На вулицях наших міст завжди бачимо людей, які помітно вирізняються з-поміж інших. Зазвичай вони десь збоку, тому часто оминаємо їх, проходимо повз. Хтось з великим жалем, а хтось з недовірою сприймає безпритульних. Як все ж ставитись до таких осіб? Як вирішувати цю соціальну проблему? Про це говоримо із селезіанином, отцем Олегом Федоренком, який впродовж шести років був директором львівської нічліжки для безпритульних.
– Отче, хто для вас є безпритульним? Який сенс вкладаєте у це слово?
– Можна мати житло і водночас бути безпритульним, оскільки стикався з такими людьми, які вийшли на вулицю, бо їхні родичі не хотіли їх бачити. Причини були різними, починаючи від певних захворювань. Отож для мене безпритульний – це людина без опори, той, хто не має на кого опертися.
– В українських ЗМІ є також багато лексичних означень для таких людей – «безпритульні», «безхатченки» або залишилось радянське «бомж». Яке з цих означень, на ваш погляд, найбільш вдале?
– Особисто для мене найбільш вдалим є «безпритульний», бо якщо взяти до уваги всіх, хто сьогодні винаймає житло, то у нашій країні чимало безхатченків. Ну а «бомж» – це вже слово, яке «віджило» себе.
– Отче, ви 6 років займались безпритульними, були директором львівської «нічліжки». Розкажіть про цей час.
– Мій досвід чітко підказує мені, що допомогти можна лише тому, хто прагне допомоги. Якщо людина не хоче брати на себе соціальні обов’язки, то її ніколи не примусиш до цього. Нічліжка – це центр допомоги для бездомних осіб, оскільки громадянами таких людей назвати важко. У такому центрі людина може помитись, отримати одяг, повечеряти і поспати; а вже зранку зайнятися роботою. Проте основна функція цього центру – займатися паспортизацією таких осіб для подальшого працевлаштування, позбавивши їх шкідливих звичок. Оце такі основні кроки роботи.
– А як виглядало ваше священиче служіння там?
– У центрі був звичайною посадовою особою. Про те, що я – священик згадували лише двічі на рік – на Різдво і Великдень, коли служив Літургії. Мене запросили на цю посаду, зважаючи на те, що я – духовна особа, а тому не займатимусь корупційними схемами. Думаю, що за час мого директорства були свої позитиви, зокрема якісно змінилось ставлення до людей з нічліжки у працівників соціального захисту, медиків, поліції, оскільки керує центром отець. Часом мене запитували, чи займався там катехизацією. Хочу сказати, що нічого більше не проповідував, крім людської гідності, хоча, безумовно, часто згадував про Бога. Були люди, які хотіли поговорити про релігію, таких розмов було аж дві, вони стосувалися дуже особистісних життєвих переживань, тому не можу говорити про це на загал. Моїм основним завданням у нічліжці було покращити умови цих людей для життя у суспільстві, ось і все.
– Ми говоримо з вами, що безпритульність – гостра соціальна проблема. Чи робить собі якісь висновки з цього суспільство?
– На законодавчому рівні, безумовно, є дуже багато «дірок», над якими варто працювати, щоб дійсно влаштувати безпритульних повноцінно у соціум. У нас існує стереотип, що потрібно забрати людину з вулиці, прилаштувати у нічліжку і все. Але ж нічліжка не мала б бути місцем, де безпритульні затримуються надовго. Основним завданням держави є надання соціального житла для них, коли людина оплачує певну суму і водночас стає соціально відповідальною. Окрім того, мали б бути соціальні працівники-куратори, які б навідувалися до таких людей і слідкували за тим, як відбувається цей процес входження у повноцінне життя, адже 7 чи 8 років проведених на вулиці дають свій відбиток. 
Безпритульний потрапляє у нічліжку – його миють, одягають, дають паспорт, а що далі? Нема кінцевої фази, існує прірва між кроками у допомозі. І суспільство на рівні вищих чинів влади має це розуміти, оскільки соціальне житло треба надавати не лише безпритульним, але і матерям-одиначкам, дітям-сиротам. У нас, наприклад, була така ініціатива соціального житла на Угорській, проте так і не вдалося отримати цю будівлю, оскільки на вищих рівнях держава ще неготова сприймати безпритульних як повноцінних громадян. Проте тішить позиція звичайних мешканців. Було чимало дзвінків від львів’ян, які повідомляли, що там-от лежить безпритульний. Тим самим мешканці врятували багато життів. Ті ж громадяни постійно приносили одяг чи інші засоби до центру.
– Коли я запитувала пересічних людей про безпритульних, то одні шкодують їх, готові допомогти; інші навпаки вважають шахраями, які спекулюють увагою. Як все ж ставитись до таких людей?
– Ця позиційна «рогатка» − діагноз нашого суспільства. Безпритульність – це явище, яке ніколи і нікуди не зникне; проте, часто заплющуємо на це очі, не бажаючи визнати цих людей рівноцінними собі. Найбільше, що мені не подобається, − коли люди, зустрічаючи безпритульних, впадають у дешевий сентименталізм. Христос вчить нас дивитися в очі Правді, а отже маємо насамперед допомогти цим безпритульним відновити свою людську гідність. Одягнути і нагодувати – це лише перші кроки, важливо, аби людина відчула повагу до себе. У нашому суспільстві є таке пусте кліше – «треба повернути віру у себе». Ні, треба допомогти безпритульному ввійти у нормальне повноцінне життя. Інколи люди думають, що кинуть цей гріш і на тому допомога вичерпана або, навпаки, варто потурати всім прагненням цієї людини. Наприклад, була така ситуація, коли мені зателефонували, що на трамвайній зупинці лежить безпритульна жінка. Я приїхав і побачив, що вона п’яна, виявилось, що працівники місцевого кафе наливали їй, оскільки вважали це благом для тієї людини. Тому варто завжди думати, чи наша допомога йде на користь. Добро завжди має базуватись на розумі. Найкраще, що можна було б зробити для безпритульного, − інвестувати свій час: взяти його за руку, поводити по соціальних службах, відвести на медичне обстеження. З досвіду знаю, що такий соціальний патронат завжди йде на користь. Проте на таку жертву, тобто жертву власного часу і зусиль, не кожен здатний.
– Нещодавно у США провели соціальний експеримент – двоє молодих хлопців просили їжу у перехожих. Ніхто не поділився. Пізніше вони купили піцу і подарували її безпритульному. Через деякий час, замаскувавшись під таких, як він, прийшли і просили шматочок. Безпритульний з радістю поділився. Це означає, що соціально захищені люди є більш черствими?
– З власного досвіду можу сказати, що безпритульні мають дуже сильно розвинене почуття солідарності з іншими. Вони добре розуміють, що якщо не допоможуть подібним собі, то від звичайних людей помочі годі сподіватись. Ви говорите про американський експеримент, де на відео ніхто не поділився харчами, та все ж у цій країні є багато фондів для соціально незахищених, меценатами яких є звичайні громадяни. Хочу сказати, що у нашій «нічліжці» якось також проводили експеримент. Дві журналістки телеканалу ЗІК замаскувались під безпритульних і попросили про нічліг, вони мали при собі приховану камеру. Ми на це не повелися, оскільки надворі було тепло, зразу ж запідозрили, що щось не те, зважаючи на одяг дівчат. Пізніше журналісти у своїй телепрограмі представили це ставлення до них як безсердечність адміністрації. Тому загалом було б дуже неправильно завжди все звалювати на суспільство. Навіть у цьому ролику, про який ви кажете, якщо люди побачили двох здорових хлопців, то закономірно вони могли б сказати: а чого ти просиш, йди працюй! Як в США, так і у нашому Львові ніхто точно не залишиться без їжі, є чимало закладів, які харчують безпритульних. Тому, якщо чесно, мене такі проекти не захоплюють. Це дуже відносне представлення проблеми.
– А як розрізнити серед безпритульних, хто дійсно потребує допомоги, а хто маніпулює тобою?
– Безпритульні зазвичай не займаються жебракуванням, їм набагато вигідніше збирати картон і так заробляти. Особисто не раджу подавати милостиню різним жебракам, які просять. Бо, по-перше, ще ніхто ніколи не назбирав на операцію з вулиці. По-друге, не треба перечитувати всю Агату Крісті, щоб розуміти, що жебрак платить за місце тому, хто його «кришує», тому ці гроші вже йдуть на зле. Одного разу був такий випадок. Я проходив повз храм Св.Андрія і бачу, що стоїть клієнт нашого центру і вдає із себе сліпого. Підходжу до нього, а він опустив очі, як всі нормальні люди, почав виправдовуватися, мовляв, чекає на друга. Тому розрізнити майже нереально, проте навіть, якщо ми подали гріш, а людина використала його на щось недобре, Господь бачить намір нашого серця. А за те, як витрачені ці гроші, Бог рано чи пізно справедливо розсудить. Треба знову думати про добро з розумом. Якщо ми хочемо допомогти, то краще зайнятись соціальним патронатом чи приїхати у нічліжку і допомогти перебрати одяг. Або якщо хочемо пожертвувати кошти, ліпше віддати їх перевіреним фондам.
– Отче, наостанок, щоб ви могли порадити священикам, які хотіли б займатись таким типом соціального служіння?
– По-перше, не чекати чудес, бо якщо із 20 безпритульних 2 чи 3 повернуться до нормального життя, − великий плюс. По-друге, бути терплячим, оскільки це нелегке служіння. Треба допомогти відчути таким людям повагу до себе, мати здорову пошану до власної особистості; ніколи не акцентувати на тому, що це моя особиста заслуга, мовляв, от я тебе витягнув з такого стану. Також не мати ніякого жалю, а це і буде максимальна допомога, бо коли їх шкодують – це найкращий засіб для їхньої маніпуляції іншими. По-четверте, завжди залучати до праці. Робота – це найкращий фільтр і водночас засвідчення гідності, адже я заробив на хліб самотужки, не з подачок. Також священики, які йдуть на це служіння, мають бути готовими, що бачитимуть різні виклики, до яких варто ставитись без жодних сентиментів.
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото: press-centr.com, uareview.com
Повязані записи
