багата, то в її рідних є можливість замовити багато заупокійних служб у монастирях та храмах. Тому може здатися, що на землі вона собі «жила й не тужила», і після смерті купує собі Рай. І це несправедливо, ніби якесь лукавство. І може навіть скластись враження, що Церква через культ молитви за померлих робить бізнес на цьому. Чи можете якось прояснити це питання?
Це надто спрощена схема в нашій земній логіці. Ось ми думаємо, що якщо людина грішить, грішить, грішить, але має кошти, то за неї будуть молитися і їй буде добре. Це наше мислення, людське, а в Бога інше. І не потрібно забувати, що діє Промисел Божий, і Господь любить кожну людину безмежно – і праведника, і грішника. І Господь так своїм Промислом підказує і допомагає в нашому житті, що хоче, аби навіть великий грішник покаявся і навернувся. Тому ми не знаємо, яким чином Бог до себе покличе людину, і коли саме Він це зробить. Але ми віримо, що Господь кличе людину до себе в такий момент, в таку секунду, коли вона найбільш готова до Царства Небесного.
Наведу ілюстрацію. Ми часто бачимо, що праведні люди помирають швидко, грішники живуть довго. Може бути і навпаки: грішник живе дуже коротко. Чому так? Справа в тому, що Господь дивиться на душу людини, і якщо людина, наприклад, дуже сильно грішить, Господь може забрати людину дуже швидко, щоб вона ще більше не нагрішила і остаточно не занапастила душу. А вибирає ту секунду, той момент, коли людина готова до Царства Божого і кличе до себе. Буває так, що Господь дає час на покаяння людині. Тому тут вже не людська логіка, а божественна. Бог хоче, щоб всі були в Царстві Божому, і, відповідно, кличе до себе людину, коли вона для цього найбільш готова.
А завдання молитви за померлих, знову ж таки, – це справа любові. Це не є автоматичний бізнес, що якщо ми помолимось бездумно, просто так, то відразу гарантоване Царство Боже. Ні! Молитва тільки тоді має силу, коли вона звершена в любові.
А як правильно молитися за померлих?
Щиро. Мова не йде про якийсь спеціальний текст молитви. Правильна молитва та, яка йде від душі, від серця — від нашої глибини, від нашого єства. Окрім цього, молитва – це не лише промовляння слів, а це участь у Літургії — соборна спільна молитва, це також участь у заупокійних богослужіннях. Молитвою також є наш спосіб життя: коли людина живе праведно, звершує справи милосердя – це також молитва.
Скільки часу треба поминати померлого?
А скільки часу ми повинні молитися за того, кого любимо? Коли ми любимо людину, то повинні завжди мати слова молитви за спочилого. Коли ж іде мова технічна, про богослужіння, то його замовляють традиційно на 9-ий день, на 40-ий, в річницю смерті, в день народження чи в день Ангела спочилого. Але це умовність. Насправді молитва повинна бути звершена завжди. Коли, наприклад, вся родина збирається в пам’ять про спочилого і молиться, навіть без прив’язки до якогось конкретного дня, то це вже велика справа любові для нашого спочилого.
Якщо людина вже в Раю, то чи є сенс за неї молитися?
Звичайно, є. Тому що коли людина в Царстві Божому, вона перед Божим Престолом — ми молимся за неї, вона, відповідно, за нас: це і є загальноцерковне молитовне життя. Ми також молимся до святих, просимо в них допомогу, а вони моляться перед Божим Престолом за нас. Церква — це живий організм, де стирається грань між живими і спочилими. Всі живі у Бога, і, відповідно, спілкування не повинне припинятися.
Практичне питання. У храмі люди ставлять свічки: є місце, де ставлять свічки за померлих, а є таке, де за живих. Дехто боїться не там поставити свічку. Чи це є гріхом, і чи є тут чого боятися, якщо поставив свічку за живих там, де ставлять за померлих, чи навпаки?
Місце, де ставити свічку, взагалі не має ніякого значення. Важливо, з яким настроєм людина це робить. Якщо ж говорити про свічку, то що це таке і для чого це роблять?
Так, навіщо взагалі її ставити?
Перш за все треба виходити з того, про що ми вже говорили — про Церкву як організм. І ми казали, коли один орган тіла може більше допомогти іншому — коли він здоровий. Коли наша молитва стає сильнішою? Тоді, коли ми намагаємось бути здоровими духовно, намагаємося жити праведним життям. Не даремно є така цитата: «Багато може щира молитва праведного» (Як. 5, 16). А що означає бути праведним? Праведний — це той, хто живе в любові, в добрі, хто робить справи милосердя. І коли людина робить справу милосердя в пам’ять про спочилого, то сама стає праведнішою — коли робить пожертву, допомагає бідним, робить ще якісь жертви. У такому випадку її молитва більше може допомогти спочилому.
Те саме стосується і свічки. Свічка – це ніщо інше, як пожертва, тому що, коли людина бере свічку у храмі, вона жертвує якісь кошти та ставить її на підсвічник. Свічка символізує молитву, яка так само повинна полум’яно горіти, як і людська душа – ревністю до Бога. Тому, коли говорять про спочилих і про правильну молитву, дуже часто говорять про милостиню, яку людина повинна робити в пам’ять про того, кого вона поминає.
Також під час поминання спочилих в храм приносять хліб та інші продукти. Навіщо це робиться? Коли їх потрібно приносити? І який зв’язок між продуктами і поминанням померлих?
Тут абсолютно така ж аналогія, як зі свічкою. Людина приносить пожертву, тобто від себе щось відбирає, і ця пожертва перш за все впливає на саму людину, яка жертвує, і вона допомагає, як справа милосердя для того, за кого ми молимся. Ми з вами колись говорили на тему Афону, і я наводив слова старця про те, що справжня молитва повинна супроводжуватися жертовністю. Людина може також накласти на себе якийсь подвиг, як святий Паїсій Святогорець, що йшов на велику гору, мав окровавлені ноги, але молився за людей. І через жертовність ця молитва була сильнішою. Так само цей хліб чи будь-які інші приношення, що людина жертвує, допомагають і тому, хто жертвує, і тому, за кого жертвують. Тому така традиція існує – в поминальні дні люди приносять пожертви в храм.
Ці пожертви треба приносити лише в дні, коли відбуваються поминальні богослужіння?
Традиційно – так. Але загалом це повинен бути стиль життя християнина. Тому що християнин – це той, хто собою жертвує заради когось іншого.
Що робити людині, якщо їй сниться або являється померлий? Що це означає, і як на це реагувати?
Є кілька варіантів відповідей на це запитання. Перше – як нам ставитись до снів. Святі Отці і богослови радять надто не перейматися тим, що людині сниться. Ми не знаємо, чи цей сон від Бога, чи від диявола, чи від самої людини. Зазвичай, понад 90 відсотків снів — від самої людини: те, що ми думаємо, мислимо, хвилюємося, з підсвідомості до нас і повертається. Тому, що би нам не приснилося, найкращий найтверезіший спосіб – цим не перейматися.
Друга відповідь. Все ж таки, часто так трапляється, що нам сняться померлі — наші рідні та близькі. У такому випадку найкраще, знову ж таки, надто не перейматися сном, але все ж таки помолитися за цю людину. Можливо, це нагадування дане нам для того, щоб ми проявили свою молитву: замовили богослужіння чи помолилися приватно, але цю людину пом’янули. Тоді і спочилому буде добре, і нам на совісті буде легше.
Якщо ж є якесь видіння, не сон, то до будь-якого видіння треба ставитися з дуже великою обережністю. Тому що видіння може бути від Бога, а часто видіння може бути від диявола. Що б ми не бачили, порядок дій той самий: підійти до цього питання зі спокоєм, критичним мисленням і щирою молитвою за спочилого.
А якщо спочилий щось просить уві сні чи наяву?
Традиційно у таких випадках люди приносять пожертву на панахиду і замовляють заупокійну службу. Такі сни дуже поширені: люди хліба просять, чи їсти просять — можливо, це є образ їхньої потреби в нашій молитві. А можливо, цього потребує не померлий, а живий, щоб змінити свій стиль життя, щоби більше навернутися до Бога. Найкраще до цього підійти з молитовним зверненням.
Чи померлі бачать нас? Чи вони замкнені у своєму середовищі та їм інколи про нас щось розповідають ангели? Чи все ж вони дивляться на нас з Неба завжди, і навіть нашу розмову зараз спостерігають?
Ми починали нашу розмову з думки про те, що духовний і матеріальний світи знаходяться поруч, і це справді так. Святі, які є членами Церкви, і ми всі – поєднані, відповідно, ми всі — живі і померлі — можемо один на одного впливати, і можемо знати один про одного. І ось ті люди, які вже в Царстві Небесному, через Бога і через святих можуть набагато краще володіти інформацією про нас, ніж ми про них, бо ми все ж таки обмежені плоттю і земними умовами. Тому в контексті досвіду творінь Святих Отців можна сказати, що ті люди, які в Царстві Небесному, нас бачать, про нас знають, і, найголовніше, чують нашу молитву. І про те, що ми з вами спілкуємося, я думаю, в духовному світі знають. Тому ми повинні говорити так, щоб це було корисно для всіх нас.
Католицька церква навчає, що після смерті душа може опинитися тимчасово в Чистилищі. Ця доктрина має більш юридичний аспект, який говорить про задоволення Божої справедливості: Бог є Любов, але Він водночас справедливий, тому людина повинна спокутувати гріхи після смерті, навіть якщо вона покаялась в них на Сповіді, але не встигла спокутувати їх на землі. Відповідно до своїх гріхів людина отримує різний термін перебування в Чистилищі. Люди тужать там за Богом, взагалі існують різні описи того, що там відбувається, тому що було зафіксовано чимало явлень душ із Чистилища, які розповідали про свої терпіння. Однак Православна Церква не має вчення про Чистилище, але за померлих молиться так, як і католики. Чи це віра в те ж саме, але просто по-іншому називається?
Справді, в Католицькому богослів’ї є догмат про Чистилище, який є досить пізнім. Він викристалізувався як догмат в пізньому Середньовіччі — з XIII по XVI століття. В Православній церкві нема такого догмату про Чистилище. Чому так? Справа в тому, що Західне і Східне богослів’я між собою відрізняється. Проповідь християнства з часів апостолів впала на різний ґрунт Заходу і Сходу. Наприклад, Західний світ, Рим – це є колиска юриспруденції. Всім відоме Римське право. Тому Західний світ більше схиляється до юридичного мислення. Ментальність Сходу — це ментальність не права, а філософії. Відповідно, проповідь християнства падала на різний ментальний ґрунт, і системи богослів’я на Сході і на Заході розвивались в різних ментальних умовах. На Заході в богослів’ї домінують більш юридичні категорії, в Східному богослів’ї — категорії містичні та філософські. І, відповідно, коли ми говоримо чи про Таїнства, чи про загробне життя, то в західному богослів’ї виділяється більш юридичний контекст. Наприклад, Чистилище як місце, де повинна бути задовільнена справедливість Божа.
Але суть молитви за померлих у нас та сама – це суть любові, турботи про наших близьких, щоб їм там було краще.
За яких померлих тоді моляться православні? Бо католики моляться саме за душі в Чистилищі, тому що за душі в Раю ніби вже й нема сенсу молитися — вони вже вповні освячені, і за душі в Пеклі також нема сенсу молитись, бо вони навічно прокляті, і жодна молитва їм вже не допоможе. За кого тоді моляться православні: і за тих, хто в Пеклі, і за тих хто в Раю?
У нас є Батьківські поминальні суботи, і там моляться «за всіх від віку спочилих», за всіх, хто в Царстві Божому, за всіх, хто перебуває у світі духовному. Звичайно, за канонізованих святих не прийнято звершувати панахиди, хоча це умовність. Тому що ми ж молимось за всіх наших рідних, близьких. А якщо з них хтось святий? А ми знаємо, що святих є набагато більше, ніж офіційно канонізованих. Тому молитва в Східній традиції звучить так, повторюсь: «За всіх від віку спочилих» людей.
Чи був у вашому пастирському служінні чи особистому житті якийсь випадок, що особливо запам’ятався, про взаємини з померлими, з духовним світом?
У пастирському служінні священник постійно з цим зустрічається. І таких випадків є дуже багато. Наприклад, буквально пів року тому прийшла жінка і каже, що їй приснився однокласник, який просив молитви, просив, щоб йому допомогти. Вона прокинулася, почала взнавати через знайомих, бо вже років 20 минуло, і вона нічого про нього не знає. І їй сказали, що він справді кілька днів тому помер. Вона зрозуміла, що такий сигнал був не випадковий. Зібрала всіх друзів, рідних, і ми разом служили панахиду, молилися. І таких випадків дуже багато, коли хтось комусь являється уві сні, як ми вже говорили, просить про молитву; а той, кому приснилось, навіть не знав, що та людина вже упокоїлась. І коли взнає, то вражений від цього. Повторюсь: світ духовний і матеріальний дуже близько один біля одного.
Дякую, отче Михайле, за цю розмову. З неї можна почерпнути багато цікавого. Якісь питання ми не розкрили, а лише торкнулись, але це привід для людини дослідити їх особисто. А, можливо, до якихось питань ми повернемося в наших наступних розмовах.
Спідкувався Андрій Толстой
Також читайте: О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Повязані записи
