У рамках Стипендіальної програми БО “Фундаці Духовного Відродження” ЛА УГКЦ, яка підтримує студентів Львівської духовної семінарії Святого Духа та інші семінарії УКГЦ в Україні, ми підготували цикл інтерв‘ю із священиками для яких період навчання – це особливий спогад, яким вони радо діляться з іншими.
Отець Дмитро Романко відомий у Львові своєю активною працею із сім’ями та молоддю. Кілька років поспіль він проводить тренінги “Pro кохання”. А у лютому 2018-того разом із дружиною заснував інноваційний сімейний простір “Як вдома”, де обов’язковим дрес-кодом є домашні капці, а двері відкриті абсолютно для всіх родин і осіб, які поки що не створили сім’ї.
Ми попросили отця Дмитра на мить “повернутися” у семінарійні часи і обставини за яких відчув покликання до священства.
Колись я уявляв собі покликання таким дивом, коли небо розкривається і звідти лунає голос. Насправді воно складалося із різних компонентів та різних людей. Це була певна мозаїка, яка потім викристалізувалася у рішення. Ще коли я не ходив до школи, то моя бабуся казала: “Ой, який файний хлопчик! Напевно буде ксьондзом!”. Мені тоді це здавалося не надто веселим заняттям. Бо на нашій парафії священик був надміру серйозним та строгим. Поруч із цим, я любив прислуговувати, був вівтарником. Це було те у чому я тоді почував себе добре, але тоді ще не розпізнавав покликання навчатися у духовному виші.
“Будеш священиком” – ця фраза більше мене не полишала
Все змінилося у тринадцять років, коли на парафії, до якої належала моя мама, з’явився новий священик, який був активним та багато часу присвячував праці з молоддю. Мене вразив його приклад. Трохи згодом у наше містечко Заліщики приїхали Сестри Служебниці, які також гарно працювали з молоддю. У той час я багато роздумував про майбутнє, і ще одна моя бабуся сказала: “А, можливо, ти будеш священиком”. Ця фраза особливо прозвучала для мене і більше не полишала. Під час навчання у десятому класі я запитав у сестри служебниці Боніфатії до якої саме семінарії мені варто вступати. Хотілося, щоб там була міцна дисципліна. Сестра відповіла, що саме такою є Семінарія Святого Духа у Львові.
“Життя у семінарії — це не картина, а цілий роман, де кожна частина має важливе значення”
І у сюжеті всі події мають логічний зв’язок. У семінарії із перших днів було “відчуття стін”. Ми навіть трохи допомагали у будівництві. Кожного дня були моменти, які доповнювали розуміння і усвідомлення Семінарії. Якби мене запитали, що було найважливішим у цій формації, то я би відповів, що далеко не навчання і не режим, який дає можливість бути в унікальному середовищі. Семінарія — це досвід орієнтуватися, щоб кожна справа була з Богом. Можливо? це дуже пафосно зараз звучить, але це так. Це досвід перебування з Богом, коли прокидаєшся, їси, вчишся, відпочиваєш, спілкуєшся з друзями-однокурсниками. “Священство — це у певному сенсі військова служба”.
З моїми однокурсниками спілкування складалося по-різному. Але не можу сказати, що мене щось дратувало у плані семінарійної дисципліни. Адже у мене були конкретні очікування від цього навчального закладу. Коли я йшов у семінарію, то сприймав священство, як у певному сенсі військову службу. Ми є воїнами Христовими. А у війську, яке погано організоване, недбальство призводить до загибелі самих бійців, а також тих, кого вони покликані захищати. Це дуже дорого обходиться — і самому священнику, і його сім’ї. Адже тоді сім’я є розхитана. А також це шкодить парафіянам. Я не можу сказати, що не мав порушень дисципліни. Адже кілька разів спізнювався. Одного разу, через серйозні обставини, я запізнився аж на 40 хвилин, але загалом бути завжди вчасно мені навіть подобалося.
Якщо тобі хочеться бути добрим священиком, то і спосіб через який ти можеш ним стати також є приємним. Якщо втікати із семінарії, зокрема у соціальні мережі, то полягає питання: “а який сенс перебування духовному навчальному закладі?”.
“Християни у всі часи були технологічно підкутими”
Це один із секретів успіху, через які Християнство поширилося на всю Римську імперію. Так, тоді не було Інтернету, але були книги. Вміння читати Слово Боже, писати листи, комунікувати: становили основу віри. Думаю, що Церква буде лише тоді успішною, коли вона буде присутня у всіх сферах життя. І це не втручання, а відповідальність за те, що Бог довірив. Совість завжди має бути спроможною говорити. Церква має дбати про радіо, телебачення, про присутність на ютюб-каналах, організацію подій, які є сприятливими для цього середовища. Якщо ми використовуємо старі методи, то стаємо нецікавими для сучасного покоління. Це те саме, що показувати діафільми у той час, коли є новітнє кіно. Запорукою успішної реалізації місій Церкви — є вміння відчитувати знаки часу.
“Церква — це найперше спільнота сімей”
Якщо людина вірить у Бога, то її неможливо розділити окремо на “громадянина” і “віруючого”. Бо ця особа завжди є громадянином і повсякчас вірить. І якщо лунають заклики не допускати Церкву до сфер, до яких вона покликана, т о— це дискримінація. Більшість людей у Церкві — сімейні. І тому опіка над сім’єю — це не додаткове завдання, а головне. Церква опікується і конкретною людиною, і людиною у сім.ї. Коли дитина потрапляє вдома у середовище не просякнуте Божою присутністю, то все, що ми вивчаємо на катехизації стає даремним. Це дуже часто можна по першій сповіді. Бо у когось на парафії може бути 30 дітей, а у когось і 500. А потім ми більшість із них у храмі не побачимо. І це є трагедія. Це той випадок, коли певні дари даються не у той спосіб у який вони можуть дати плоди.
“Сім’я має дуже багато дарів, якими може ділитися”
У просторі “Як вдома” ми відкриті до людей, як із глибокою духовністю, так і до невоцерковлених християн, або не християн. Потрібно навчатися, як провадити свою сім’ю. Для подружжів є потреба бути у середовищі успішних сімей, які, наприклад, вміють ефективно організувати свій час, або дуже добре дають раду з малюками. Наше завдання — не нав.язати якусь поведінку, а створити можливість поділитися тими дарами, якими Бог наділив кожну сім’ю. Основна ідея літургії “агапе” — це трапеза. Їжа, яку споживали вірні у первісній Церкві приносили усі. І це був спосіб єднання. Те, що ми маємо — ми тим ділимося, бо це для нас важливо — бути разом. Цього принципу намагаємося дотримуватися і у просторі “Як вдома”.
“Я б дуже радів, якби міг передати свій досвід семінаристам”
Поки що не мав великої нагоди тісно співпрацювати із студентами, які зараз навчаються у Семінарії. Коли ти озираєшся на семінарійні роки, то переживаєш відчуття великої вдячності. І є сильне бажання віддячитися. Хтось може допомогти продуктами, чи фінансовими збірками на своїх парафіях. Мені дуже кортить поділитися своїм досвідом із семінаристами, можливо, чогось навчати, хоч я не маю ступеня, щоб на рівні викладача ті курси провадити. І можливо колись повернусь у семінарію, як вихователь, я цього не відкидаю і дуже би радів, якби така можливість з’явилася.
Розмовляла Оксана Бабенко
Світлини з особистого архіву родини Романків
Повязані записи
