О. Тарас Михальчук – настоятель Гарнізонного храму свв. Апостолів Петра і Павла, більше 10 років працює з військовими. Своє капеланське служіння розпочав у Львівському державному ліцеї ім. Героїв Крут. А з лютого 2020 р. виконує обов’язки голови Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії.
Отець розповів про те, як знайти підхід до військових, про цінності під час війни та постійну потребу молитви, а також поділився історіями зі свого капеланського досвіду, які вчать нас вірити та беззастережно довіряти Богу.
Отче, розкажіть, коли ви відчули покликання до капеланства та чому обрали саме таке служіння?
Я прийшов у капеланство на запрошення тоді голови Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ о. Степана Суса (тепер єпископа Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ.) Це було одразу після закінчення Львівської Духовної семінарії. Ще будучи студентом, я відвідував військові частин, мав зустрічі з солдатами, це були розмови на духовну тематику, недільні Євангелія. Саме тоді я помітив потребу присутності духовної особи, бачив відкриті серця цих молодих солдат, які шукали правильної стежини. Часто вони дуже мало або взагалі нічого не знали ні про Церкву, ні про Бога, але вони шукали віри. В той час я був їхнім однолітком і мене все це захопило. Я відчув покликання у серці і вирішив після закінчення навчання далі продовжувати цю справу. На сьогодні, все це багатогранне служіння: зустрічі з курсантами, військовослужбовцями, їхніми сім’ями, з мобілізованими, душпастирство на полігонах. Віднедавна, я голова Центру Військового Капеланства і під нашою опікою усі військові структури та інституції Львівської Архиєпархії.
Чимало військовослужбовців досі не знайомі з Церквою. Як ви знаходите підхід до них, налагоджуєте спілкування?
Дуже важливими тут є простота і щирість. Зі свого досвіду можу сказати, що завжди потрібно намагатися говорити військовим про щось добре, світле, про Божу любов, про те, що вони важливі і дуже потрібні цій країні, укріплювати їхню віру в себе. Саме так, крок за кроком, починається будівництво дружби. А згодом, ми говоримо з ними про більш глибокі життєві моменти. Це робиться для того, щоб військовослужбовець поволі, але все – таки починав тобі довіряти. Також це відкриває і шлях до храму. Якщо у людини існували певні упередження щодо Церкви, то коли вона бачить доброго, щирого священика, поступово змінює свою думку, у неї зникає певне стереотипне мислення щодо храму, релігії та Бога.
Чи були такі приклади у вашому служінні, коли людина вперше ставала християнином або змінювала своє ставлення до Церкви?
Пригадую, коли в 2015 році був на Сході і ми їхали в авто повз лісову смугу. Я бачив, що у військових уже зняті запобіжники на автоматі, а їхні руки були напоготові. Я сидів на задньому сидінні і просто почав молитися, а вони в дзеркалі бачили все, що я робив. Коли ми приїхали, водій підійшов до мене і сказав: «Дякую. Мене заспокоювало, коли я бачив, що ви молитеся». В часі мобілізації пригадую, що ми похрестили більше 50 людей, всі вони були старшого віку і прожили півжиття без хрещення, а тепер відчули таку потребу. Це відбулося після нашого спілкування, у них з’явилася до нас довіра, вони підходили і просили охреститися. Пригадую, ще один яскравий приклад. Одна з бригад Львівщини вирушала на Схід. Ми приїхали до ешелонів, де грузили техніку. Перед відправленням ми ще сповідали хлопців, і тоді до нас підійшов військовослужбовець і сказав, що хоче охреститися перед тим, як вирушити на війну. Це все було дуже раптово, але відмовити йому ми навіть не думали.
Я спілкувався з багатьма людьми, і дуже сподіваюся, що все-таки зміг достукатися до їхніх душ. Думаю, багато цих змін є дуже приватними, і вони живуть у серцях наших військових. Але це справді унікальні історії.
Як змінюються цінності військових на війні?
Спілкуючись з нашими хлопцями, які стоять на передовій, помічаю, що світ вони бачать значно простіше, ніж ми. Війна, небезпека загинути кожної миті впорядковує цінності і ставить їх на правильне місце. Але тут дуже важливо, щоб все відбувалося з духовною складовою. Бо всі ці переживання мають свої наслідки. Ми помітили, що люди, які вірять в Бога, моляться, вони правильно переживають такі виклики. Духовність і молитва дуже сильно допомагають.
З якими проханнями найчастіше звертаються військові?
Серед основних прохань найперше стоїть молитва. Вона дозволяє військовим відчувати, що вони не самі, поряд з ними завжди є хтось, хто за них молиться. Молитва – сильна зброя, бо вона лине до Бога, а Він – всемогутній. Також, в перші роки війни хлопці особливо потребували капелана поруч. Був випадок, коли заступник командира батальйону з виховної роботи подзвонив до мене зі Сходу. Це був досить неочікуваний дзвінок і я спершу подумав, що щось трапилося або потрібна якась матеріальна допомога, але він попросив лише одне: «Привезіть нам капелана і якнайшвидше».
Ви активно ведете сторінку у Фейсбуці. Як, на вашу думку, соціальні мережі допомагають у душпастирстві?
Сторінку я веду вже багато років. Як на мене, така комунікація є важливою. За допомогою фото, завжди намагаюся вносити лепту позитиву. Також, Фейсбук дає нам можливість пригадати багато подій, життєвих історії, особистостей, з якими доводилося зустрічатися. Пам’ятаю, як на Йорданські відвідини, ми ходили зі свяченою водою. Військові не могли повірити, що ми прийдемо і до них у намети. На світлинах у Фейсбуці все це є зафіксовано. Зараз, переглядаючи фото, люди можуть побачити емоції цих хлопців, прожити цей момент разом із ними. Також, соціальні мережі дозволяють доносити до людей тему війни, про яку вони, можливо, не знають або не помічають. З іншої сторони, соціальні мережі сприяють спілкуванню з військовими, дозволяють постійно бути з ними на зв’язку. Завдяки цьому, багато військових навіть познайомилися з моєю родиною, інколи висилаю їм сімейні фото, це дуже їх підтримує. Але переписка з військовими завжди лаконічна, тому намагаюся у своїх словах бути максимально конкретним.
Що для вас найважче у капеланстві? Адже за роки служіння не раз доводилося переживати важкі часи
Найважче припускати, що колись можу потрапити на похорон своїх друзів-офіцерів, військових чи курсантів. За своє життя я провів понад 90 похоронів і серед них було багато людей, яких я знав. Навіть був мій учень з ліцею Героїв Крут, молодий офіцер, який загинув у 2014 р. Він був єдиною дитиною у своїх батьків. Але Бог допомагає все це пережити, його батьки через кілька років всиновили маленьку дитину. Згадую загибель Героя України Микити Ярового, випускника Національної академії сухопутних військ. Він прийшов до нашого Гарнізонного храму зі своєю нареченою і просив, щоб приблизно через місяць ми його повінчали, розповідав, що постійно перебуває на війні. Тоді я ще пожартував, що іспит перед Вінчанням буду приймати в нього телефоном з окопу. А вже через 2 тижні нам повідомили, що Микита загинув. У день його запланованого Вінчання приїхала вся родина, була наречена, і ми молилися всі разом, але не Вінчання, а Літургію за його упокій. Це дуже складні моменти і часом буває важко в них повірити і їх усвідомити. Але ми однозначно маємо рухатися далі і ніколи не переставати довіряти Богові.
Після однієї з літургій у Великодній тиждень, о. Тарас сказав: «Хоч зараз наші храми пусті, але серця наповнені Божою любов’ю». Так і протягом всього інтерв’ю, проходять його слова про могутність Божої любові, яка укріплює, навертає, додає сил та заліковує болючі рани. Бо колись неодмінно закінчаться інтерв’ю по телефону, пусті храми знову стануть багатолюдними, а українські Герої будуть вінчатися та виховувати своїх дітей. Лиш треба, як і просив о. Тарас, продовжувати рух уперед та вчитися беззастережно вірити Богу.
Розмовляла Наталія Бельзецька
Світлини – з Фейсбук-сторінки Гарнізонного храму св.ап.Петра і Павла
Повязані записи
