Життя українських парафій за кордоном значно відрізняється від того, що є в Україні. Треба пристосовуватися до різних умов. Отець Павло Цвьок розпочав своє служіння у Гамбурзі у травні 2021 року після духовного служіння у рідному Львові. Як зізнається священик, перед ним у Німеччині постало чимало викликів, як особистих, так і душпастирських. Про специфіку служіння у діаспорі, виклики пандемії, розвиток української громади на чужині говоримо із настоятелем храму Всіх святих УГКЦ у місті Гамбурзі (Німеччина) отцем Павлом Цвьоком.
Отче, як функціонує парафія у Гамбурзі? Чим цей досвід відрізняється від Львова?
Отже, парафія у Гамбурзі – це, так би сказати, пам’ятник історії доль багатьох українців Північної Німеччини. Зважаючи на те, що в Гамбурзі, в районах і навколо Гамбурга, було чимало бараків, поселень людей, які тут були вивезені. Зокрема є таке містечко недалеко від Гамбурга, в сторону Бремена, Гайденау, яке налічувало понад 8 тисяч українців, там вони заснували свої школи, дитячі садки, була гімназія, театр, дві церкви. Тобто культурний розвиток українці ніколи не полишали, вони завжди трималися своєї історії, віри, своїх традицій. Пізніше, коли вже не було можливості молитися у цих таборах, постало питання про побудову храму в місті Гамбурзі. В той час, в 1969 році, до Гамбурга приїхав, світлої пам’яті, Патріарх Йосиф Сліпий. Він зустрічався з українцями, які тут були, і вони представили йому своє бажання, щоби мати свій храм. І отже ж почали зводити приблизно в 1978 році Храм Всіх Святих у місті Гамбурзі. Це не лише був храм, це був центр, осередок культури й українських традицій, тому що крім храму навколо є ще і культурний центр з великими приміщеннями, церковна трапезна, додаткові приміщення, де розміщувалася і Спілка української молоді, і Пласт, і жіноче українське товариство хор і так дальше. Цей храм став осердям культури українців Північної Німеччини. Освячення храму відбулося 24 серпня 1980 року.
Рівно за 11 років до проголошення Акту незалежності України. Цей храм постав як за сприянням Німецької Католицької церкви у місті Гамбурзі, так і рівно ж за великим-великим трудом наших українців, які докладали чимало зусиль для оздоби й краси цього храму, тому що все, що стосувалося інтер’єру, розпису, іконостасу, наповнення – це все відповідали українці вже без Католицької Церкви. Є ще люди на парафії, які пам’ятають приїзд Патріарха Йосифа Сліпого, які ще закладали наріжний камінь в будівництво цього храму. Вони вже поважного патріаршого віку, золотого віку, але, дякувати Богові, при доброму здоров’ї і приходять кожної неділі на молитву.
Чим ще цікавий був Гамбург? Тим, що в місті є порт, і вся міграція переважно відбувалася через Гамбург, або Бремен, що є поряд, в межах ста кілометрів.
Щодо служіння у парафії, зокрема в Гамбурзі, то це є парафія, яка простягається територіально на не одну землю. Ви знаєте, що Німеччина поділена на землі, і отже ж це не тільки Гамбург, це і Шлєзвіг-Гольштайн, це і частина Нідерзахсен, так, і люди часом їдуть на богослужіння, на зустрічі, святкові чи недільні, дуже далеко. Хтось їде 40 кілометрів в одну сторону, хтось 60, хтось 70, 100, є кілька сімей, які доїжджають в одну сторону 167 кілометрів, майже щонеділі. Це є такий великий приклад і подвиг, знаєте, для багатьох, які ремствують, думаючи, чи йти чи не йти до храму, коли храм є за 800 чи за 500 метрів, або ж я бачу його з вікна мого дому так, як на нашій Батьківщині. І люди все ж так махають рукою: «А, відпочину, я є втомлений». Тут люди шукають Бога. Також, знаєте, особливий спосіб єдності української ідентичності, навіть інтегруючись в німецьке суспільство, вони намагаються виховувати своїх дітей в традиціях, вірі і культурі, яку їм прищепили їхні батьки, тому кілометраж тут цілковито для них не грає ролі.
Щоби організувати якісь зустрічі серед тижня, то це важко. Тому що, так як я про це говорив, мало людей, які живуть поряд, або в межах 10 кілометрів. Більшість людей доїжджає дуже і дуже далеко, зокрема сам Гамбург є поділений так символічно на дві частини, як Київ, – на лівий берег і правий берег. Гамбург розділяється Ельбою, великою портовою рікою, і щоб добратися з одного на інший берег, треба їхати Ельбтунелем, під рікою і часом там є великі затори.
Після мого приїзду сюди, а це вже дев’ятий місяць, чітко було видно, що люди є спраглі. Спраглі Божого Слова, спраглі молитви, спраглі української пісні, спраглі любові до своєї Батьківщини, тому що в принципі безпосередньо з України я є першим священником у цій парафії, хоча четвертим за порядком. Отже ж першим був отець Іван Лискович, за якого розпочалося будівництво цього храму, відтак був отець Мортерель Йозеф Казанова, він є цілковито каталонець з Іспанії, і мій попередник, – це отець Стефан Воротняк, який прослужив у парафії 25 років.
Дуже доброю є наша співпраця з генеральним консульством України у місті Гамбурзі, зокрема з достойною пані Іриною Тибінкою, яка є також вірною Української Греко-Католицької Церкви. Рівно ж також функціонує в Гамбурзі суботня українська школа, якій цього року виповнюється 20 років, сьогодні її очолює подружжя Сукенників – Ростислава та Ольги. Чудово функціонує ця школа, приходять діти, які з різних сімей, не лишень цілковито українців, але й також зі вже змішаних сімей, де є хтось з німців і українців, або навіть не обов’язково, щоб це були громадяни Німеччини, це можуть бути навіть громадяни Туреччини або якихось інших держав поєднані в подружжі з нашими українками. І ці діти також вивчають мову, культуру, традиції, ми спільно ось проводимо різні свята, запрошуємо на молитву, яка відбувається для дітей кожної першої неділі місяця.
Якщо оцінювати скарб, який мають українці Північної Німеччини, то слід голосно сказати, що ми маємо свою церкву. Ось тепер, була вибрана пасторальна рада нашої парафії, яка складається з 9 осіб . Є багато проектів: духовних, культурних, для дітей, для старших, для молоді, для українців, для заробітчан, які приїжджають і тільки інтегруються, починають ментально звикати до німецькомовного середовища й до Німеччини, щоби ми чулися спільнотою, щоб ніхто не чувся одиноким, покинутим.
Ще одним викликом, я думаю майже у всіх парафіях української діаспори, це є питання календаря. Ми його вирішили. Отже ж, згідно з рішенням нашої спільноти, з першого вересня 2022 року парафія Всіх святих у місті Гамбурзі переходить на новий стиль церковного літургійного життя, згідно з григоріанським календарем. Тому що по-іншому є неможливо, є багато духовних проблем, які люди не можуть подолати, тому що є обов’язок роботи, праці, і в зв’язку з нашими святами, так кажучи нашими за юліанським календарем, вони не можуть взяти участь повноцінно, спокійно, без стресу, скажімо без поспіху в богослужіннях і святкуваннях. Є певні виклики. Насамперед, виклик для мене, як для священника, тому що після 13 років священства звикнути до нового стилю служіння і способу молитви – це не є просто, але мої почуття та емоції ховаються перед пасторальною духовною потребою вірних.
Скільки приблизно парафіян налічує парафія? Скільки з них беруть активну участь у її житті? Як виглядає це життя? (Спільноти, школи, мова богослужінь)
Мова богослужіння – українська, частини літургії ми пробуємо брати німецькою мовою. Тому що є багато , це може бути три, дві, чотири особи, які приходять з німецькомовного середовища. Заради того, щоби вони чулися комфортно, ми частини літургії, небагато, буквально 2-3, беремо німецькою мовою. Рівно ж зараз розпрацьовується для них Літургія, вона вже є, просто треба вдосконалити й технічно правильно оформити, коли вони мають з одної сторони німецьку мову, з іншої сторони українську мову, а посередині буде транскрипція української мови на німецьку, щоби вони могли слідкувати за Божественною Літургією, за іншими богослужіннями.
Приємно мені є посвідчити, що число наших парафіян збільшується. Як з числа тих, що довший час не ходили з якихось причин, або були відсутні, вони повертаються до храму, також і ті, що долучаються до спільноти через хвилю пандемії. З’являються нові сім’ї, які шукають Бога, шукають Церкви.
Чи впливає зараз пандемія COVID-19 на життя Церкви в Німеччині?
Щодо життя нашої церкви, і зрештою, життя всієї церкви католицької в Німеччині в умовах пандемії, так, є особливі виклики, були дуже серйозні виклики, тому що храми були і зачинені в часи локдауну, і були особливі обмеження. Отже ж, які особливості зараз богослужінь в церкві, спів є заборонений. Можна сперечатися про доцільність, недоцільність цього введення. Частини Літургії співаємо, заради того, щоби якось прикрасити Літургію. Очевидно, всі дотримуються дистанції, носіння масок. Віднедавна ось в Німеччині запровадили, що до храму можуть увійти лишень ті, хто одужали, або провакцинований, або ж зробив тест в міському центрі, який діє 24 години. Лишень тоді він може зайти до храму, маючи при собі посвідчення особи, щоби у випадку перевірки можна було доказати, що це є саме оця особа, яка має оце підтвердження про вакцинацію чи оце добове тестування. Парафіяльна трапезна в нас була відчинена, однак через збільшення відсотку захворювань її потрібно було закрити. Ми є заручниками обставин. В принципі Німеччина живе зараз за такими двома правилами, щодо коронавірусної пандемії. Це є три «G» і два «G». Два «G» – одужав або вакцинований. Три «G» – до двох попередніх ознак ти ще тестований. Інше питання тепер дуже часто обговорюється, що Німеччина говорить про впровадження 2 «G» +. Що це означає. Навіть якщо ти одужав, вакцинований, все рівно, щоби, наприклад, зайти в приміщення масового скупчення людей, маєш зробити тестування, яке актуальне 24 години. Певні структури вже вводять це правило, однак, повного рішення ще немає. Церква живе, Церква продовжує жити, ніхто молитви не припинить і спілкування з Богом, треба виходити з тої ситуації, яка є. Знаєте, за умов пандемії не може бути виправданням нічого не зробити. Це може бути виправдання для лінивих, які мають причину нічого не робити, сказати, що все заборонено і все закрито, і мене немає. Але тут треба пробувати щось шукати, щось намагатися зробити, щоби людина, яка залишається обмежена в своїй участі в храмі чи в церковній трапезній, не відчувала одинокість. І це є найперше завдання мене, як священика, думати, мислити, збирати пасторальну раду, радитися.
Які перспективи розвитку парафії?
Очевидно, треба бути реалістом, що все тобі швидко і якісно вдасться, тому що є особливість душпастирювання в діаспорі. Я думаю, що все це розуміють ті священники, які теж душпастирюють за кордоном для наших українців. Але все ж таки якісь точкові моменти треба ставити й до них стриміти. Що стосується нашої громади, це є найперше розвиток катихизації для дітей. По-друге, важливий тісний контакт зі суботньою школою в цьому ж контексті катихизації, тому що треба, знову ж бути реалістом, що не всі прийдуть до храму. Діти, коли не йдуть, то треба виходити зовні. Це є принцип, адже треба іти і шукати людей, треба заохочувати, треба виходити за мури нашого храму, духовного центру у Гамбурзі, і бути там, де є люди. І люди поволі-поволі самі прийдуть. Інший пункт – це створити спільноту матерів в молитві. І, однозначно, розвивати катихизацію для дорослих. Це є дуже і дуже важливо. Зараз в нас це функціонує, адже ми маємо школу духовності євангелізації катихизації для дорослих. Люди радо й успішно приходять, цікавляться, запитуються, записують собі в записники. Люди поволі починають набирати цікавості пасторального життя: я хочу бути в Церкві й хочу бути в спільноті.
Яке значення українських парафій за кордоном? Як присутність Церкви впливає на життя громади?
Яке завдання нашої Церкви в діаспорі? Дуже просто, нічого особливого – свідчити Бога. Свідчити там, де часом Бог є не цікавий, Бога не потребують, його витісняють зі свого життя, навіть дуже в демократичний, дуже толерантний спосіб, але бути свідками живого Бога. Також – це бути свідками своєї культури, традиції, говорити про нашу державу, де мало про неї знають. Там, де часом не розуміють, що Україна – це не є Росія. Що це є абсолютно різні держави.
Моє служіння в Німеччині розпочалося з травня цього року. Я його сповнюю, як парох цієї парафії. Також під духовною опікою є такі міста, як Бремен, Кілль, Любек.
Є дуже багато охочих і добрих людей, які готові допомагати розвивати нашу спільноту, парафію, які дбають справді про її добро. Які турбуються не тільки про красу храму, щоби прибрати, але й щоби було все якісно, чітко, зрозуміло, прозоро, щоби наша спільнота зростала. Дуже дякую людям, які допомагають мені, як не молодому, скажімо, в священстві, і не новому, але все ж таки новоприїжджому до Німеччини, адаптуватися і інтегруватися в це суспільство, яке є все ж таки ще не відомим, бо є і труднощі із мовою, зі сприйняттям. Моя сердечна подяка є для тих парафіян, для тих людей, які відкриті, навіть на критику, які є відкриті до поради, до допомоги.
Підготувала Юліана Лавриш,
Світлини надані о.Павлом Цвьоком
Повязані записи
