Нещодавно вікарій Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці у Львові отець Ісагак був скерований на нове місце служіння. Відтепер, у парафії новий духовний пастир – отець Карапет Ґарібян. Він прибув сюди з Києва, де дуже успішно працював із молоддю, зміг консолідувати молодь довкола духовного життя. Як священник планує діяти у Львові, як бачить розвиток парафії в умовах викликів пандемії, Отець Карапет поділився екслюзивно із виданням “Духовна велич Львова”,
-Отче, розкажіть будь ласка про свій священичий шлях, коли він почався і за яких обставин Ви опинилися в Україні?
-Коли мені було 8 років, мої батьки почали ходити до храму і я з ними. У моєму рідному місті Севан є духовна семінарія. І так склалося, що я дружив з семінаристами, мене притягував цей світ, тому після школи я вступив саме до цього духовного навчального закладу. Загалом у нас у Вірменії є лише дві духовні семінарії – у Севані та у святому першопристольному Ечміадзіні. Відтак, я вчився 4 роки на бакалавра і 2 роки на магістра. Після того, як завершив навчання у семінарії, почав служити у канцелярії Католікоса всіх вірмен Ґареґіна ІІ два роки як секретар. У 2015 році було моє рукопокладення у сан священика і 7 вересня, на моє день народження, Патріарх Ґареґіна ІІ скерував мене для подальшої служби до України. Через кілька місяців я приїхав вже до столиці України і Владика Маркос, який є головою Української єпархії Вірменської апостольської Церкви залишив мене служити у Києві. Я став секретарем єпархії і, починаючи з 2016 року, я почав дуже активно співпрацювати особливо з молоддю за сприяння Спілки вірмен України. Ця організація поєднує наших співвітчизників довкола вірменської культури, Церкви. На протязі 5 років я служив у Києві, не скажу, що було легко, були і труднощі, адже це моє перше місце служіння, велике місто, я молодий священник. Були піднесення і падіння, як у духовному житті, так і в житті парафії. Але, Слава Богу, змогли завершити будівництво каплиці у Києві на честь святих великомучеників вірменського геноциду. У 2015 року їх було віднесено до лику святих – людей, які віддали своє життя за свою Батьківщину і за християнську віру. Це перша каплиця, на честь цих нових наших святих. Зараз там є трапезна, кухня і гарна прилегла територія. Поруч будується великий церковний комплекс – де буде резиденція голови єпархії, а також недільна школа, приміщення – де зможуть залишатися паломники. Це буде одна із найвищих вірменських церков у Східній Європі. Я теж долучався до цього, однак у вересні минулого року Владика Маркос прийняв рішення перевести мене до Львова, так як певний час Вірменський кафедральний собор у Львові залишався без настоятеля. Колишній настоятель – отець Ісагак був викликаний у святий Ечміадзін. Втім головним настоятелем цього собору є наш Владика Єпископ Маркос, а я – духовним пастирем у Львові. Однак разом зі Львовом під моєю відповідальністю знаходяться вірменські духовні спільноти у містах Стрию, Рівному, Луцьку. І тепер ми щомісяця намагаємося відвідати наших співвітчизників. І в Луцьку, наприклад, всього 50 вірменських родин будують невеличку церкву. Ми, як мінімум, кожен місяць збираємося, молимося разом. Мріємо про те, що до кінця цього року будівництво завершиться.
–На Ваш погляд, яке ставлення вірменської молоді до Церкви? Бо зараз у багатьох релігійних громадах спостерігають відтік молоді з Церкви. Що скажете про це і як молодь можна утримати у стінах храму?
-У кожній країні сучасна молодь мислить по-своєму. І треба було, так би мовити, входити у цей контекст, щоб зрозуміти пориви молоді. У нашій церкві в Києві, коли я почав служити, то до 2017 року у церкві були присутні тільки літні люди і люди середнього віку. З Божою поміччю, з благословення нашого Владики, який вміє зрозуміти і знайти підхід до людини будь-якого віку, завдяки тому, що я теж був молодим священником, сьогодні у храмі дві третини присутніх на Богослужіннях – це молоди люди. Дуже важливо, наскільки священик готовий спілкуватися з молоддю. Важливо, щоб молодь знаходила щось спільне зі священником: щодо музики, літератури, навчання університеті, тощо. Знайти ту людину, яка намагається тобі допомогти, а не зашкодити, зайти у ситуацію в твоєму житті, у якій тобі погано і допомогти з неї вийти. Звісно, пандемія вплинула на все це, що оточує нас, і більшість нашого життя стала віртуальною. Але я просто розповідаю про те, що бачив.
-Чи у Львові на Богослужіннях достатньо молоді, на Ваш погляд?
-Я думаю, що молодь є, якщо пошукати. Зараз ми, щоправда, більше займаємося підключенням опалення у церкві та зайняті іншими господарськими питаннями, повязані благоустроєм та комфортом у церкви. Звісно, потрібно цінити нашу церкву, як багатство цього міста, багатство цієї країни, народу і України загалом. Якщо людина не цінує цього багатства, незалежно від того, якої національності він є, то треба заохочувати, щоб він це відчув. Адже не так важливо, ти вірменин чи українець, але якщо храм розташований у твоєму місті, то цей храм – цінність для тебе. Тому, я сподіваюся, що коли трішки потепліє, то молодь більше потягнеться до храму. Хоча, звісно, для праці з молоддю потрібні комфортні для них умови. Є і такі люди, для яких це не грає великої ролі, але для більшості потрібна відповідна атмосфера.
-Чи у Вас є ідеї для соціального служіння спільно з молоддю?
-Ми, як Церква, є учасниками Eleos-Ukraine. Я був представником нашої Церкви на багатьох круглих столах у “Eleos”. Думаю, що з часом соціальне служіння буде розвиватися ще більш активно. Назагал, першочерговим завданням Церкви є спасіння людей. Церква прагне проповідувати Божє слово, врятувати людей і, у нашому випадку, зібрати вірмен разом. Церква у Вірменії століттями заміняла владу. Бо були у нашій історії такі періоди, коли у нас не було короля, але завжди був Католікос. Тому Церква також популяризує народну культуру: мову, літературу, танці, традиції. У нас у Львові також діє недільна школа, де навчаються діти, вони вчать вірменську мову, культуру в усіх її проявах.
-І я так розумію, що Ви ще порівняно недовго у Львові, які Ваші враження від Львова, чи вдалося почати налагоджувати міжрелігійний діалог, чи ще не було такого досвіду?
-Так, ми мали зустрічі у міській раді, стосовно загальноміського водосвяття за участі всіх конфесій. Однак, з огляду на карантинні обмеження, подію зрештою провели в онлайн-форматі. Вірю, що у скорому часі буде можливість розвіртуалитися. Стосовно Львова, то я давно був закоханий у це місто, бо воно дуже духовне, привітне, радісне. Це маленьке і дуже затишне місто. Тут спокійно. Спокій і мир це найважливіші речі у житті людини.
-Отче, яким буде Ваше побажання для наших читачів у благословенному часі “весни духовної”, яка наближає нас до світлого свята Христового Воскресіння?
-Я би побажав того, що сам Христос каже нам своїми діями про те, що віруюча людина не може мати страху. Звичайно, потрібно максимально дотримуватися усіх карантинних обмежень. Невдовзі буде виникати питання щодо того, скільки людей будемо впускати у храм під час святкування Великодня?
2020 рік дуже багато “постарався”, щоб люди відійшли від храму і духовного життя. І чимало вдалося. Ті люди для яких було дуже звично заходити до храму на молитву на початку робочого дня і навіть подекуди ці люди покинули Церкву. Дай Бог, щоб це свято стало новим поворотом, щоб зникнуло все те, що заважає людині налагодити своє духовне життя.
Розмовляла Оксана Бабенко, фото надані співрозмовником
Повязані записи
