Львів’яни Олег і Тетяна Чихарівські є співмісіонерами отців-редемптористів, що поширюють культ блаженного священномученика Василія Величковського. Межі їхнього служіння — уся Україна та цілий світ.
У чому особливість цього служіння? Як родина зі сімома дітьми, за прикладом Христа та апостолів, мандрує щонеділі з важливим посланням від міста до міста, від села до села? У чому особливість блаженного Василія Величковського та новомучеників УГКЦ? Та чому інколи місіонери плачуть, а що приносить їм натхнення?
Андрій Толстой: Олеже і Тетяно, ми вже давно хотіли поспілкуватися з вами, тому що чули про вашу активну місійну діяльність. А як ви для себе називаєте те, чим займаєтеся?
Олег Чихарівський: Спочатку представлюсь. Мене звати Олег, а це моя дружина Тетяна. У нас семеро дітей. І ми маємо благословення від нашого патріарха Святослава, а також від митрополита Ігоря та інших єпископів ширити набожність до нашого новомученика, блаженного підпільної церкви — Василія Величковського. Для цього ми багато їздимо по Україні, а також за кордоном. У серпні виповнюється 10 років, як ми розпочали цю місійну працю. Це почалося з міста Чорткова, з в’язниці, звідки розпочинав свій мученицький шлях блаженний Василій.
Окрім цього ви ще працюєте?
Цією місією ми займаємося на вихідних і в свята. Ми їздимо парафіями кожної неділі, окрім Пасхи і Різдва. Відвідуємо парафії Львівщини, Тернопільщини, цілої України — стараємося охопити всі регіони. Також відвідали з цією місією багато країн.
А як так сталося, що ви зацікавилися саме постаттю блаженного Василія?
Я 10 років був у монастирі редемптористів. Після виходу з монастиря у мене залишилися дуже гарні стосунки з ними. Тому вони поручили нам цю місію, Таню вони також знали.
Ми дуже хотіли, щоб про Василя Величковського та його квартиру дізналось якомога більше людей. Тут діяла підпільна церква, семінарія, була катедра, а зараз створений музей — всі речі тут автентичні. Це добре, що наші люди їздять до Рима, Греції, до інших країн у паломництва, щоб поклонитися там святим місцям чи мощам, але в той же час своїх святих, які віддавали життя за церкву, боролися за неї і зрештою ставали мучениками, мало хто знає.
Ваше служіння нетипове для України. Ви розуміли, на що йдете?
Насправді я боявся. Це ж треба виходити серед церкви, проповідь казати. Тому вирішив порадитися з дружиною…
І що ви порадили?
Тетяна Чихарівська: Не пригадую вже, що я сказала. Але ми на це служіння погодилися. Тільки додам, що це була ініціатива Канадійської провінції редемптористів. Ми знаємо, що мощі блаженного Василія перебувають у Вінніпегу, в храмі Святого Йосифа, де служать отці-редемптористи. І це, власне, була їхня ініціатива, бо там блаженного дуже почитають і знають. Наша діаспора вважає його своїм особливим заступником і покровителем. І власне вони зрушили це питання з місця, дали поштовх, щоб ця діяльність розвивалася в Україні.
Не знаю, чи я тоді щось мудре порадила, але точно пам’ятаю, що в той час у нас було тільки двоє дітей, і вони якраз похворіли — мали температуру, і нам довелося ходити з Олегом по черзі до церкви. Пригадую, що я прийшла з церкви і почала скаржитись: проповідь задовга, озвучення погане, і все мені не так. А Олег каже: слухай, а чого ти до тієї церкви ходила? Прийшла, нарікаєш, нічого тобі не подобається. І каже до мене: ну, а що ти зробила, щоб та церква стала кращою? І це питання дуже мене застановило.
А й справді, що я зробила, щоб церква стала кращою? Ми часто думаємо, що священники мають щось для нас зробити. Можливо, єпископи, або якесь братство, сестринство, що при церкві. Але насправді це поняття значно ширше, тому що церква – це є ми. І від кожного з нас залежить, якою ця церква буде. І в той момент, коли ти кажеш Богові «так», Господь знаходить можливості як тобі дати якісь інструменти, щоб ти міг послужити. Ось так все і почалося — з нарікання та невдоволення, коли Господь сказав: то зроби щось, щоби та церква була кращою.
Олег Чихарівський: Таня сказала: не бійся, візьмемо випробовувальний термін. І ми почали. Взяли на три місяці і почали шукати невеликі групи по церквах: «Матері в молитві», Апостольство молитви, якісь маленькі братства. І почали для них робити презентації. Також залучали Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі, співзасновником якого був блаженний Василій Величковський.
Минуло три місяці, і …
Олег Чихарівський: Після чого ми зустрілися з отцем Іваном Сіянчуком з Канади, якому ми підзвітні, і сказали, що готові. Він теж втішився, тому що довго шукав людей на цю роль місіонерів. Редемптористи виписали нам офіційний декрет і ми почали свою діяльність, яка триває ось вже майже 10 років.
Потім ми задумалися: а чому лише маленькі групи? Так нам життя не вистачить, щоб всім розповісти. І ми вирішили домовлятися з парафіями. І перше наше село, пам’ятаєш, яке було?
Тетяна Чихарівська: Ні.
Олег Чихарівський: Велика Вільшаниця. Парафія отця Остапа Гнатіва. Це був перший наш вихід на церкву.
У вас семеро дітей, основна робота — це дуже велике навантаження. Як вам вдається нести це служіння?
Тетяна Чихарівська: Знаєте, Олег пояснив все дуже просто, каже: і так в неділю треба йти до церкви.
Хороша відповідь. Але у вашому випадку треба їхати в інші міста та села… І у вас семеро дітей.
Олег Чихарівський: Насправді це непросто (сміється)…
Тетяна Чихарівська: Ми починали лише з двома дітьми, і так поступово діти додавалися — ми їздили, звикали, вироблялася певна схема.
Олег Чихарівський: Різкого переходу не було.
Тетяна Чихарівська: Але це трохи відчутно, особливо, коли на парафії в неділю багато Літургій.
Тобто ви, коли їдете на парафію, берете дітей зі собою всіх дітей?
Тетяна Чихарівська: Так, так. Ну, найперше, їх нема на кого залишити. По-друге, дітям теж треба йти в неділю до церкви. А ми не обговорюємо, йдемо ми до церкви чи ні. Ми йдемо. І беремо всіх дітей.
І це також свідчення. Не тільки те, що ми розповідаємо про блаженного, але також коли приходять діти до церкви, вони якось по-особливому перемінюють бачення людей. І для когось на парафії це теж може бути великим світлом, що діти приходять — встають зранку, йдуть до церкви, йдуть до причастя. І для якоїсь парафії це може бути цінністю, а може бути і якимось знаком. Але це непросто, особливо взимку.
Олег Чихарівський: Пригадую один приклад, коли ми приїхали під Чернівці, в містечко Заболотне, і там була ще одна сусідня парафія — село Переображенка. І отець питається нас привселюдно: «Коли ви встали сьогодні?» Кажемо: «О четвертій годині виїхали, встали десь о третій». Він відповів: «Вам і говорити вже не треба нічого — то вже сама проповідь, що ви приїхали з тими дітьми на парафію». І запитав у людей: «А де наші діти?»
Літургія, тим більше недільна — не коротка. Якого віку ваші діти?
Найстарший має 12 з половиною, 11, потім 9, потім 7 з половиною, потім 5, потім 3, потім рік і вісім місяців.
Як вони витримують?
Тетяна Чихарівська: Тут швидше як люди витримують? Бо діти витримують! (сміється).
Насправді є так: якщо на парафії три села, або це парафія в місті, де п’ять недільних Літургій, діти присутні на одній з них. Далі вони мають перекуси, бо ми з собою беремо їсти. Вони можуть гуляти, бавитися, знаходити якусь зайнятість для себе.
Олег Чихарівський: Певне, найважче це взимку, або в дощ. Тому що вже не побігаєш біля церкви. Тоді ми садимо їх в машину і включаємо якийсь мультик.
Я колись любив читати Антонія Сурожського. То якось одна жіночка поскаржилась йому, що хоче в церкві молитися, але діти їй заважають. І він відповів, що коли вона почне молитися, то діти відразу перестануть їй заважати. Але виявилось, що це не зовсім так, це тільки на теорії гарно звучить. А на практиці інколи люди злостяться і дуже кумедні випадки трапляються.
Тетяна Чихарівська: Бо окремо, по одному – то святі діти, а як всі вкупі – то починається, шарпанина, бійка, плачі. Був такий випадок, що люди дуже сердилися і просто виставляли мене з церкви з тими дітьми. А потім, коли після Літургії ми виходимо і розповідаємо про блаженного, все нараз перемінюється, і ті самі пані кажуть: «О Боже, які файні ваші діточки!»
Жодним чином не хочемо затьмарити постать блаженного Василя Величковського чи самого Ісуса. Але ми є в тих обставинах, у яких є, і якщо ми щось можемо зробити для нашої церкви, то робимо, як вміємо.
Олег Чихарівський: І ми не приведемо дітей до храму в 16-20 років, і скажемо – ну, знайомтеся, це ваш Бог.
Тетяна Чихарівська: Інколи в третій особі говорять про тих дітей: «Та приведи тоді, коли воно щось буде розуміти». Буває, чуємо дуже грубі слова. Часом нема пошанування гідності тої дитини, ніхто не зважає на її думку. А я думаю, що насправді складно дитину приволочити до храму, коли вона вже дуже свідома, і лише тоді почати знайомити її з Богом. Я не виховала ціле покоління, але внутрішньо маю переконання, що треба йти до храму змалку.
Хай Бог вам помагає. З ваших слів зрозуміло, що коли ви приїжджаєте на якусь парафію, то скільки там є Літургій, ви на кожній з них виступаєте. Про що ви говорите людям?
Олег Чихарівський: Про життя блаженного Василія і про життя нашої церкви у підпіллі. Ми маємо слайди — коротеньку презентацію. Завжди є проєктор, екран. Люди мають можливість поглянути світлини з життя блаженного. Ми пристосовуємось до обставин, в залежності, скільки часу між Літургіями, а може священнику треба їхати на парафію до іншого села…
Маємо гарний приклад в Римо-католицькій церкві в Хмельницькому. Там служив отець Генріх Дзядош, який дуже любить і почитає мучеників, що загинули від радянського режиму. При цьому храмі є ціла капличка новомучеників, і там багато імен тих, хто загинув у концтаборах, хто був мучений, і також є дуже особлива Хресна дорога всередині цієї каплички. Люди, які гинули в концтаборах, зображені на цій Хресній дорозі. Наприклад, перша стація – це коли Сталін виносить вирок українському народу. І там зображено Сталіна, який читає документ, і внизу люди. Друга стація, де Ісус бере на себе хрест – зображено, як під дулами автоматів людей заводять у вагони-товарняки. І так далі. У тому храмі було шість-сім Літургій, і після кожної ми мали презентацію по сім хвилин. Але вже без слайдів. І оскільки то особливий храм, ми передали туди ікону з мощами блаженного.
Також читайте: Як у Львові вдруге ув’язнили блаженного Василія (Величковського)
Як ви обираєте, куди їхати? Вас запрошують чи ви самі пропонуєте себе?
Олег Чихарівський: Буває по-різному. Часами ми самі телефонуємо, домовляємося, а часами нас запрошують. Ось так — половина на половину. Бо ми їдемо на одну парафію, і парох звідти вже розповідає іншим священикам, а вони вже звертаються до нас.
Скільки парафій ви відвідали за весь час від своєї діяльності?
Олег Чихарівський: В середньому на рік ми маємо приблизно 220 презентацій у 180 парафіях. Тільки на Різдво і на Пасху ми вдома. А кожну неділю ми на іншій парафії. От, наприклад, наступної неділі їдемо в Хмельницький, відвідаємо два села біля Кам’янця-Подільського. Ще через тиждень — на Буковину, далі — Коломия.
Де найдальше ви були від Львова по Україні?
Олег Чихарівський: Донецька область. Під час війни вже два рази їздили під саму лінію фронту. Не на сам нуль, але там, де цивільні машини не їздять. Були також у Запоріжжі, Харкові, Одесі, в Славутичі на Чернігівщині.
Чим особливим вирізняється блаженний Василій Величковський?
Олег Чихарівський: Ще будучи 15-річним юнаком, він вступив до Січових Стрільців. Василій був великим патріотом і боровся за нашу незалежність. Це пересікається з нашим часом. Потім він стає священником, єпископом, але залишається великим українцем. І я думаю, що він зараз в особливий спосіб співпереживає нам.
Тетяна Чихарівська: Він був справді дуже відважним. І я переконана, що такі сильні, духовні люди завжди вдивлялися в постать Христа. Вони Його наслідують. Це те, що їх тримає, живить, дає їм сили. Також ми знаємо, що в 1963 році він був висвячений патріархом Йосифом Сліпим на єпископа, і мав титул місцеблюстителя, так би мовити, був намісником патріарха Йосифа в Україні. Він був тим, хто двигав церкву в підпіллі, хто її тягнув, і завдяки його вірі та відвазі маємо ту церкву.
Щодень ви служите молебні, здебільшого мирянським чином, до блаженного тут, у його квартирі-музеї. І вони мають онлайн-трансляцію у фейсбуці. Звідки взялась така ідея?
Олег Чихарівський: Це досить цікава історія. Ми домовились із владикою Петром Лозою розпочати дев’ятницю до блаженного Василія Величковського в монастирі на Голоско, в музеї блаженного Миколая Чернецького. Планували молитися за припинення пандемії. І домовилися на 24 лютого 2022 року. Зранку почалася війна. Але ми молитви не відмінили. Тому перший день вторгнення «випадково» став першим днем нашої дев’ятниці до блаженного. І з того часу ми молитву не припинили. Інколи молебень служить отець Юрій Меуш, інколи – ми самі.
Тетяна Чихарівська: Отець Юрій Меуш – то такий неофіційний, непроголошений, я би сказала, капелан цього музею. Отець завжди дуже відкликається на потреби. Кожну останню п’ятницю місяця о 19-й годині в музеї служиться молебень до блаженного з молитвами на оздоровлення, благословенням мощами та помазанням олією, яка була освячена на мощах блаженного.
І я бачу, що на престолі є записки.
Олег Чихарівський: Люди можуть також подавати записки, і за них моляться на молебнях. Кожного дня ми молимось за наших військових, імена яких подали рідні. Також за тих, хто в полоні, хто нездужає. В особливий спосіб молимося за отців редемптористів — Івана Левицького та Богдана Гелету, які були взяті в полон у Бердянську.
Також читайте: Хранитель музею блаж. Василія (Величковського): «Я мовчав про це 10 років, більше не можу»
Є багато свідчень людей про надприродну допомогу від владики Василія. Чи були у вас подібні переживання?
Олег Чихарівський: Я думаю, що владика опікується нашою сім’єю назагал. Він дбає про нас і дає нам сили.
Тетяна Чихарівська: Одного разу, коли ми мали їхати до Житомира на парафію, і нам треба було вставати в другий годині ночі, одна з наших донечок захворіла і мала дуже високу температуру. З нашого батьківського досвіду ми знаємо, що дуже рідко буває, що температура закінчується одним днем. Зазвичай це три-п’ять днів. І ми вже трохи хвилювалися, бо дітей не було на кого лишити. Але Олег сказав: «Не переживай». Ми маємо частичку мощей, яка вмонтована в хресті і з якою ми завжди їдемо на парафії. І Олег каже: «Маємо частичку мощей, маємо олію блаженного, разом помолімося молебень до нього, і будемо вірити, що Господь оздоровить». Ми так і зробили: сімейно, тихо помолилися з дітьми. Всі приступили до мощей, Олег помастив нас олією. І вночі, коли ми встали, щоб їхати, Меланія була вже здорова. Це таке маленьке чудо, яке сталося. Але для нас як для батьків воно було дуже цінним.
Дякую за вашу історію. Які потреби є на цей час у музею? Особливо в час війни.
Олег Чихарівський: Я думаю, що нам бракує маркетингової сторони, щоб люди більше про нас дізнавалися і більше приходили. Ми зауважили, що відколи почали активніше розповідати про блаженного, кількість відвідувачів збільшилась. Якщо колись приходило 60-80 людей в місяць, зараз це вже 200 людей, а то й більше. Але все одно це мало. Тому хочеться більше донести, що тут є такий великий скарб. І взагалі цікавинка, тому що тут збережена історія церкви, катедри, семінарії, монастиря, які діяли в підпіллі, під самим носом у КДБ.
Чи це правда, що святі, які жили з нами поруч, можуть більше проявитися в нашому в житті, якщо ми до них звертатимемось? Як ось, наприклад, владика Василь Величковський, який навіть після того, як комуністи виштовхали його за кордон, мав найбільше бажання повернутись до Львова. Це була справжня жертва цілопалення. І здається, що він здійснив своє бажання після смерті, і тепер у особливий спосіб проявляє себе, зокрема й у своїй квартирі в центрі Львова.
Тетяна Чихарівська: Мені би хотілося, щоб люди побачили за цією постаттю праведне святе життя. І все, через що пройшов блаженний Василій Величковський і ті новомученики, яких Папа Римський проголосив блаженними у 2001 році у Львові. Щоб ми, вдивляючись у ці постаті, надихалися та розуміли те, чому вижили ці люди, чому вони так багато перенесли через своє життя.
Найперше важливо побачити, що наші новомученики вдивлялися в особу Ісуса Христа. Оця цінність, оця зустріч з Христом – ось це їх тримало, це їх живило. І мені би дуже хотілося, щоб кожен черпав силу з того першоджерела, яке ніколи не проминає. І коли ти будеш знати, де прийти, де напитися тієї живої води, коли ти почуєш історію тих, хто зміг, то подумаєш собі – а чому би й ні? Чому я не можу чогось більшого? Я думаю, що дуже важливо пам’ятати про зустріч із Христом, про нашу церкву. А ці постаті нам мають тільки допомагати.
Я би не робила з цього культу. Я би не хотіла, щоб ми створили довкола блаженного Василія Величковського якихось фанатиків. Я не думаю, що блаженний хотів би, аби люди довкола нього були сліпі. Я точно переконана, що він завжди вдивлявся в Ісуса Христа, нашого Бога. І мені би хотілося, щоб люди також прозріли і надихаючись цією постаттю завжди дивилися догори, до неба.
Як люди реагують на ваші презентації? Як тепер кажуть, який фідбек ви отримуєте?
Тетяна Чихарівська: Одного разу я зайшла після Літургії в магазин. І продавець запитує жіночку, що стояла переді мною, чи вона йде з церкви. А жіночка йому відповідає: «Та яке з церкви, там таке довге казання було, я змучилась, діти топчуться – не витримують». Ось такий фідбек був (сміється).
Мені насправді прийшов на думку владика Богдан Дзюрах. Коли ми були в Києві, владика Богдан багато слухав розповідей про те, як ми їздимо нашими парафіями. Він був дуже чуйний до нас. І він сказав нам такі настановчі батьківські слова. Він казав: «Борони Боже, щоб ви жали, просто їдьте, сійте і не думайте про те, що з цього буде, як воно буде, чи воно проросте».
І воно насправді так, нам внутрішньо дуже легко. Навіть якщо виникають складні моменти. Навіть як тебе виставляють з церкви. Певно, за ці 10 років я тільки двічі плакала на парафії.
Чому?
Тетяна Чихарівська: Одного разу жінка до мене вчепилася, чому я приїхала не в спідниці. Я ж не буду всім пояснювати, що ми встали четверта година ранку, що на вулиці холодно. У такі хвилини мені дуже шкода, що за цим всім людина не побачила постаті блаженного, а лише те, що я приїхала в штанах. Це болючі моменти. Мене завжди ранить, як мене виставляють з дітьми, тому я інколи плачу. Але я не знаю, чи ми шукаємо якогось фідбеку. Нехай воно собі росте. Нехай людям буде приємно. Нехай завжди моляться і вірять, що Господь їх оздоровить за посередництвом блаженного Василя Величковського.
Але також є багато вдячних людей, нам часто кажуть, що ми «файно сказали». Буває й таке, що хтось хоче подбати про нас, коли бачить що приїхало багато дітей. На останній парафії одна пані навіть купила нашим дітям якісь солодощі.
Олег Чихарівський: Також, певне, варто згадати, що блаженний Василій є покровителем в’язничного служіння. Ми також мали і маємо можливість відвідати в’язниці в Західній Україні, також і центральних областях. Ми не тюремні капелани, у нас немає постійного досвіду взаємодії з ув’язненими, тому нам трішки складно, але ми радіємо, коли бачимо, як діє благодать Божа й за стінами тюрем.
Також читайте: 10 років тому блаженний Василій (Величковський) став покровителем пенітенціарного служіння УГКЦ
Колись прийде час і ви зустрінетесь з блаженним Василієм, що ви йому тоді скажете?
Олег Чихарівський: Точно, певно, дякую. Нещодавно вийшла дуже гарна книжка «Спогади». Після молебня кожного дня я читаю один спогад для людей. Завдяки цим розповідям владику Василія можна пізнати зсередини. Зовсім по-іншому, ніж коли просто читаєш біографію. Тут спогади мирян, монахів, монахинь, єпископів та священників. Можна дізнатись, яким він був у житті, який мав характер. І коли краще його пізнаєш, він стає тобі набагато ближчий.
Не знаю, що би я йому сказав. Але цікаво було би з ним поспілкуватися. Бо все ж таки ми вже не чужі — 10 років ми йдемо з ним рука в руку, точніше, нога в ногу.
Тетяна Чихарівська: А ще, знаєте, за ці 10 років ми змогли побачити нашу церкву. Такі різні парафії, різні священничі родини, різне служіння. Ми не тільки віддаємо, але й наповнюємось. Захоплюємось служінням священників, які мають багато дітей.
Пам’ятаєш (звертається до Олега) цього отця? Машина прогнила. Він їде в гори. Каже – пересідаймо на мою, бо ви на своїй не заїдете. Дороги нема. Їдемо десь через ріку… Я кажу: отче, а як ви взимку даєте собі раду? А він каже: «Трохи йду, трохи їду». «Де є можливість, то люди виїдуть кіньми, мене підвезуть, а як немає, то йду пішки. Маю три села і четверо дітей». Його дружина залишилася з нашими дітьми, бо там важко добиратися.
Іншого разу бачиш, що на наших місійних теренах люди моляться у вагончику, восьмеро людей. Але ми їдемо й туди, бо для нас важлива не кількість людей, а якість, бо кожна людина має цінність. І ті священники, які служать на тих місійних теренах – це подивугідне. І захоплюєшся цим, надихаєшся.
Також читайте: У Львові вийшла унікальна збірка спогадів про священномученика Василія (Величковського)
Мабуть, це і є дух блаженного Василія, тому що він цінував кожну людину і працював на місійних теренах, а також проповідував у тюрмі, коли сам був в’язнем. Він завжди дбав про спасіння кожної душі.
Тетяна Чихарівська: Так. Є ще така дуже гарна історія, я завжди її розповідаю після всіх презентацій, вона для мене дуже зворушлива.
Владика Василій не був багатослівний, він ніколи не розповідав якісь деталі з часу, проведеного за ґратами. Більше того, кажуть, що він взагалі не скаржився і не нарікав. І рідні, звичайно, хотіли дізнатися про якісь особливі моменти з його досвіду. Є свідчення, що одного разу хтось відважився і сказав: «Владико, чому ви мовчите? Розкажіть щось». Владика повернувся, а ту родичку звали Таня, і каже: «Таню, Таню, вони також люди». Що би з ним не відбулося в житті, як би до нього не ставилися — катували його, знущалися з нього, але він попри все це намагався бачити у тих, хто його переслідував, людину.
І це насправді дуже-дуже цінно, коли ми вдивляємося в постаті блаженного Василія Величковського – а також маємо зараз блаженнішого Любомира Гузара, який також завжди говорив про цінність бути людиною. То, здавалось би, такі великі люди, а думали про маленькі речі, але насправді думали про щось велике, бо кожна людина, ким би вона не була, її життя — це те, що має сенс.
Це справді те, про що ми не можемо забувати навіть у час війни чи труднощів, які переживаємо. Дякую вам за цікаву та змістовну розповідь. До речі, я не знав, що в серпні виповнюється 10 років вашого служіння. Тому наша розмова, мабуть, також не випадкова.
Фото: Андрій Толстой
P.S. Олег і Тетяна Чихарівські мешкають у Львові, але самі вони тернополяни. Тому впродовж всіх цих років вимушені винаймати житло – двокімнатну квартиру на дев’ятьох. Помоліться за те, щоби багатодітна жертовна українська родина змогла отримати власне житло. Водночас ми переконані, що Господь та блаженний Василій винагородить в особливий спосіб всіх, хто практично допоможе вирішити це питання.
Також читайте: «Тут говорили пошепки»: мандрівка до дому священномученика Василія (Величковського)
«Коридори мають свою пам’ять»: місцями блаженного Василя (Величковського)
Як була віднайдена книга бл. Василя (Величковського), яка налякала комуністів
Повязані записи
