“Те, що нас єднає, більше від того, що нас ділить”
Папа Іван Павло ІІ
Коли о. Олег Плішило розповідає історію свого життя, то схожий на диригента. Руки “домальовують слова”, роблять їх більш вагомими, передають тонкі грані емоцій. Це й не дивно, адже цей священник допомагає людям з вадами слуху “почути” Літургію і вже роками перекладає Богослужіння жестовою мовою. Так він сповнює своє життєве призначення, до якого за власними словами, його невпинно кликав Господь. Але це вдалося усвідомити не відразу. У житті диякона Олега багато контрастів. Батьки – належать до різних релігійних деномінацій, але став дияконом в УГКЦ. У підлітковому віці соромився товариства людей з вадами слуху – але згодом, відчув, що все життя має присвятити саме їм. Зустрічався у студентські роки з дівчиною, але обрав шлях целібату. Про різні грані життя, і незриму руку Господа, яку відчував повсякчас, о.Олег розповів у екслюзивному інтерв’ю виданню “Духовна велич Львова”.
– Жестова мова – рідна для мене. Я народився від глухих батьків і я вважаю, справді, що це – перша мова, батьківська, тобто – та, яку мені тато і мама передали. І звичайно, що я не можу пригадати, десь перший жест, який я показав, чи перше слово, але пам’ятаю, як у дитинстві батьки з допомогою жестів старалися мене запитати чи хочу я їсти чи пити. Бачачи, як вони спілкуються, я намагався і сам копіювати ті жести, щось їм пояснити. “Чуючий світ” для мене відкривали бабуся та дідусь.
Мої батьки були хрещені і брали шлюб в Українській Греко-Католицькій Церкві, але згодом так склалося, що вони входять до різних релігійних деномінацій. Батько – Свідок Єгови, а мама – Баптистка. Однак я навчався у гімназії Блаженного Климентія Шептицького і після її завершення відразу вступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа. У 9-10 класах мене постійно кликав Господь Бог до служіння людям з вадами слуху і в один момент я сказав Богові “Так” і цим підтвердив, що хочу послужити Йому своїм життям і тим, що вмію. Зараз приблизно 10 років з того часу, відколи я почав приходити до християнської спільноти людей з вадами слуху “Слідами Ісуса” у Львові, яка у ті часи збиралася при храмі Архистратига Михаїла. У перші роки я просто споглядав. Але насправді тоді зовсім не був експертом у цій галузі. І сталося так, що сама спільнота глухих навчала мене богословської термінології.. Згодом прийшов момент, коли люди з вадами слуху запросили мене перекладати Божественну Літургію. Це було для мене великою радістю. Згодом, я все частіше виконував цей обов’язок перекладу.
“Я радію, що мене не здали до інтернату”
Буває таке, що коли глухі батьки не можуть дати раду з дітьми, то іноді цих дітей здають до інтернату. Я завжди радію, що баба з дідом мною опікувалися, не хочу погано висловитися, можливо десь є й непогані заклади для дітей. Але справді тішуся, що вони просто дбали про мене, мене виховали, навчили, просто були біля мене…Зараз я знаю, що у мене найкращі батьки. Але у підлітковому віці був період, коли я трохи соромився з якої родини походжу. І не зізнавався однокласникам про те, що батьки не чують. Можливо просто впливав вік і з часом страх пройшов. І я почав думати про те, що вдячний Богові. Адже можна трансформувати проблему у добро, можна перейти від суму до радості. Можна ділитися жестовою мовою і досвідом, який маєш.
Але насправді коли вступав до Семінарії, то мої близькі не вірили, що зможу вступити…
Про шлях до греко-католицької гімназії. Я у той момент долучався до аніматорства, парафіяльного життя храму св. Володимира і Ольги. Мене надихали друзі з парафіяльної громади і бабуся, яка багато молилася вервичку, опікувалася нами дітьми, своєю мамою, була активною християнкою. Тож після 8 класу вирішив навчатися у гімназії Блаженного Климентія Шептицького, але потрібно було отримати згоду батьків, їхній підпис. І мій товариш Марко жартома сказав,що у гімназії також викладатимуть Свідки Єгови, а я, щиро повіривши, передав це татові. Батько дуже втішився, що мене будуть навчати саме Свідки Єгови у цій школі і підписав, що він погоджується, аби я там був. Правду тато відкрив лише через півроку.
Щодо семінарії, то батькам було все одно. Нещодавно, коли тато побачив фотографію, як я служив Літургію, то він сказав, що матиму великий гріх за те, що роблю, за те, що махаю кадилом. Але, беру приклад з Папи Івана Павла ІІ,який ставився до всіх по-людському незалежно від віри, але з пошаною до гідності людини. Тому іноді думаю про те, що деякі речі у житті потрібно сприймати з усмішкою, не фокусуватися на чомусь негативному, але завжди пробачати і часом щось пропустити крізь вуха.
Бабуся ж акцентувала на тому, що у нас у родині не було священиків, чи людей близьких до Церкви. Тому навряд чи я вступлю. Але вірю у Боже Провидіння і те, що Господь веде мене в житті і якось дав той дар вивчити ті церковні науки і вступити спершу на підготовчий курс, а потім і на перший та завершити навчання. Цікаво, що я ніколи не мав талонів, завжди старався навчатися. Я не був найкращим студентом, не мав дуже гарних оцінок, але упродовж всіх років, знаю, що повинен бути біля людей з вадами слуху, і для них працювати. Про це знали й у Семінарії і ректораті. Завжди йшли з відкритістю, розумінням і я у неділі, у свята завжди був присутній серед спільноти нечуючих. І Господь Бог благословив мене тим, що є дияконом і вже у цю неділю на свято Зіслання Святого Духа, буду священником, тому дякую Богові, за все те, що він приготував, і дає мені в моєму житті.
Про те, чому обрав целібат. Я ніколи публічно не відповідав на це питання. Протягом навчання в гімназії і доволі великої частини навчання в семінарії, зустрічався з дівчиною і молодечі роки, минули в товаристві з цією другою половинкою. Так сталося, що дівчина знайшла собі іншого кавалера і поїхала в іншу країну і я зрозумів, що тільки Господь Бог зможе мені допомогти вийти з того. Також у той період мені особливо допомогли глухі люди, тому що серед них я чувся потрібним, чувся любленим і вони чекали, щоб я приїхав і власне той час, пройшов в такій праці для нечуючих. Це були друзі, які перебували поруч і дарували свою підтримку. У храмі, під час Божественної Літургії, через прийняття Святих Тайн, а я старався щодня приходити до Божого храму, бути в Божому Домі, я зрозумів що маю робити у своєму житті. На це пішли роки. Кожен робить важливий крок у своєму житті. Чи це одружитися, чи обрати місце праці. І бувають моменти, коли ми робимо крок великий назустріч тому, чого й не знаємо до кінця. І так як хлопець робить освідчення дівчині, так і само десь на молитві я усвідомив, що маю обрати целібат, і у такий спосіб послужити не тільки глухим людям, але й тим, кого дасть мені Церква в той чи інший момент мого служіння.
Вся Українська Греко-Католицька Церква має служіння для нечуючих лише в трьох точках України. Це є Львів, як осередок душпастирства осіб з вадами слуху. Також Тернопіль, Тернопіль представлений отцем Ігорем Шкодзінським, у якого донечка народилася глухою, і він вивчив жестову мову та служить в редемптористів на Східному Масиві у Тернополі. Це Літургія обличчям до людей. І Дрогобич, там є Денис Богатко, який також старається гуртувати біля себе, нечуючих людей, тому маємо на всю Церкву, тільки 3 осередки. Тому потрібно ще багато старатися, для того, щоб в найбільших містах могли би бути такі забезпечені центри. Я маю велику надію також на Івано-Франківськ, тому що, справді, це такий перший крок, в якому ми можемо піти на зустріч глухим людям, і знаю, що вже вони відгукувалися, тому з часом надіємося на розвиток та започаткування нової спільноти.
У багатьох священників на їхніх парафіях, є глухі люди і хоча б основні такі жести ввічливості, чи жести для Сповіді, можна навчати і подавати на спеціальних курсах. Також, потрібно говорити, їздити, щоб допомагати нечуючим усвідомити найперше цю любов Церкви, бо Церква після виходу з підпілля, старається розпрацьовувати різні ділянки соціального служіння. І зокрема для нечуючих, які також через Хрещення, можуть голосити Слово Боже, в своїй жестовій мові, в своїй культурі, і тому це є майданчик розвитку, є можливість до дії і Господь Бог благословлятиме. Лиш потрібно дати можливість зрозуміти, згуртувати їх між собою і це такі перші найважливіші кроки. Відтак долучаються менші проекти, чи більші, в яких ми можемо чи зустрічатися з людьми і старатися поширювати Слово Боже, навчаючись самим, і навчаючи інших людей.
Розмовляла і оформила текст О. Бабенко, записав Петро Сітек
Повязані записи
