Отець Богдан Прах: «Візит Йоана Павла ІІ став прощею Святішого Отця до вірних дітей Католицької Церкви в Україні»

З нагоди 100-ліття від Дня народження Йоана Павла ІІ, а також 19-ої річниці його приїзду до України, розмовляємо в ексклюзивному інтерв’ю для нашого ресурсу, з отцем Богданом Прахом, ректором Українського Католицького Університету, а на той час головою оргкомітету, який  організував візит Святішого Отця до України.

 Отче-ректоре, цього року святкуючи 100-ліття від Дня народження Йоана Павла ІІ хочемо згадати про візит Папи до України у 2001 році, тим більше, що 26 червня святкуємо 19-ту річницю з того історичного дня.

 Так, цього року 19 річниця, а на другий рік – 20. Я Вас прошу і всіх заохочую, ми теж будемо старатися, щоб відсвяткувати 20-ту річницю на дуже високому рівні. Адже  це властиво був не просто візит, а проща. Йоан Павло ІІ любив, коли з ним молилися. Візит могли мати президенти в інші країни, а він їхав до своїх вірних Католицької Церкви, тому це була проща. І я Вас попрошу акцентувати, що це саме була проща. Риторику візиту потрібно міняти, адже ви знаєте, що Він є Святий. Тоді відбулася проща Святого до нашої землі.

Якщо почати з початку. Чому саме у 2001 році запросили Папу до України і до Львова зокрема?

 Наскільки мені відомо, що Президент України, Леонід Кучма, наша Церква, Папський нунцій та Римо-Католицька Церква скоріше думали і запрошували Святішого Отця до України. Йоан Павло ІІ був вже знаний тим, що любив дуже подорожувати і відвідувати різні країни. В результаті під час зустрічей з ним  завжди збиралися тисячі людей. Такі прощі були великим  духовним відродженням місцевої Церкви в кожній країні. В особливий спосіб Папа вмів заохочувати молодь. В Україні теж визрівало велике бажання, щоби Святіший Отець приїхав з прощею.

В той час в Україні були постійні перетрубації на політичному рівні. Тому організувати прощу Папи було нелегко, позаяк у Ватикані завжди старалися організувати поїздку Папи так, щоб це не сприяло жодній політичній силі.   

І так в грудні 2000-го року помер блаженної пам’яті Кардинал Любачівський. Тоді Синод Єпископів обрав Главою Церкви Кардинала Любомира Гузара. Фактично в момент, коли відбувалися вибори, ми вже розуміли, що Ватикан готовий дати дозвіл на прощу Святішого Йоана Павла ІІ в Україну і зразу це було так поєднано з тим, що був вибраний Блаженніший Кардинал Гузар Кадиналом Католицької Церкви.

Визнання Кардинальської посади Блаженнішого Любомира відбулося 21 лютого 2001 р. У Ватикані це була дуже урочиста подія. Тоді ми провели чимало організаційних зустрічей.

Я тоді фактично був керівником Патріаршої Курії на той час  і ми разом обговорювали вже з особами, які були відповідальними з боку Ватикану, а особливо пізніше з Кардиналом Роберто Туччі поїздку Папи до України.

Так склалося, що Йоан Павло ІІ під час своєї прощі до Польщі відвідував ті місця,  де були наші греко–католики. Тоді до оргкомітету делегували мене. Я мав нагоду тоді набратися досвіду. Я вже розумів, як це все скажімо функціонує, як творити такі оргкомітети, в який спосіб оформлювати співпрацю з державними органами. Зокрема з Ватиканом та з іншими Церквами. Я тоді добре зрозумів на чому поставлені основні акценти.

Якими були  безпосередньо Ваші обов’язки як очільника  оргкомітету в Україні?

В Україні комітет складався з представників Римо–Католицької і Греко–Католицької Церков. На рівні єпископів з нашого боку очолював владика Юліан Гбур. Фактично було 4 особи.

З боку РКЦ нам допомагали різні священники. Цілий штаб був розміщений нижніх  приміщеннях Собору св. Юра.  На той час там був секретаріат Синоду Єпископів.

Не було працівників. Частину ми взяли із секретаріату Синоду: 2-3 секретарки, а потім я добрав серед успішних  випускників семінарії. Серед них о. Володимир Крушельницький, який до сьогодні працює канцлером у Семінарії св. Духа.

Ми мали чітко визначену програму як діяти і як шукати кошти. Зрозуміло, що це був дуже потужний фінансовий виклик для нас. Церква була бідна. Ми мусіли скласти попередню програму. Мали досить складні перемовини з РКЦ, через те, що наші бачення розходилися.  Другим каменем спотикання були вівтарі, на яких служив Святіший Отець. Дискутували над питанням проте, чи вони мають бути візантійського чи латинського стилю. Було багато дискусій…  Вже потім, коли підключилися Кардинал Яворський разом з Кардиналом Гузаром, то вони допомогли у прийняті рішень. Трохи легше було з Києвом. Там ми ще не мали фактично структур і більшість відали РКЦ.  Отак то виглядало на самих початках. Була велика боротьба за фінанси, бо треба було дуже швидко зреалізувати цей проєкт. Варто зауважити, що  підйом духа був тоді надзвичайно великий. Ми отримували допомогу також від наших іноземних єпархій. 

А сам  Папа якось втручався, свої пропозиції вносив, чи Він просто приймав цю готову програму, яку Йому пропонували? 

На рівні зустрічей з Папою ми не брали участі.  Від його імені з нами контактував монсеньйор Маріні, особистий секретар Йоана Павла ІІ, а пізніше Кардинал Туччі. Ми мали відповідні сесії, зустрічі, випрацьовували програму, а потім вони вже у Ватикані затверджували з Святішим Отцем. Так само було наприклад щодо проголошення Блаженних нашої Церкви.

На Вашу думку, чим саме для України як для держави і окремо для Церкви, зокрема  став цей візит?

 Без сумніву для нашої держави у першому році ХХІ ст. це була неординарна  подія.Можливо навіть найбільша. Очевидно, що ми до кінця  не усвідомлюємо, які наслідки вона нам принесла. Ми пережили духовний вибух. Засвідчили певну поставу щодо наших цінностей. Не тільки греко-католиків і римо католиків, а я думаю, так само і православних і всіх мешканців нашої української землі. Сам факт, що такого масштабу подія відбувалася  в тих головних містах нашої країни  притягнула позитивну увагу людей, зокрема державних органів і служб. На той час вони починали очищуватися.  Якби не було прощі Святого Отця в Україну, не думаю, що  була б можливою Помаранчева революція. В такий спосіб люди набирали в собі впевненості, що вони є господарями своєї землі. Відчували, як відроджується гідність, бо до них приїжджає Святіший Отець. Люди відчували, що до них прикута увага цілого світу.

Коли Папа прибув в Україну, то в наступні два-чотири роки було помітне зростання закріплених вірою покликань. Результати ми ще довго відчували і по сьогоднішній день відчуваємо. Зокрема у монаших чинах помітні зростання покликань до монашого життя.

А чи був якийсь підрахунок скільки взяло участь людей зокрема в цій зустрічі з молоддю на  Сихові?

Так, ми тоді робили підрахунки. Зараз вам не можу сказати достовірно, але  всі дані є записані в тогочасних статтях чи навіть книжках. Я можу сказати точно, що на іподромі у першій Святій Літургії Римо-Католицького обряду взяло участь пів мілійона людей. Більшість здається були греко – католики і православні, але це наші українці. Дуже багато було прощ із закордону. Ми мали з тим найбільшу проблему, тому що їх треба було вже на кордоні вітати. Звідти транспортувати до Львова і забезпечити місцем проживанням.  То були великі організаційні проблеми, які впали виключно на церковні структури. Тому велику роль відіграли парафії, які взяли активну участь у підготовці зустрічі.

Ми тішилися, бо люди відчули, що вони не є самі, що Церква є чимось потужним і великим, що до нас приїжджають  тисячі священників з цілого світу.

Коли йдеться про нашу Святу Літургію ми тоді стверджували, що  мали десь до півтора мільйонна вірних на тій Літургії. Могли так стверджувати, бо тоді ми побудували сектори по всій площі. Таким чином змогли підрахувати, бо знали скільки осіб  поміщалося на метр квадратний. Таких секторів було сотні і кожен був позначений іншим кольором і пронумерований.  Таким чином ми бачили скільки  квитків роздали. Потім згори було видно, як заповнені є ті сектори: на 40%, 50% чи на 100%.

Люди приїхали з всіх усюд, особливо молодь, тоді так дощик гарно покропив, Папа заспівав.

 Під час основних подій я  весь час був мусів сидіти в штабі і вирішувати поточні питання.  

Мені  так врізалася в пам’ять фотографія, де Папа благословляє наріжний камінь Українського Католицького Університету. Розкажіть, будь ласка, детальніше за той момент?

 На той час ми придбали це місце, на Козельницькій, під університет. Шукав я його властиво, як місце під будову Духовної Семінарії. Воно мені подобалося, бо комунікація з всіх боків дуже добра. До того ж головний центр Богословської Академії був на Свінціцького. Зручно було б організовувати навчальний процес. Проте негативний момент полягав в тому, що Духовна Семінарія потребувала спокою. Це мало бути місце  відцентроване від світу. Тому ми запропонували ЛБА( Львівська Богословська Академія) викупити це місце.

Ми зрозуміли, що ЛБА буде перетворюватися на Католицький Університет, відповідно треба було для того два  однакові  камені. Один власне на Духовну Семінарію, інший на  Католицький Університет. Ці два камені були привезені на іподром, де Папа Римський служив Літургію.

Ми до кінця не були впевнені, що Папа зможе нам посвятити цей камінь, оскільки був вже слабким. Ми мали багато запланованих подій і не знали чи Папа матиме фізичну  можливість їх відвідати. Чимало подій ми скасували в останній момент. Тут нам вдалося освятити камінь, бо Папа якраз їхав з Брюхович попри Стрийську через Хуторівку на Сихів.

А зі всіх звернень, промов Папи, що Вам запам’яталося найбільше. Який основний меседж Папи був до українців?

 По-перше, найважливіше, що Папа практично майже всі промови проголошував українською мовою. Це для нас всіх було дуже будуючим.

По-друге, Папа вірив, що це мучеництво й ісповідництво віри, яке пройшли сини і доньки на цій землі, принесе сильне відродження Церкви.  

У своїх проповідях він дуже часто звертає увагу на мученицькі страждання страждання. Папа підкреслював ті цінності, які сьогодні Європа втрачає, а наша підпільна Церква зберегла і має сьогодні чим поділитися.

З іншого боку він розумів, що сьогодні світ не потребує глибоких цінностей, але  формує  свої цінності. І тому та боротьба буде дуже довгою, затяжною, а особливо на нашій землі.

 Тому, що пост-радянський синдром не дозволяє людям відкритися, довіряти іншій людині. Через закритість люди нібито оберігають себе, але з другого боку не можуть ділитися один з одним тим досвідом віри, тою силою і глибиною віри і над тим треба працювати. Це є нелегка справа. Дуже важко цей синдром поборювати. Йоан  Павло ІІ перед тим дуже застерігав. Усіх заохочує прочитати його проповіді.

 Якийсь був, може кумедний випадок з процесу підготовки?

 Щодо смішних випадків, то їх було так багато, що я хочу власну книжку написати і назвати «анекдоти візиту Йоана Павла ІІ в Україну».

Один з таких перших, який такі  то були запросили ми родину Блаженного Миколая Кондрата на Літургію. На той момент вони жили в Західній Європі. Ми мали його зустріти в аеропорту. Нас впустили до самого літака. Ми побачили особу на колясці. Мало хто, на колясці літає літаками. Ми до тої особи підійшли з квітами, привітали гарно. Той чоловік такий задоволений, не розмовляє по-українськи. Ми всі думаємо що ж то не так.

Тут я вирішив запитати по-англійськи як він почувається і уточнив чи він з родини Конрада. Він сказав, що ні… Тоді ми скоро вернулися назад до літака. Аж тоді побачили, що спускається  пан, який нам потрібний. Знову те саме: камери, відео і квіти і та сама ситуація. От такий мали момент. А їх було багато. Ми не знали кого ми чекаємо.

Чого нас може навчити  особа Йоана  Павла ІІ?

Йоан Павло ІІ впродовж всього свого життя наполягав, що ми маємо змінювати світ. Я ще молодими семінаристом запам’ятав, його заклик змінювати обличчя землі. Він завжди навчав, що той християнин, який нездатний змінювати середовища, в якому він живе є безплідним. Бо він  не дає християнських плодів.

Як ми маємо це робити? Напевно не ображаючи іншої людини. Ми повинні приносити плоди з великим почуттям відповідальності за кожну людину.

Коли ти слухав Йоана Павла ІІ, то ти міг собі подумати, що твоя сусідка може бути святою, що твій не добрий знайомий може бути святим. Питання стоїть чи ти можеш, чи ти хочеш, бути святим! Чи ти робиш все для того, щоб бути святим? Бо ти не знаєш, що вони роблять, ти не можеш оцінювати їхню душу. Проте можеш оцінити саме свою душу і свій стан віри. Йоан Павло ІІ постійно говорив про святість. Без  прагнення до святості ми не можемо поміняти свого середовища. Люди не чекають, що ми будемо їм говорити про Бога. Люди чекають прикладу з нашого життя.

Розмовляла Христина Кутнів