«Звучить жахливо, але я вже трохи звик до того, що під час святкування Різдва Христового хтось із наших мешканців вчиняє самогубство», — сумно зауважив мій друг, який роками працює в будинку для престарілих.
Коли близьких уже немає, або ще гірше: коли навіть діти й онуки не думають про те, щоби хоча б під час канікул відвідати свого дедалі немічнішого батька чи матір, самотність стає для старенької людини особливо болючою і вона відчуває, що «я вже нікому не потрібна».
На жаль, проблема самогубств літніх людей стає все більш поширеною, і ми, схоже, не помічаємо цього. В останні роки кількість людей віком понад шістдесят років, які покінчили життя самогубством, досягла приблизно тисячі шістсот щороку (польська статистика, ред.). Сама цифра жахає, і врахуймо, що статистика самогубств зазвичай занижена. А ще – і на це страшно звертати увагу – все більше людей похилого віку намагаються звести рахунки з життям.
Самогубства дітей і підлітків – хоч останнім часом ця проблема загострилася – на жаль, часті, але їх в кілька разів менше, ніж це роблять особи віком 60+. Мало того, більшість спроб самогубства дітей і підлітків – ймовірно, навіть тих, які насправді здійснюються – є драматичним криком про допомогу та порятунок, а не справжнім рішенням заподіяти собі смерть. Здається, що акти самогубства серед людей похилого віку рідше є криком про допомогу, і що люди, які вчиняють самогубство, насправді хочуть відібрати собі життя.
Спробуємо розглянути кілька конкретних, вкрай безвихідних ситуацій, які мало не закінчилися самогубством. Можемо бути впевненими, що ніхто з нас не опиниться в подібній ситуації, і з такої відстані нам буде легше оцінити, що принесло порятунок цим людям.
Перший випадок стався в таборі Маутгаузен і про нього згадує сам в’язень Леон Цегларж, який саме йшов до високовольтних проводів, щоб вбити себе. Але нехай він сам розповість нам про це: «Зустрічаю табірного товариша, сілезця, і він питає: Куди ти так йдеш з самого ранку? – бо це було до пробудження, лишень світало. Я йому кажу: нема для чого жити, стільки померло, посилки рідко приходять, я не виживу. Я зламався. А він мені: ідіоте, ти стільки пережив, а тепер будеш це робити на зло?! Кому від того зробиш гірше? Собі? Хочеш порадувати німців? Їм надирають дупи, а ти будеш кидатися на дріт? Ти міг зробити це раніше. Він схопив мене за руку: Вертайся в табір!» (Карта 2004 № 40 с. 74).
Цей відвертий сілезець навіть не намагався використати той аргумент, що заповідь «Не вбий» містить також заборону позбавляти себе життя. Він не намагався нагадати зневіреному, що вдома його чекають ті, хто його любить. Він просто сильно потряс його, щоб допомогти йому повернутися до реальності. На жаль, багато самогубств відбувається тому, що в момент найбільшої спокуси не було нікого такого, як той сілезець.
Інколи хтось із близьких може врятувати нещасного, який спокусився на самогубство, навіть якщо він далеко. Так було з шахтарем Алоїзом Пьонтком, якого у березні 1971 року засипало під час аварії на шахті Мікульчице-Рокітніца в Забже. Його вдалося врятувати лише через вісім днів. Люди були здивовані тим, що він був похований під землею і навіть не мав доступу до води, але вижив. У цих надзвичайно трагічних обставинах, як він пізніше зізнавався, до нього прийшла спокуса покінчити з життям. І він, мабуть, поступився б їй — я повторюю те, що він сам казав, — але він думав, що не може так вчинити з матір’ю.
Як важливо, щоб у кожного з нас були по-справжньому дорогі люди – тато, мати, дружина, чоловік, діти, онуки, брат, сестра! На жаль, причиною тих самогубств, про які я згадав на початку, було усвідомлення того, що, власне, я вже нікому не потрібен, бо я перестав бути близьким і дорогим навіть своїм дітям. Якщо людина тоді не може згадати, що в будь-якому випадку вона ніколи не перестане бути дуже дорогою Богові, то може легко прийти до помилкового висновку, що її життя більше не має сенсу.
За третього свідка я покличу нашого сучасника. Особисто її не знаю, але давно нею захоплююся. Я не називаю її імені, тому що не знаю, чи їй це сподобається. Їй пощастило – я думаю – торкнутися Бога безпосередньо:
«Я думала, що взагалі не хочу жити. Це було після того, як помер мій чоловік, моя квартира згоріла, весь мій світ зруйнувався. Тоді я подумала, що просто не витримаю. Мені здавалося, що маю припинити своє існування. А потім я потрапила у жахливу автокатастрофу. Коли я прийшла до тями, то не пам’ятала нічого, що сталося зі мною хвилину перед тим чи кілька днів тому. Я тільки відчувала велику радість, побачивши, що я жива. Я відчувала величезне бажання жити, чіплялася за нього кігтями, щоб жити, не усвідомлюючи, що нещодавно пережила і про що думала. Я почала нормально функціонувати, а потім зрозуміла, що ми зобов’язані жити, що ми так побудовані з нуля. Найбільше наше щастя і право – це життя, хоч іноді воно буває таким тяжким і той хрест так тяжко нести, бо життя – це справді хрест. І не можна його відкидати, бо саме тоді все це втратить сенс».
Автор: Яцек Салій OP (домініканець). Народився в 1942 році. Професор богослов’я, керівник кафедри догматичного богослов’я Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, консультант Секції богословських наук у Комісії віровчення Конференції єпископату Польщі та член Польського ПЕН-клубу. Автор численних публікацій.
Джерело: OPOKA
Також читайте: О. Яцек Салій OP: За кого нам молитися?
Отець-доктор Ігор Бойко: «Особи, що доводять до самовбивства, є співучасниками у злі»
Повязані записи
