Тиша, на перший погляд, – це немовби гармонія і радість в нашому житті. Тиша – це також нагода побути віч-на-віч з Богом. Але, чим насправді є тиша? Про тишу, яка смакує, в якій промовляє Бог, про тишу, як випробування для праведного Йова, та про глибока тишу смерті, розмірковує адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк.
Тиша, яка смакує
Сьогодні ми будемо смакувати тишею, адже вона, насправді, смакує. Пригадую собі час, ще до війни, коли ми так прагнули цієї тиші. Ми так хотіли піти до лісу, побути там в тиші, почути звуки природи, зокрема, як співають пташки, як все довкола оживає і промовляє. Нам було приємно прийти і гарно попрацювати на наших весняних полях, які потребували наших рук для того, щоби їх засіяти і в скорому часі зібрати врожай. Ми насолоджувалися цією тишею, яка нас наповняла, яка додавала нам сили. Але тепер, в часі війни, особливо в останні тижні, стаю свідком того, як багато людей звертаються до мене із таким проханням: «Отче, що робити? Адже тиша мене насторожує. Я боюся тиші, адже в ній кожний звук для мене є таким небезпечним». Нам незвично, коли ми вже не чуємо звуків сирени. Нам дивно, коли панує спокій, і ми очікуємо чогось гіршого.
Бог, Який промовляє в абсолютній тиші
Давайте спробуємо подивитися на цей стан з біблійної точки зору. Спробуймо зрозуміти, що до мене говорить Господь Бог через Святе Писання. Коли ми поглянемо у Старий Завіт, то побачимо, що Господь Бог говорив до тих людей, яких Він в особливий спосіб обрав. Це і Авраам, Ной, Мойсей. Бог завжди просив їх зійти на гору, усамітнитися для того, щоби в цьому місці тиші можна було Його почути. В тиші промовляв Бог. Це досвідчували і пророки, які переживали цього Бога в різний спосіб, намагаючись віднайти Його в різних знаках, чудах, але Бога можна було знайти лишень в такому легенькому подиху вітру. І ось це було відчуття Бога, який промовляє в абсолютній тиші. Після кожної такої зустрічі з Господом Богом особа, яка з Ним зустрічалася, щось для себе виносила, немовби це такий певний досвід. Бо, щоби почути Бога, потрібно відкинути все зовнішнє, відкинути всі труднощі і клопоти, а опісля зійти на цю гору, на це таке особливе місце, де можна почути Бога. І це сходження, де віч-на-віч можна спілкуватися з Господом, показав нам і Ісус Христос, який сходив на гору для того, щоби, перебуваючи в тиші, тобто на молитві, наповнитися тієї благодаті розмови з Творцем, після якої, спустившись з гори, Господь обрав апостолів, творив чудеса. Коли Ісус преобразився на горі перед своїми учнями і апостолами, – це також був час тиші. Можна було почути голос Отця, Який промовляв: «Це Син мій улюблений». Справді, ця тиша, цей досвід пережиття Господа Бога є дуже терапевтичним, бо тиша зцілює, вона дає можливість позбутися всього зовнішнього, і почути цей голос Божий.
Тиша, як випробування для праведного Йова
Але, коли ми поглянемо у Святе Писання, то побачимо, що тиша була випробуванням для праведного Йова. Йов терпів страшенні муки. Його друзі закликали проклясти Бога. Йова покинула дружина, його всі діти повмирали, і він, у вершині свого болю, починає дискутувати з Господом Богом. Йов починає сперечатися з Ним, нарікати на Нього. Йов починає руйнувати цю тишу, яку йому дарував Господь своїм словом. І, коли в Йова вичерпалися всі слова, коли вже нарешті наступила тиша, – промовив Бог.
Глибока тиша смерті – це відчуття того, що Бог вже не промовляє
Ми бачимо досвід цієї тиші, коли Господь, піднявши свої очі вгору, промовляє: «Боже мій, Боже, чому ти мене покинув?». Віддавши духа, Господь ввійшов в цю глибоку тишу смерті. І ця глибока тиша смерті – це відчуття того, що Бог вже не промовляє. Все це переживали апостоли, які були поруч, але, які не розуміли подій, починаючи від торжественного в’їзду до Єрусалиму, і до моменту, коли Господь, схиливши голову, віддав духа, коли Господь справді замовчав. В цей час Господь сходить в ті підземні глибини, щоби промовити до сплячого Адама, щоби його пробудити з його сну, з його тиші, яка була для нього смертельною. Апостоли, які мали великі сподівання на Ісуса Христа, перебували у великому страху. Ніхто нічого не говорив. Настала тиша. Вони сиділи при замкнутих дверях, очікуючи, що вже ось-ось і по них прийдуть. Ця тиша була настільки мертвою, настільки болючою, що вони прислухалися до кожного шуму, який був поза межами їхнього помешкання. Вони прислухалися до кожного шурхоту. Вони очікували, що має відбутися щось страшне.
Тиша, в якій, крізь замкнені двері сердець, приходить Христос
Ці відчуття в особливий спосіб стосуються і нас, людей війни. Адже всі ми живемо в часі війни. Коли люди перебувають в зоні активних бойових дій, то звикають до цього звуку, до вибухів, до шуму сирени. Ті люди, які перебувають в більш-менш спокійній зоні, починають дуже насторожено ставитися до цієї тиші, адже не розуміють, що власне відбувається. Пригадаймо наш стан, коли ми декілька днів не відчуваємо звуку сирени, тобто коли немає тривоги. Ми прислухаємося до кожного звуку, який нас оточує. Ми такі насторожені, і це нас дуже втомлює. Ми втомлюємося від цього чекання, що зараз щось трапиться. Наступає такий страх, який нас паралізує. Наші вуха налаштовані лишень на цей звук сирени, який має спровокувати нас до мобілізації нашого духу і тіла, після чого ми маємо пильнувати себе і свою родину. Це теж саме, що переживали апостоли. Вони були готові до великого болю і випробування. Але подивіться, що трапилося. В цей момент великого страху і тиші через замкнені двері до них приходить Христос. Ісус Христос приходить в цей момент, коли апостоли не сподівалися. Вони були готові до всього, навіть до страждання і мук. Але, натомість, крізь замкнені двері приходить Христос, кажучи: «Мир вам!» Христос приходить крізь замкнені двері сердець і змінює страх апостолів на радість. Коли Христос на хресті замовчав, ця тиша не було мертвою тишею, бо в цій тиші Господь сходить до аду і там творить свій непереможний марш, спустошуючи ад, беручи за руку Адама, який згрішив. Наша тиша – це не мертва тиша. Адже в час цієї тиші наші бійці творять цей непереможний марш за життя. В цей час, коли ми переживаємо цю тишу, наші бійці перебувають в тому земному аду, тримаючи в руках непереможне Христове знам’я. Вони дають нам можливість насолоджуватися цією тишею. Тому, коли ми переживаємо ці відчуття, коли нас насторожує тиша, – не лякаймося, але пам’ятаймо про те, хто нам цю тишу подарував. А подарували нам цю тишу наші воїни, добровольці, волонтери. Цю тишу подарували ті, які сьогодні покладають своє життя за кожного із нас. Саме тому ми покликані в цій тиші ставати до молитви. Ми маємо промовити: «Боже, дякую Тобі за ЗСУ, за те, що Ти даєш сили і наснаги, що ти вкладаєш в серця наших воїнів цей дух боротьби за нашу Батьківщину! Дякую Тобі, дорогий Боже! Благослови їх і благослови наші родини». Саме так ми маємо боротися з цією страшною тишею, яка звучить в наших вухах. Не біймося тиші. Нехай вона стане для нас нагодою для молитви. Нехай тиша стане для нас усвідомленням цієї великої ціни і жертви, яку складають наші воїни заради того, щоби ми жили спокійно і без повітряних тривог. Працюймо кожен на своєму фронті. Щодня ми наближаємося до перемоги, до того, що і ми побачимо Воскреслого Христа, який прийде до нас, і скаже: «Мир вам!».
Підготувала Юліана Лавриш
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
