Ми перебуваємо у часі війни, яка внесла свої корективи у наше повсякденне життя. І багато із нас відчувають моральний дискомфорт, коли нас запрошують на святкування весілля, уродин, іменин. Ми, насправді, не знаємо, як себе поводити, адже розуміємо, що в країні триває війна. Наші військовослужбовці, добровольці, волонтери, мирні люди втрачають своє життя через постійну агресію російського деспота, який намагається знищити Україну, але йому ніяк це не вдається. Ми, українці, – стійка нація. Нас благословляє Бог, і ми, відповідно, маємо пам’ятати, що знаходимося під дією Божого благословення. А це Боже благословення діє таким чином, що ми тримаємося одне одного, адже ми – одне ціле. Ми з нашими бійцями на фронті є одним монолітом, а також з тими, які перебувають в тилу. Ми – один моноліт, одна нація, одні українці. І тому нам часами дисонує, коли відбуваються ті чи інші гостини. І в цьому випадку ми не знаємо, як себе поводити: чи відповідати на запрошення, а чи, можливо, залишатися вдома, оскільки це не на часі.
Насправді, ми мусимо правильно розставити декілька точок, від яких можемо рухатися далі. Якщо ми подивимося на статистику, то побачимо, що дуже багато пар зареєстрували свій цивільний стан і повінчалися. Насправді, у часі війни народжуються діти, яких охрещують. Життя триває. І ми, які живемо в зоні меншої активності бойових дій, маємо за що дякувати Богу. Ми дякуємо Богу за те, що дав нам час, можливість, простір для того, щоби пережити в своїй сім’ї якусь дуже особливу зустріч. Адже кожне наше свято, яке ми переживаємо, – це зустріч одне з одним. І якби ми не намагалися емоційно бути стабільними під час воєнних дій, все одно ми виснажуємося. Психологи завжди говорять, що будуть два табори. Один табір буде радити, що треба відпочивати. Інший табір буде завжди говорити про те, що ми не можемо відпочивати, адже в країні війна, і ми мусимо постійно активно працювати. Тобто, ми зустрічаємося з позиціями двох таборів.
Як між цими позиціями знайти середину? Як не втратити свою ідентичність? Як зробити так, щоб мене за те, чи інше святкування не гризла совість? Пригадуєте, як ЗСУ наголошують на тому, за це навіть існує кримінальна відповідальність, щоби не фіксувати на відео проліт ракети чи місце ураження. Насправді, для цього існує своє логічне пояснення, і ми навчилися цього дотримуватися. Ми навчилися виконувати ці рекомендації, ці вказівки Міністерства оборони України. Ми розуміємо, як можемо нашкодити, коли зафіксуємо ту чи іншу бойову подію нашого ворога і виставимо це в Інтернет. Ми наражаємо себе на небезпеку тоді, коли, переживаючи ту чи іншу зустріч в колі нашої родини, це все фіксуємо, а, відтак, виставляємо це в соціальні мережі. Це все нам дуже шкодить. В такий момент ми корегуємо нашого ворога, який скеровує наступний удар саме на мою сім’ю. Немає нічого поганого в тому, що ви зустрінетеся разом для того, щоби пережити якесь родинне торжество. В цьому немає нічого поганого, адже ви маєте таку можливість, щоб пережити уродини, які все ж таки відбуваються раз на рік в нашому житті, тим паче, як що це круглі дати. Коли я розумію, що в країні війна, то не буду чванитися своїм святом. Коли я розумію, що в країні війна, то не публікую фото сімейного свята у соціальних мережах. Завжди буде той, інший, який плаче, який сумує, якого це вражає. Святкувати можна у нашій скромності, в терпеливості, в лагідності. Подякуймо Богові, що Він поблагословив нас бути поруч, що між нами присутні наші рідні, друзі, знайомі. І тому, насправді, нас не має гризти сумління, що ми робимо щось всупереч. Адже розуміємо, що в цей момент, можливо, хтось когось ховає: мати – сина, дружина – чоловіка. Завжди будуть присутні ці два табори. І тому для нас дуже важливо, чи зуміємо ми правильно сформувати своє життя, щоб не відволікатися на якісь непотрібні речі, на дрібниці. Але, якщо є святкування, тоді потрібно сказати: «Господи, я Тобі дякую, що маю можливість сьогодні пережити цю зустріч, це святкування». А завдяки кому? А завдяки ЗСУ, завдяки тим, які сьогодні працюють. Насправді, мусимо шукати для себе моменти певного емоційного розпруження. Адже війна триває більш, ніж чотири місяці, і ми не можемо постійно перебувати в стані напруги, бо рано чи пізно вона нас зсудомить. Тому ми маємо розуміти, що все на часі. На часі є народжувати, одружуватися, і, на жаль, хоронити. І кожен із нас переживає ту чи іншу емоцію. Не можемо ми всі одночасно плакати чи сміятися. Господь дає нам цю свобідну волю, цей простір, в якому ми перебуваємо. Тому дуже важливо з великою повагою і пошаною ставитися до тих людей, які знаходяться поруч зі мною. Якщо я радію, то мушу пам’ятати про тих людей, які знаходяться поруч зі мною, для яких ця радість є болючою. І коли в мене буде пам’ять про тих людей, які знаходяться поруч зі мною, то мої святкування будуть відбуватися справді в мирі, і принесуть користь, як мені, так і моїй родині.
о. Павло Дроздяк, адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
