Впродовж 2019 року у Львові відзначають 30-ліття виходу з підпілля УГКЦ. Коли говоримо про формацію Церкви, не можемо не брати до уваги духовно-освітнього виховання священиків, від яких і залежатиме майбутній провід. Про семінарійні виклики, модель формування сучасного священика та події підпільної Церкви говоримо з ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ отцем-доктором Ігорем Бойком.
Отче, ви вже є шість років ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. Що було найважчим для Вас після призначення?
Найперше і найважче, що було для мене – це увійти в нову спільноту, бо я не є випускником Львівської духовної семінарії і не мав нагоди навчатися у Львові. Тому був страх, чи зможу справитися з новими обов’язками, які покладаються на мене Церквою. Середовище семінарійної спільноти було для мене невідоме, оскільки я до того часу працював в Українському Католицькому Університеті. З семінаристами я спілкувався лише на лекціях, адже вони були студентами філософсько-богословського факультету, але поза тим близького контакту із семінарією не було. Мені важко було прийняти цю пропозицію, оскільки я перший раз (листопад 2012 року) відмовився через те, що ми лише розпочали працю в колегіумі, а потім все ж таки зрозумів, що якщо Бог кличе вже другий раз (червень 2013 року), то треба це прийняти. У пригоді стали роки навчання в Римі: спочатку салезіанська спільнота під проводом отців-салезіан і багато років в Малій семінарії (1990-1994 рр.). Закінчивши Малу семінарію, була Велика семінарія під проводом спершу отців-салезіан, а відтак отців-василіян (Колегія Святого священномученика Йосафата та Інститут Покрови Пресвятої Богородиці в Римі 1994-2002 рр.). Свій докторат я здобував в Академії Святого Альфонса і проживав на той час у спільноті студентів та настоятелів УКУ у Римі (2003-2006 рр.). У підсумку – це 16 років навчання в Італії і цінний досвід, який з роками накопичився та допоміг увійти в цю «річку».
Також, свідомість того, що бути ректором семінарії – це велика відповідальність, бо мова йде про виховання кандидатів до священства для Церкви на наступних, дасть Бог, 50 років. У великій мірі, від того, як вони сьогодні проведуть в стінах семінарії 7 років, а це час для молитви, навчання, виховання, праці, духовного зростання, тощо, такими вони будуть у майбутньому душпастирями. Я часто їм наголошую: «Браття, те, якими ви сьогодні є семінаристами, такими одного дня ви будете священиками. Якщо ви любите молитву, з відповідальністю виконуєте свої обов’язки, ставитеся до всього з належною пошаною, то такими ви будете душпастирями. Якщо ви в семінарії лінуєтеся, занедбуєте семінарійні обов’язки чи безвідповідально поступаєте, марнуєте свій час, то, ймовірно, що такими будете у душпастирському служінні».
Наша семінарія названа на честь Святого Духа, і я вже не раз переконався, як Святий Дух провадить цією семінарійною спільнотою, бо є багато щоденних потреб і викликів. Лише собі уявіть 3 рази на день нагодувати 200 семінаристів (молодих хлопців). Окрім того, ми проводимо вже четвертий рік поспіль розписи нашого семінарійного храму. Це також дуже важливий проект, але, Богу дякувати, що він по-кроково реалізується. Ми завершили розпис абсиди і зараз ми уже на етапі завершення розпису купола. Через іконопис, стінопис, красу Божого храму, молитовний спів, літургійне благочестя, вивчення богослов’я – ми закладаємо фундамент молитовно-духовного та інтелектуального життя майбутнього душпастиря Церкви.
Цього літа ми розпочали і зараз успішно завершуємо гідроізоляційні роботи навколо семінарії. Збудували новий і сучасний спортивний, футбольним майданчик, висадили дві сотні фруктових дерев та багато троянд. Провели реконструкцію даху у Малій Семінарії в смт. Рудно, якою також опікуємося і де навчаються семінаристи підготовчого курсу. З Божою поміччю та допомогою добрих людей, які нас підтримують, йдемо вперед і дбаємо про різноманітні потреби семінаристів з метою їх доброго виховання, щоби в майбутньому вони були вірними душпастирями Церкви Христової.
Перед призначенням на посаду ректора Ви були магістром Колегіуму УКУ, перед тим – п’ять років займали посаду декана філософсько-богословського факультету УКУ. Як можна схарактеризувати ці періоди?
– Почну з того, що моє призначення на посаду декана відбулося досить несподівано для мене. Як-от одного разу (травень 2007 року) владика Борис (Ґудзяк), тоді ще ректор УКУ, запросив мене на обід, і я не знав причини. Ми говорили про різні речі, і вже під кінець обіду він мені каже: «Я хочу Вам зробити пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись». Я так одразу не зрозумів, про що буде йти мова, а він каже: «Я прошу Вас, щоб ви очолили наш богословський факультет». Мені був 31 рік, завжди згадую про це, бо для мене це була несподіванка, тому що я абсолютно не мав ані управлінського досвіду, ані великого викладацького досвіду, бо лише рік як з Риму повернувся і розпочав працю в УКУ у травні 2006 року. Пропозиція була цікавою, і я на неї погодився.
А потім було найцікавіше, бо за півроку завершилося будівництво нового богословського факультету на Хуторівці, цей будинок був ще в досить таки «незавершеному стані», тому що тут не завжди була вода, вікна в аудиторіях не зачинялися, каплиці і їдальні не було. І кожного дня до мене приходили делегації студентів, які нарікали і казали: «Куди ви нас привели, як ми тут маємо вчитися, їсти нема, в аудиторіях холодно, води нема…?» І це було важко пережити, але задум був в тому, щоб ми розпочали працю і навчання в цьому корпусі, і в міру того, як є якісь проблеми чи труднощі, їх вирішувати. Вже за один семестр нам вдалося цей будинок довести до «належного стану».
Найважливіше на факультеті – це праця зі студентами та викладачами, адміністративна та викладацька діяльність. Найбільше я любив працювати зі студентами і знав кожного студента богословського факультету поіменно. Але я не знав жодного студента семінарії. Тепер все навпаки: я знаю кожного студента семінарії, який приходить на пару, але не знаю жодного студента УКУ. І так собі тепер думаю: цікаво, як у нас все в житті може помінятися. Але це був гарний час і ті 5 років на факультеті послужили і мені, бо я навчився, як укладати бюджет факультету, творити стратегію розвитку факультету, бути адміністратором будинку, провадити розписи каплиці, укладати навчальні програми, вибирати оператора їдальні, співпрацювати з кафедрами та інститутами, готувати акредитаційні справи, організовувати конференції, вислуховувати батьків студентів, тощо. Коли завершувався мій п’ятирічний термін на посаді декана, то владика Борис багато говорив про майбутній колегіум. Він мав дуже велике бажання збудувати академічний кампус УКУ (університетське містечко) на вулиці Козельницькій і часто повторював, що від колегіуму, а зокрема життя, яке буде в цьому колегіумі, буде залежати майбутнє університету. У травні 2012 року Ректор УКУ попросив мене очолити колегіум, що було знову-таки для мене неочікуваним і дуже відповідальною справою.
Але цього разу мені було легко прийняти рішення і погодитися на цю нову пропозицію, бо владика Борис особисто підбирав команду кураторів колегіуму. Владика Борис є особою, яка вміє довіряти людям, тобто він шукає і підбирає різних людей з їхніми дарами і задатками, а тоді дає можливість, щоб ці люди між собою розподілили обов’язки, брали на себе відповідальність і нам це вдалося. Дехто з нас мав нагоду поїхати спочатку до Великої Британії, щоб там набратися досвіду. У цій країні є католицькі школи, проваджені отцями єзуїтами і бенедиктинцями. Завдяки УКУ я мав нагоду поїхати до США і до Канади, щоби почерпнути знань і досвіду подібних структур у Північній Америці. Це був необхідний елемент у підготовці до праці в колегіумі УКУ. Саме завдяки добре підібраній команді кураторів та злагодженій командній праці нам вдалося багато зробити. Нами була опрацьована програма духовно-культурного життя в колегіумі в якій дуже активно допомагали сестри-редемптористки (с. Альфонса і с. Наталія), яким я дуже вдячний, а також були наші друзі з особливими потребами, пані Марія і її син Вадік та неймовірно глибокі духовні особи Зеня Кушпета, Надія Леськів, Марія Ярема та ін. Ми почали творити певні традиції: «Чай з магістром», організували співи під гру на гітарі, створили гурток танців для дівчат, організували походи в гори, реколекції, зустрічі з визначними людьми, тощо. Тому це був для мене рік особливої Божої благодаті. Було любо жити разом і творити цю спільноту, побудовану на трьох С: свідчити, спілкуватися і служити та двох М: мученики і маргіналізовані. Коли були певні труднощі чи проблеми, ми намагалися їх завжди вирішувати на щотижневих спільних зустрічах з кураторами колегіуму.
Ми були свідомі того, що студенти походять з різних родин, середовищ, мають різне виховання, і добре, що в колегіумі була каплиця, де наша спільнота збиралася на молитву (утреня, Божественна Літургія, часи, вечірня, вечірні молитви), і були кімнати (світлиці), в яких куратори мали нагоду спілкуватися зі студентами, спільне чаювання, святкування днів народження чи іменин, тощо. В колегіумі час праці не завершувався ніколи, тому що студенти були раді, коли бачили нашу «відкритість 24 години на добу», бо в будь-який час хтось з них міг прийти і розказати про свої проблеми. Було багато викликів, але попри те все у тих викликах команда кураторів намагалися розуміти студентів і думати, як їм допомогти.
Якою має бути модель сучасного священика? Як богословська освіта впливає на ці процеси формації?
Світ сьогодні потребує добрих душпастирів. За словами Папи Франциска, світ потребує священиків, які мають мати запах своїх овець. Христос часто використовував в Євангеліях образ доброго пастиря, який знає своїх овець, і які, коли чують голос свого пастиря, радо йдуть за ним. Якщо вони почують голос наймита, вони не будуть йти за ним, вони будуть тікати від нього. Нещодавно я говорив в проповіді, чому Христос використовує образ овець, тому що пастир, в першу чергу, може «користати» з овець, бо їх можна стригти і мати з них шерсть; можна доїти і мати молоко; можна їсти їх м’ясо. Христос також каже до Петра: «Ти рибалка, але від сьогодні будеш ловити людей». Кожен, хто є рибалкою, ловить рибу для того, щоб з неї мати користь, продавати цю рибу, утримувати свою сім’ю. Але Христос, коли говорить про ці óбрази рибалки чи пастиря, говорить з іншою метою. З тою метою, щоб служити тим, для кого Він кличе нас нести Добру Новину.
Коли ми говоримо про сучасне виховання майбутніх душпастирів, потрібно мати свідомість, що вони мають служити Богові і Церкві, яка їх поставляє бути душпастирями, і служити тим людям, до яких вони будуть покликані. Сьогодні наші вірні присутні по цілому світі, ми сьогодні не можемо обмежуватися лише душпастирською опікою вірних у Галичині, тому що наші вірні є у Європі, Казахстані, Африці чи інших країнах. Тому ми повинні готувати семінаристів не боятися йти саме за тими людьми там, де вони є, щоби їм послужити.
Часто говорю семінаристам, що нашим завданням як настоятелів є виховати їх таким чином, щоб вони не були такими «слухняними солдатиками» для Церкви, але радше добрими дітьми, які люблять Бога і Церкву. Бо якщо ти справді любиш Бога і Церкву, то ти будеш готовий віддано служити, і, за потреби, йти на геройську, мученицьку смерть. Якщо ти заляканий і виконуєш устав семінарії тільки через страх, тому що ти боїшся настоятелів, то коли настануть важчі часи (спокуси, випробування, переслідування, тощо), забракне сили, щоби бути вірним Христові до кінця.
Першою необхідною ознакою для здійснення покликання є пошук Бога. Сучасний світ з усіма пропозиціями, вважає, що це геройство – йти в семінарію. Молоді хлопці, в середовищі своїх однолітків, можуть бути несприйняті: ти йдеш в семінарію і що ти з того будеш мати? Але покликання є, і молоді юнаки приходять у семінарію. Різні можуть бути причини покликання: хтось бачить приклад свого душпастиря на парафії, його ревне служіння, змістовні і глибокі проповіді, молитовне життя, приклад священичої родини і це спонукає покликанню до священства. Хтось інший бачить приклад своєї сім’ї, їхнє релігійне життя і вибирає – служіння Богу і людям. Є різні шляхи, через які молоді юнаки приходять до семінарії.
Сьогодні Церква потребує душпастирів, котрі будуть обізнані в різних питаннях. Для прикладу, ті ж самі питання біоетики, які є дуже актуальні сьогодні, і тому семінаристи мають знати на них відповіді. Семінаристи також мають навчитися, як, перебуваючи в цьому світі, не піддаватися різноманітним спокусам, а їх є дуже багато: влада, кар’єризм, гроші, сексуальні скандали.
Знаєте, що мене особисто останнім часом турбує? Ми нещодавно мали у семінарії зустріч в Інституті постійної формації з священиками Львівської Архиєпархії. За звичай такі формаційні зустрічі відбуваються один раз на місяць, і це нагода почути цікавих та компетентних доповідачів. Тому що молодий священик не тільки має завершити навчання в семінарії, але й надалі мати супровід – постійну формацію, яка не завершується із завершенням навчання в семінарії. Останній доповідач – це був отець-єзуїт Марко Бляза з Польщі. Він озвучив інформацію, над якою я думаю останнім часом. Отець Марко сказав, що зараз Польща – це друга країна в світі після США за кількістю священиків, які залишають чи залишили священство. Польща – це потужна католицька країна, і я собі думаю, що «не спрацювало», що відбувалося в семінаріях у Польщі, або що не відбулося на належному рівні? Яким чином відбувалося виховання тих семінаристів, що вони, ставши священиками, одного дня приймають рішення залишити Церкву і душпастирське служіння людям? І не хотілося б думати, що колись щось подібне буде нас чекати.
Щоб цього не сталося ми повинні добре сповняти наше служіння як настоятелі в семінарії. Маємо допомогти розуміти семінаристам, що навіть якщо в житті приходять різні спокуси, розчарування, зневіра, ти повинен, попри все, з Божою допомогою та духовним проводом духівника, далі залишатися вірним Церкві і Богові. Тому що спокуси будуть! І протистояти їм можна буде лише тоді, коли ми будемо мати свідомість дітей Божих, котрі люблять Бога, готові жертовно служити людям і Церкві. Сьогодні нашим великим здобутком є те, що ми маємо богословський факультет УКУ, який має ватиканську і державну акредитації та міжнародне визнання, маємо достатню кількість викладачів (філософів, богословів, церковних істориків, фахівців з канонічного права, морального богослов’я, Святого Письма, літургіки, догматики, тощо), які здобули свою освіту за кордоном і радо діляться знаннями з нашими семінаристами. Ще одна важлива риса сучасного семінариста: обов’язкове знання іноземних мов, яке дає їм можливість після завершення навчання їхати за кордон і здобувати вищі студії, представляти нашу Церкву та державу в інших країнах.
Що все-таки в майбутнього священика має бути більше: інтелектуального вишколу чи духовного? Чи має бути якийсь баланс? Як це співвідносити?
Баланс – це означає бути і духовним, і інтелектуально вишколеним. Наші семінаристи проводять приблизно 3 години кожного дня на спільнотній молитві у храмі. Ми починаємо наш день о 6.15 утренею, відтак служиться Божественна Літургія і завершуємо о 8 годині. Перед обідом маємо 15-хвилинне читання Святого Письма або молитву Часу. О 18:00 в нас вечірня, а о 21:00 маємо молитву за мир в Україні. Є ще окремий час на приватну молитву. У підсумку 3-3,5 години свого часу впродовж дня семінарист присвячує молитві. І приблизно 5-6 годин присвячено навчанню (лекції, семінари, літургійні практики, самопідготовка, тощо).
Тому тут потрібно балансувати. Окрім молитовного життя в семінарії, є ще духовний провід духівників та сповідників. Кожен курс має спільні зустрічі зі своїм духівником та куратором, а також є можливість індивідуального духовного проводу, можливість приступати до сповіді, а якщо хтось має потребу – зустрітися з психологом, щоб вирішити ту чи іншу проблему. З іншого боку, навчання є не менш важливим. Багато залежить від особистості, бо є семінаристи, які в житті не будуть досягати наукових чи богословських висот, але вони будуть прекрасними душпастирями, проповідниками, сповідниками, тому що це закладено в їхній природі. А є інші семінаристи, для яких навчання є дуже важливим і вони мають бажання бути душпастирями-науковцями, викладачами, богословами.
Ви згадали, що є жорсткий графік у семінарії, все регламентовано по годинах. Як ви, як ректор, ставитесь до такого графіку своїх вихованців? Бо зважаючи на ті виклики, про які ми говоримо, це молода людина, яка має свої виклики, якісь свої потреби. Чи думаєте ви над якимись корекціями такого графіку чи навпаки вважаєте, що все добре?
Ми дбаємо цілісно про стан фізичного, духовного, психологічного здоров’я наших семінаристів, тому відштовхуємось від того, що молода людина має спати 8 годин, і ми намагаємось такі умови створити. 22:00 година – вже всі мають спати, о шостій годині всі мають вставати, щоб о 6:15 бути в храмі. Відтак, укладаємо щоденний розпорядок дня таким чином, щоби був час на інші важливі справи: молитва, навчання, праця, практики, катехизації на парафіях, діяльність у семінарійних братствах і організаціях, спілкування по телефону, зайняття спортом, вільний час на читання книжки і так далі – то вже собі кожен укладає індивідуально. Коли є навчання – ти маєш бути на навчанні, коли є молитва – маєш бути на молитві, коли ми у трапезній – то всі разом. Ми б хотіли виховати семінаристів таким чином, щоб вони навчилися розпоряджатися правильно своїм часом і не марнували його, бо це допоможе їм в житті бути більш впорядкованими.
Якщо потрібно внести певні зміни у розпорядок дня, то ми це обговорюємо на засіданні ректорату, а відтак приймаємо рішення: наприклад, якщо до недавнього часу ми жили за правилом, що коли семінаристи є на парах, то вони не можуть користуватися мобільними телефонами, то тепер, на одному з останніх засідань ректорату, ми ухвалили рішення, що хлопці під час лекцій не можуть користуватися телефонами, але на перерві можуть. Сьогодні дуже часто викладачі дають домашнє завдання, для виконання якого вони повинні використовувати мобільні телефони, щоб його зробити через Інтернет. І тут знову ж таки все покладається на відповідальність семінариста. Хоча ми побачили цікаву картину, коли дозволили семінаристам користуватися телефонами на перерві, а після третьої пари є читання Святого Письма в церкві, то деякі семінаристи вже «йдуть як по навігатору», тобто до церкви підходять з телефоном на руці і потім розуміють, що вже біля дверей церкви його треба вимкнути і сховати.
В нас є випадки, коли хтось із семінаристів каже, що такого роду правила, є певним обмеженням свободи. Дехто висловлює бажання вчитися до 12 ночі, а хтось інший вже хоче спати, хтось третій хоче фільм дивитися – тобто ми мусимо це все збалансовувати. В першу чергу намагаємось навчити семінаристів тим правилам, які є, щоб дозволили максимально гармонійно прожити їхнє співжиття у одній кімнаті, щоб не було якихось конфліктів і чвар.
Семінаристи ці правила (приписи уставу семінарії) розуміють, коли є вже аж на шостому курсі. Вони кажуть: «Отче, коли ми приходимо спочатку в семінарію, то це є для нас великий стрес, бо все є невідоме. Потім ми починаємо розуміти, що є правила і починаємо до них пристосовуватися. На третьому курсі приходить криза, бо ми до кінця не розуміємо, для чого ті всі правила, для чого нас обмежують, починається внутрішній бунт. І коли ми доходимо до шостого курсу, то кажемо, слухайте, це добре, що такі правила в семінарії є. Як це добре, що вони допомогли нам впорядкувати своє життя».
Цього року ми відзначаємо 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля. Як змінилася модель формування священичого покликання і загалом священика?
– Я пам’ятаю часи підпілля, тому що дуже часто в нас вдома служилися Божественні Літургії, приходили різні священики, ми збиралися малими групками на молитву. Я жив на вулиці Липова Алея (у Львові), в нас було 2 малесенькі кімнатки, і в одній з тих кімнаток зберігалися постійно Святі Тайни, збиралися 3-4 молоді хлопці (семінаристи), приходив священик, і фактично так відбувалося навчання в підпільній семінарії.
Мій тато також вчився в той час в підпільній семінарії, але ми, як діти, не могли ані бачити тих хлопців, які приходять, ані бачити того священика, тому нас з моїм братом Михайлом закривали в іншій кімнаті, щоб ми не знали, хто це є, бо це були непрості часи. Деколи я знаходив зошити свого тата в яких він записував те, що чув від священиків, які викладали в нас вдома. Мене дивували невідомі мені слова: моральне богослов’я, догматичне богослов’я, літургіка, історія Церкви, тощо. Я ці терміни взагалі не розумів, що вони означають. А коли намагався спитати в тата чи мами, що це все означає, то вони не завжди хотіли мені це пояснювати. Казали, що одного дня виростеш і тоді зрозумієш. Але десь вже закрадалася така свідомість, що відбувається щось дуже особливе в нашій родині. Божественні Літургії, які відбувалися на Різдво чи на Великдень, о 12 годині ночі, була потреба до них відповідно підготуватися, а це означало усі вікна закрити матерією і забити коцами, а відтак перевірити, щоб з двору не було видно світла, щоб не було жодної шпаринки, щоб ніхто не зрозумів, що цілу ніч були молитви чи спів колядок…
Були часи, коли у нас збиралось 7-10 людей і співали Літургію голосно. На другий день приходили сусіди і питали, хто приходив і що ми співали. На все треба було дуже звертати увагу. Попри ті всі небезпеки, життя в підпільній Церкві давало певну наснагу, воно загартовувало духовно і свідчення, проповіді підпільних священиків, багатьох підпільних єпископів Филимона Курчаби, Юліана Вороновського, отця Михайла Винницького, отця Степана Менька і багатьох інших, які приходили до нас. Наприклад, отець Севастьян Дмитрух є прекрасний душпастир, якого я дуже шаную, тому що він також і нас вчив, і нас виховував, і нас на свій страх і ризик возив в Яремче, Дору, Інсбрук (Австрія). І ще в 1987-1988 роках я вчився в школі, а він організовував такі різні українські, духовні вечори. Був дуже особливий час, за який я завдячую багатьом підпільним священикам і єпископам. Це життя підпільної церкви мало неабиякий вплив на мене. І я пригадую, як мій брат, коли мені було 10 років, якось мене питається на кухні: «Ти ким хочеш бути?». Кажу: «Я буду священиком». Він каже: «Та який з тебе священик, що ти говориш?» Я був у дитинстві нечемний, трохи збиточний. І я не знаю, чому я так сказав, але думаю, що приклад тих священиків, яких я бачив, мене захоплював.
Тобто уявіть, що в ті часи не було вільних церков, не було свободи. І ти навіть до кінця не був свідомий, як це все буде далі розвиватися, але приклад духовенства і вірних підпільної Церкви вселяв у тобі віру, що можна йти за їхнім прикладом. Очевидно, що навчання в ті часи семінаристів не було таким, яке ми маємо сьогодні, бо не було такої формації і саме навчання тривало набагато менше.
Також пригадав собі ще одну таку цікаву річ, що моя мама працювала на вулиці Зеленій у Львові, в інституті, який називався «Експериментальний Конструкторсько-Технологічний Інститут Автомобільної Промисловості» – це була радянська фабрика, на якій друкували різну літературу. І я пригадую, як моя мама підпільно, щоб ніхто не знав і не бачив, фотокопіювала релігійну літературу, яку ми діставали закордону. Вона на свій страх і ризик приносила додому ці рулони жовтого чи зеленого паперу із чорно-білими текстами, тоді все треба було порізати, склеїти, щоб бодай мати якусь релігійну літературу. Якщо би хтось про це довідався, то була б велика небезпека. Але так люди у часи підпілля, ризикуючи своїм життям, свідчили свою віру у Христа.
Потім настав час свободи, виходу Церкви з підпілля, виховання і підготовка кадрів, яка була тоді, мусила бути дуже пришвидшена. Ми всі знаємо з історії, що тривали курси по кілька місяців і потрібно було вже мати священиків для свячень, і тому ті курси були дуже короткими. Лише з часом процес навчання і виховання в семінарії налагодився. Зараз ми маємо 7 років навчання, узгоджену програму між всіма семінаріями, навчальні програми затверджені, є відповідна література, викладачі, наукові інституції. Сьогодні вже набагато легше і простіше, ніж це було у часи підпілля.
Окрім того, що ви є ректором семінарії, ось уже 10 років керуєте Школою біоетики УКУ, яка є також особливим освітньо-виховним форматом. Хоча у цьому форматі ви більше працюєте із лікарями, проте чи залучаєте своїх вихованців? Наскільки формат Школи біоетики є важливим у формуванні майбутнього духівника?
– Світ, в якому ми живемо, розвивається дуже динамічно. Папа Іван Павло ІІ говорив, що в цьому світі є дві культури: культура життя і культура смерті. Коли ми творили Школу біоетики УКУ у 2009 році, ми її творили з тою метою, що, хто як не католицькі університети, мають в сучасному світі плекати культуру життя. І тому наша мета була – створити такий майданчик, таке середовище, де люди, які мають певні моральні чи біоетичні питання, в першу чергу, у своїй професійній діяльності (лікарі, медичні сестри, фармацевти, юристи, науковці, біологи, журналісти, вчителі…) могли б приходити і отримувати відповіді на них. Для мене завжди було важливо, щоб у Школі біоетики були духовні особи. За десять років нашої діяльності в нас був один випуск, де не було жодного семінариста. Але кожного року ми мали завжди одного-двох, а інколи і до 6 семінаристів, тому що, окрім того, що це прекрасний майданчик, де зустрічаються люди з різних професій, слухають цікаві доповіді, лекції викладачів з різних країн, дуже часто ці люди мають нагоду, бачачи семінариста в підряснику, на перерві з ним поспілкуватися, поставити питання, які інколи людина не має відваги спитати на лекції, або навіть не має відваги спитати у священика в церкві. А тут саме з семінаристами вони можуть на ці теми говорити, і тому це середовище живого спілкування.
Я дуже вдячний за ті десять років діяльності Школи біоетики УКУ, бо в суспільстві вже є довіра до нас. Найважче було з першим набором, бо люди взагалі не знали, що це за Школа біоетики, куди ми йдемо вчитися, і що будемо робити з отриманими знаннями? Але тепер я бачу, що все більше і більше людей, довідавшись про нашу Школу біоетики, з радістю приходять на програми, які ми пропонуємо. Є люди, які навіть з Києва приїжджають на нашу програму, бо потребують цих знань. Сьогодні, за десять років нашої діяльності, в нас понад 430 випускників.
Священики мусять бути присутні в тих сферах, тому що ми говоримо про питання евтаназії, розуміння сенсу страждання, для чого страждання, якщо можна покінчити все так легко, чи воно має сенс. Тобто тут не можна пояснити з медичної точки, чи з психологічної, тут ти вже входиш у сферу духовності. Чи питання того самого аборту, чи штучного запліднення, ясно що це не лише медичні питання. Але можуть бути питання: чому Бог нас не благословляє мати дітей? Чому, якщо медицина зробила крок вперед, не можна робити штучного запліднення і чому Церква це не дозволяє? І багато таких викликів, на які ми маємо шукати відповіді і допомогти людям з тим всім розібратися. Не сказати, що «ні», бо «ні», але пояснити, що є добре і чому це можна, а де є певні межі, які не варто переступати і чому.
Розшифрування розмови у текст Юлії Прокопчук
Спілкувалась і впорядкувала інтерв’ю Юліана Лавриш, Фото з фб-сторінки о. Ігоря і відкритих інтернет-джерел
Повязані записи
