Заходжу у монастир згромадження сестер Святого Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії УГКЦ, що у Львові. Саме там віднедавна разом із монахинями проживає маріупольська художниця Ольга Черьомушкіна разом із майже трійком діток: 7-річним Кирилом, 3-річним Андрійком і ще одним малюком, який з’явиться на світ більш, ніж через місяць. Чоловік – Олександр – майже рік воює у добровольчому батальйоні «Азов» на сході України. Роздивляємось володіння монастиря – кімната малюків, сестер, кухня. Ось прочинені двері до каплиці із внутрішнім затишком, душевним спокоєм і мудрими поглядами ликів Христа і Богородиці. На підвіконнях – глечики-вазони із барвистими розписами. Це роботи у стилі петриківського розпису, виконані пані Олею. Про свої роботи художниця може говорити годинами. Пані Оля запарює трав’яний чай, пропонує скуштувати меду з акації, кілька днів тому привезеного з Черкас, де вона розмальовувала технікою петриківки будинки. За вікнами – дощ. Здавалося б атмосферу миру не порушено, якби не війна за сотні кілометрів
– Пані Ольго, поговоримо про те, яким було ваше життя у Маріуполі, тобто, умовно кажучи, – до війни?
Я народилася у Дніпропетровську. Жила у цьому місті до 25 років, після заміжжя переїхала до Маріуполя. Вже тут, у декретній відпустці, почала малювати. Перед тим закінчила художнє училище петриківського розпису у Петриківці, можна сказати саме там, де починаються витоки цієї техніки. А займатися розписом почала ще у дитинстві, зі спеціальних гуртків. Чим для мене петриківська техніка цінна? По-перше, це наша, автентична національна традиція. По-друге, розпис має свої складнощі, проте водночас є більш барвистим. Якщо порівняти із західноукраїнською школою живопису, що є більш геометричною, петриківка представляє світ української флори і фауни, тобто на малюнках є тварини та рослини, які є саме у нашій країні; це стилізовані розписи зі спеціальною технікою.
– Знаю, що минулого року ви зафіксовані у книзі рекордів України через розпис майже 134 м огорожі добровольчого батальйону «Азов» технікою петриківського живопису. Як ви йшли до цього рекорду?
Займалася розписом бетонних огорож. До цього я і моя колега розмальовували блокпости Маріуполя і бетоні загорожі хвилерізи (тетраподи), теж петриківським орнаментом. Це ще було напередодні всіх подій – Мар’їнки та Іловайська, все тільки починалось. Ну от нашу роботу побачили і запропонували розписати бетонний паркан «Азова» в с.Урзуфі. Це вже була моя самостійна робота. Пам’ятаю, як мене попереджали, що хлопці у батальйоні дуже ідейні і патріотичні, щоб я не боялась. Але чого боятись, якщо я підтримую їхні позиції (Усміхається – Ю.Л).
– А як бійці справді до вас ставились, коли ви розписували паркан?
До цього ставились по-різному, комусь було цікаво, хтось був зовсім зайнятий. Зрештою, хлопці в той час переживали не тим. Мені в поміч призначили бійця з позивним “Художник” який згодом долучився до моєї праці і намалював на брамі двох козаків і шеврон “Азова”, тому мій рекорд склався і з його помічю. А взагалі хлопці віднеслись привітно, хто фруктами, хто морозивом пригощав, хто просто поспілкуватись підходив. Урзуф – це курортне селище, і влітку там багато відпочивальників. Розпис паркану задумали для того, щоб люди кожний день, ідучи на пляж, не ходили повз сіру, бетонну стіну, а натомість було щось позитивне, приємне оку. Багато людей приїхали пересидіти час, бо їх села бомбили. Ніхто не думав про те, що війна тільки розпочинається. Коли розписувала паркан, був дуже різний досвід спілкування з людьми. Одні не розуміли що робити далі, і питали у хлопців і у мене -коли все закінчиться інші, проросійський налаштовані казали – от, мовляв, фашистам-бандерівцям малюєш. Тобто протягом розпису довелося вислухати різного. Знаєте, у перші дні у мене ще не було вироблено «імунітету» проти цих «ватних» позицій. Було трохи важко малювати, бо зачіпало. Але пізніше все стало на свої місця. Загалом я була в «Азові» близько 5 місяців. Після того, як закінчила розписувати огорожу, пішла волонтером на кухню батальйону. Мій чоловік – кухар – на той час працював у сусідньому селищі, через тиждень ми вже разом готували хлопцям їжу. Весь цей час діти були з нами, теж допомагали. А пізніше чоловік вирішив піти добровольцем в артилерію полку.
– Наскільки було важко вам як жінці прийняти рішення відпустити чоловіка служити у зоні АТО? Тим паче, що ви сама у чужому місті майже з трьома дітьми?
Чоловік спочатку працював на кухні, а потім пішов у артилерію. Я все чекаю, коли він повернеться, а він ніяк не може закінчити цю війну (Усміхається – Ю.Л). Це вже майже рік він на фронті. Знаєте, рішення не було важко приймати. За час нашого перебування у батальйоні я вже звикла до хлопців. Ставлю собі запитання: чому ті бійці, які теж мають сім’ї повинні воювати, а мій чоловік – ні? Тоді відповідь автоматично знаходиться. Звичайно, що мені було б набагато легше, коли він був би поруч, але я не можу наказати йому зібрати речі і піти! От уявіть собі, зараз він приїде, буде разом зі мною вдома; але, читаючи новини про події і загиблих побратимів, у його душі буде хаос. Безумовно, я б дуже хотіла, щоб чоловік повернувся, щоб діти принаймні бачили батька. Проте рішення все-таки за ним, не хочу якось впливати на нього.
– А як так сталось, що ви приїхали до Львова?
Мене з чоловіком і дітьми запросили на Різдво до Львова. Нам дуже сподобалось, але все-таки вирішили повернутись додому. До останнього я не вірила, що бойові дії розпочнуться і у Маріуполі. Проте після того, як розбомбили район міста на лівому березі, я не чекаючи зібрала дітей. Якби не було дітей, я б залишилась біля чоловіка в Маріуполі, але ризикувати їхнім жттям, надіючись на те, що такого більше не буде, я не мала права. Спочатку поїхала до Києва, там була велика проблема влаштувати дітей у садочок і школу. Столиця перенасичена переселенцями. Тому пізніше на запрошення сестер подалась до Львова. Тепер це місто – частково наш дім.
– З того, що ми бачили у медіа, імідж Маріуполя – доволі патріотичний. Чи це не так?
У Маріуполі, як і всюди на сході України, є частина проукраїнськи настроєних, а частина «ватників». На жаль, наше місто не виняток. Наприклад, у мого молодшого сина є прапорець «Азову» на велосипеді із жовто-блакитною барвою та ідеєю нації. Якби ми вийшли у Маріуполі з такою символікою, не факт, що моїх дітей не вдарили б, не зірвали б цей прапорець або ще щось не зробили. Правда у Києві один дідусь, який побачив малюків велосипед, сказав, що я виховую фашиста; але це одиничний випадок. Мабуть, у Маріуполі я не ризикнула б випустити своїх дітей з патріотичною символікою. Хоча, звісно, у місті є когорта справжніх патріотів,вони прикладають каолосальні зусилля, щоб допомогти хлопцям і змінити місто на краще в усіх аспектах, проте їх, на жаль, – меншість. Багато залишається тих, які чекають Росію, не бажаючи нічого розуміти,більшість цих людей чекають на колись обіцяне їм “светлое будущее” і чомусь вони вірять , що саме Росія його їм принесе!
– Якщо ми знову-таки повернемось до теми Львова, як тут до вас ставляться? Бо настрої у місцевого населення до переселенців – різні.
Що стосується мене і моєї сім’ї, то ми не відчули жодного приниження чи позбавлення прав. Проте серед місцевого населення відчувається певна напруга, і я розумію чому. Мене це також дратує! Чимало таких, як я, жителів сходу України, приїжджають до Львова і намагаються тут наводити свій лад. Часто доводиться чути від них, що надто сильно дітей «закачують» тут патріотизмом. А я тоді запитую їх: а може через цей «закачаний» патріотизм на заході нема війни? Тому раджу таким же переселенцям не влаштовувати тут свої порядки, а їхати додому і робити це там, у режимі сепаратизму і «русского мира».
– Наразі ви проживаєте у монастирі, разом із сестрами-монахинями, чи впливає ця атмосфера на ваш духовний світ?
Знаєте, я ніколи не була атеїсткою, завжди вірила у Бога. Проте самі розумієте, наскільки виховання Церкви на сході є не таким глибинним серед місцевого населення, як на заході. Тому буде нечесно, якщо я скажу, що приїхавши до Львова, швидко стала побожною. Звичайно, що протягом цих всіх подій, моє ставлення до Бога змінюється. Частіше почала молитись, принаймні роблю це ввечері обов’язково. Також маю бажання записатись на курси іконопису у Національному музеї ім. А. Шептицького. Хтозна, можливо, Бог саме через такі події у житті наближує мене до Себе!
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото: www.facebook.com
Повязані записи
