Впродовж цих днів частина християн вже переживають Різдвяні свята, частина ще у передчутті народження Спасителя. Проте для всіх нас – це однозначно особливий час Любові і Радості. Цього року видавництво «Свічадо» запропонувало до прочитання книгу духовних рефлексій отця Миколи Лучка «У пошуках істини». Короткі розважання – підбірка матеріалів священика для християнського журналу «Кана». Отець Микола народився на Закарпатті, домініканець, 1994 року вступив до Ордену Проповідників. Служив у Санкт-Петербурзі, Чорткові, Ялті. З 2010 року служить у Львові, де є одним із священиків домініканського душпастирства молоді. З отцем Миколою говоримо про покликання, любов і жертву, які вміщенні у тайні Різдва.
– Отче, ви пишете у своїй книзі «У пошуках істини» про те, що до розпізнання свого покликання у вас було зовсім інше життя. Як воно виглядало?
– У своєму житті я завжди шукав Бога. Займався багатьма речами, але не знаходив Його там. Народився у сім’ї, де батьки любили і дбали про своїх дітей. Проте наслідок радянської системи був очевидний – до храму приходили в основному посвятити паску або на чиєсь вінчання чи хрещення дитини. Моя родина святкувала Різдво і Пасху, у яких Господь з’являвся фрагментарно. У 19 років я пізнав Ісуса, як Вчителя, проаналізував своє життя, побачив всі наслідки. Пошуки Бога тривали постійно. У дитинстві був дуже активним, мав можливість багато часу проводити на природі. У підлітковому віці професійно займався кікбоксингом, також потрапив до субкультури металістів. І тут, і там були часткові відповіді на запитання. Пізніше з братом займався бізнесом. Мій пошук Бога концентрувався на тому, щоб віднайти своє місце у світі, свою місію тут. Після завершення Свалявського технікуму до мене у руки потрапила книга про Ісуса як Вчителя. Після її прочитання звернувся до знайомого священика, щоб він мені більше розповів про Бога, як наслідок – почав частіше брати участь у Літургіях і налагоджувати живий контакт з Господом. Так і розпочався цей шлях.
– Чому ви обрали саме монаший стан?
– Коли я мав свідому зустріч з Ісусом, Він захопив мене повністю. Я відчув, що моє серце наповнене світлом, відбулося своєрідне звільнення від минулого. Це був момент свободи і польоту. Було природно, коли ця внутрішня зміна виходила назовні. Мої близькі також почали навертатися. Все відбувалось так інтенсивно, що батьки казали, що я втратив здоровий глузд. Тоді ж почав активно спілкуватися з монахами, і запрагнув посвятити себе Богові. 
За півтори року після свого навернення я розпочав монашу дорогу. Це були початки дев’яностих, коли лише з’явилася свобода для релігійних почувань. На той час в Мукачеві було два домініканці – один монах із Словаччини, інший – з Угорщини. Моя рідна мова – угорська, тому я легко міг порозумітися з ними. Сьогодні потрібно мінімум 3 роки активного парафіяльного життя, щоб охочий приєднався до чину домініканців; а я тоді вступив до ордену за півтора року після навернення. Коли я запитував себе, якби я міг стати монахом, мій духовний наставник сказав, що домініканці мають три обіти: послух, чистота, бідність. Я тоді подумав, що з послухом все добре, з грошима теж нема проблем, та й чистий ходжу завжди (Сміється – Ю.Л.). Тоді я не зрозумів до кінця, що означає чистота. У покликанні людина росте. Не можна сказати, що я зробив вибір, і це крапка. Ні, є розвиток цього вибору. Подібно, як у подружньому житті, – жінка обирає чоловіка, а чоловік – жінку; проте на цьому все не завершується. Життя у подружжі триває, є також свої труднощі. Тобто це не означає, що монах чимось жертвує, а інші – ні. Я пожертвував своїми близькими стосунками із вибраною жінкою та продовженням у дітях заради проповіді Доброї Новини, але, наприклад, жінка чи чоловік у подружжі також жертвують часом і зусиллями заради одне одного та дітей. У любові не може бути без жертви, бо вона є жертовною. Після первородного гріха маємо нахил до корисливості та егоїзму. До цього моменту людина розуміла, що її життя міститься у тому, щоб дарувати себе комусь. У монашому покликанні жертвуєш собою для того, щоб бути свідком Бога, щоб донести іншим правду, адже вони часто є поневолені брехнею. А я добре пригадую цей свій стан зі свого минулого. Для світської людини монашество – це щось екстраординарне, але це лише з точки зору особистого егоїзму. Наше покликання – у любові, а любити – це вміння жертвувати.
– Отче, частина християн у ці дні переживає Різдво Спасителя. Для вас Різдво – це також покликання?
– Різдво пов’язане з покликанням і жертовною любов’ю. Бог – щасливий і самодостатній. Створивши мене з любові, через прихід Ісуса у цей світ, Він принижується до мого рівня, щоб знову відновити ці стосунки. Господь показує те, що не є закритим у цій ідеальності Себе, а, навпаки, як і обіцяв стає людиною, щоб відкупити і визволити кожного. Тому для мене Різдво – це не пригадування чогось, а святкування близькості з Богом. Саме святкування примножує цю любов, адже Господь так полюбив цей світ, що віддав Свого Сина. Він запрошує нас теж до близької любові одне до одного. Різдво відкриває цю величезну таємницю у покликанні любити. У цьому моменті, зрештою, проявляється моє монаше покликання. Оскільки Господь жертвує Своїм Сином для цього світу, а я також вибираю, що хочу жити жертовно-милосердною любов’ю.
– А які є літургійні моменти святкування Різдва у Римо-Католицькій Церкві?
– У нашій Церкві є чотиритижневе приготування до свята – період Адвенту. 24 грудня ми маємо Святвечір. Одна із різдвяних традицій така, що на цій вечері ставимо одну тарілку для Ісуса, на спогад того, що Йому не залишилось місця у Вифлеємі, а ми Його чекаємо. Тому є традиція чекати на нежданого гостя, бо Господь може прийти на вігілійну вечерю в його особі. Окрім того, є звичай ділення оплатками. Оплатки схожі на гостію, комунікант, прісний хліб,котрий під час Святої Меси стає Тілом Христа. Подібно до цього хліба, трохи більші за розміром є вігілійні оплатки. Перед тим вони освячуються, а під час вечері ними ділимось, прохаючи одне в одного прощення, дякуючи одне одному та складаючи різдвяні побажання. Це символ взаємного дарування. Відламуючи шматок одне в одного, входимо у цю містерію Різдва. Це також нагадування про Тайну Вечерю, адже Різдво – це початок таємниці Воплоченої Любові, яка звершується у Воскресінні Христа. Опісля вечері, наприклад, у нас на душпастирстві маємо опівнічну месу, її ще називають Пастиркою, це як пригадка про ніч, коли було об’явлення ангелів пастухам про народження Спасителя світу.
– Що для вас є особистими символами Різдва?
– Для мене таким символом є ялинка та подарунки. Це ще традиції з дитинства. Тому, коли я був у монастирі перший рік, було дуже сумно, бо не було подарунків. Також з Різдвом асоціюються дві колядки – одна угорською мовою, інша – закарпатська «Коли ясна звізда з неба засвітила».
– Інколи можна почути зітхання людей, мовляв ми щороку переживаємо Різдво, тому не відчуваємо вповні цього духу. Як віднаходити радість у Різдві?
– Треба жити Різдвом щоденно! Я встаю щоранку, для мене настає новий день, а з молитви розпочинається і Різдво, бо є відкриття на Бога. Саме свято − ще одна можливість близької зустрічі. Якщо людина не дотикається до Господа щоденно, пережити вповні Різдво буде важко. Тим більше, коли у неї багато акцентів на другорядних речах, – прибиранні і приготуванні їжі. Без Бога це переживання – сумне і у клопотах. Тому, живучи щоденно з Ісусом, ця радість не буде фрагментарною, а повною!
Юліана Лавриш
Повязані записи
