У Одеському екзархаті УГКЦ є один з особливих сегментів служіння, який є доволі «екзотичним» для українського релігійного простору – це морське капеланство. Зрештою, кожна душа людини – це корабель зі своїм прихованим простором, емоціями, відчуттями. Тим не менше, праця з моряками – не менш важлива, ніж з іншими соціальними групами. Про особливості такого духовного служіння говоримо із морським капеланом, отцем Олександром Смеречинським.
– Отче Олександре, розкажіть про саму структуру морського капеланства в Одеському екзархаті УГКЦ.
– Католицька місія «Морський Апостолят» офіційно зареєстрована в УГКЦ з 2000 року, хоча сама праця розпочалася дещо швидше. Я не є першим, хто займається цим типом капеланства, і не єдиним. У нашій Церкві є ще дуже активні морські капелани у Канаді та Австралії. В Україні цю працю для УГКЦ розпочала світська людина – Олександр Сорокін, який долучив мене та інших священиків. Він – капітан у кількох поколіннях. Зіткнувшись із духовним служінням для моряків за кордоном, він запропонував нашій Церкві та іншим релігійним громадам долучитись до цього служіння. Я особисто є морським капеланом з 1999 року. Спочатку це було для мене просто хобі, яке зараз стало основною працею. Пам’ятаю, як якось капітан Олександр Сорокін сказав мені: «Отче, підемо до моряків». Я – дитина західної України. Що таке морський світ і хто такі люди моря – не знав. Спочатку з обережністю ставився до служіння, а потім став частиною цього світу. Зіткнувшись з таким типом служіння, я зрозумів, що лише знань із семінарії занадто мало, тому вступив до Мореходки. Після завершення навчання став кваліфікованим матросом. На жаль, не мав можливості «ходити» у море, хоча мав такий намір. Але саме здобуття цієї освіти дозволило більше інтегруватися у світ моря. Тому, на мою думку, для служіння у будь-яких із типів капеланства потребує фахової підготовки. З власного досвіду можу сказати, що без кваліфікованої бази можна нарубати дрів.
– А як виглядає ваше служіння?
– Морське капеланство має декілька напрямків. Є два генеральні напрямки в Україні – праця з військовими моряками і з цивільними. У свою чергу праця з цивільними моряками має дві лінії: праця з іноземними моряками, які зупиняються у наших портах, праця саме з українськими моряками. В Одесі ми співпрацюємо із звичайними мирянами, які разом із нами відвідують щоденно кораблі, які прибувають до Одеси, Южного, Чорноморська (Іллічівський порт). На перший погляд, це не церковне, а швидше – соціальне служіння. Уявіть, іноземні моряки, які прибувають до чужої країни, зовсім не знають елементарних побутових речей – де полікувати зуба, відвідати лікар тощо. До Церкви довіра є найбільшою, хоча з моряками спілкуються представники різних служб – прикордонної, портової. Але вони зазвичай чогось хочуть від моряка, а не слухають його проблеми. «Чеплен он борт» – це пароль, який дозволяє мені, капеллану, зайти на корабель. На борту є спеціальна кімната, де відпочивають і харчуються (месрум). Поступає команда, що у месрумі буде капелан. Перше запитання, яке я ставлю, коли заходжу туди: «Чи у вас все добре? Чи є якісь потреби?». У різних країнах є своє законодавство, яке відмінне від українського, тому треба зважати на ці речі. Інколи треба вибачатися за наших прикордонників і митників. Але тут ми не є унікальними, бо в інших країнах відбувається щось подібне.
– Чи можете назвати якісь основні духовні проблеми, з якими діляться з вами моряки?
– Морський капелан – це людина з «відкритими» вухами і серцем. Уявіть собі, людина 24 години живе у замкненому просторі, далеко від суші, від сім’ї. Вони всі живуть в одному колективі, який вже «проївся». У нас є такий отець, який 15 років пробув у морі. Він часом жартує: «Обличчя мого друга – найненависніша річ, яка є у світі». А тут приходить людина, з якою можна просто поговорити. Інший момент – до нас дуже часто звертаються не християни, хоча все ж найбільше моряків- католиків: філліпінці є першими у світі з кількості моряків; потім китайці та індійці, українці займають четверту позицію. Коли філліпінці здебільшого є християнами, то зустріти християн серед китайців чи індійців дуже проблематично. Для кожного моряка більш-менш нормальний контракт – це 9 місяців, тому їхні духовні проблеми на 90% складаються із сімейних переживань – подружні підозри, вони не бачать, як ростуть їхні діти. Тому виникає відчай і розпач. Інколи я нічого не роблю, просто сиджу і слухаю. Дуже рідко справа доходить до сповіді, зазвичай – це просто розмова. Ми намагаємось допомагати всім. Наприклад, перехід з Шанхая до Одеси – 25 днів. Виникають якісь мінімальні потреби – звернутися до окуліста, до стоматолога у нашому місці, яке є апріорі для них чужим, – ми це робимо. Часом моряки мене запитували: «Чому ти це робиш? Адже тобі не потрібні від мене гроші, ти не прагнеш затягнути мене у свою Церкву?» Тоді виникає момент для проповіді. У мене є декілька хлопців серед мирян, які мають бажання євангелізувати, вони відвідують кораблі, шукають не християн, щоб проповідувати. Особливо тішаться, коли говорять з китайцями, з якими спілкуватися найважче, адже вони мають багато пострадянських стереотипів. Наприклад, серед п’яти китайців один завжди мав бути «стукачем». Тому вони завжди ходять групками, ніколи не поодинці. Жартома називаю таких хлопців-проповідників – «моя пацанва». Вони мені дуже допомагають, адже я зараз дещо перестаю бути капеланом, а більше займаюсь адміністративними функціями. Хочу сказати, що зараз працюю над одним мегапроектом. Я казав, що українські моряки четверті за присутністю у світі, водночас наша Церква теж є глобальною. Тому хочу створити мережу морського капеланства УГКЦ по всьому світі, щоб допомагати нашим морякам. Є вже певні напрацювання. Нещодавно був з візитом у Канаді. Основний камінь спотикання – ми не ідентифікуємо себе з морем. Блаженніший Святослав розповідав, що коли служив в Аргентині, був в аргентинському порту, знав, що там є наші моряки, але не знав, як з ними спілкуватись(як до них доступитися). Тому вважаю за потрібне зараз їжджу там, де є присутня наша Церква. Як колись мене «затягнули» у порт, так і я пропоную отцям долучитись до цього служіння. Не потрібно, щоб людина була тут з примусу, тому звертаюсь з проханням до владик не направляти отців насильно. Часто відвідую священичі конференції. Якщо бачу, що є зацікавлені, то обіцяю їм підтримку. Бо потрапити на корабель не просто, треба знати певні юридичні моменти. Використовуючи присутність католицьких структур, наприклад «Морський Апостолят», прошу отців інкорпоруватись у ці організації. Там, де нема такої структури, налагодити служіння так, щоб священики і миряни, які хочуть допомагати, мали змогу долучатись до цих процесів. В Австралії в Мельбурні є отець Олександр Кенез, у Сіднеї – отець Роман Дусановський. У них є величезні успіхи у морському душпастирстві. На жаль, ця робота поки що є фрагментарною, а не мережевою.
– Якщо б, скажімо, хтось із сьогоднішніх семінаристів зацікавився таким типом служіння, то якими характеристиками йому треба володіти?
– Кожного року Пасторально-місійний відділ УГКЦ проводить організаційні курси для старшокурсників наших семінарій. Я завжди запрошений на ці зустрічі, тому маю можливість розповісти про цей тип служіння. Владика Борис (Ґудзяк) вже прислав до мене двох кандидатів, які будуть служити у нього у Франції, адже у порту у Марселі вже думають про початок такої праці. Яким має бути морський капелан? Думаю, що молодим і трохи «божевільним». Бути божевільним – означає бути підірваним, прагнути чогось свіжого у своєму житті, не боятися пригод. По-іншому тут неможливо. Знаєте, я ніколи не був в Індії, але я дуже багато про неї знаю. Бо корабель – це і є модель цієї країни. Морський капелан має бути відкритим на нове і не боятися екстриму. Навіть ті серйозні отці, про яких я вже згадував вище, по-хорошому безбашенні і підірвані.
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото – з особистої сторінки отця Олександра Смеречинського у соціальній мережі “Фейсбук”
Повязані записи
