Про прощення у період посту у своєму відео-блозі ділиться думками о. Орест Фредина, парох храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ.
Під час посту посеред Божого храму стоїть хрест як мірило справедливості. Ми бачимо на ньому Божого Сина, який пішов на такий крок, щоб повернути нам втрачене небо. Рай – це не місце. Рай – це той, хто поруч. Якщо ми в нашому життя навчилися розуміти і бачити тих, хто поруч, то найбільше в нашому житті не вистачає почуття Бога. Ми не відчуваємо Бога, який нас живить, наповняє силою, дотикає благодаттю. Хто здатний наше зачерствіле серце зробити живим. Час Великого посту – це подвиг, шлях у якому ми стоїмо поруч з Божим Сином, який провадить нас до дому небесного буття. Туди не можна попасти ні хитрістю, ні підступом. Там не можливо нічого приховати. Єдиний критерій – чисте серце. Початок нашого шляху з прощення. Нехотячи ми завдаємо один одному болю. Буває так, що ми не зауважуємо, що можемо вразити іншу людину. Сама людина була несвідома, що поступила зле. Покаяння двері відкрий нам Господи! Відкрий наші очі, щоб ми могли бачити Тебе. Навчімося прощати так, як нас прощає Небесний Отець.
Люди, які вважають, що не можуть пробачити є подібні до тих, що випивають стакан води з отрутою і думають про те, що від цього стане погано комусь. Випиваючи отруту людина руйнує лише себе. Господь Бог нам наголошує, що ми покликані прощати завжди. Якщо ми діти Божі, то нас болить, коли з нами поступають несправедливо. Велике щастя ніколи не відповідати злом на зло. На ненависть не відповісти ненавистю. Перший крок – навчитися прощати так, як прощає Бог: раз і назавжди.
Пригадую, як Блаженніший Любомир розповідав про святу подвижницю, якій з’являвся Христос. Церква дуже суворо ставиться до таких людей, щоб їх випробувати. Коли у людини є гордість, то під час того як її гладять проти шерсті вона відразу вибухає. Це для всіх стає знаком, що така людина є невільницею пристрастей. Приставили до тієї монахині дуже строгого єпископа. Він її екзаменував зі всіх правд віри і вона прекрасно на все відповідала. Тоді він її запитав чи далі їй з’являється Христос і попросив, щоб вона у нього запитала з яких гріхів він останній раз сповідався під час сповіді. Минув час і єпископ знову запитав монахиню про її видіння. На що монахиня відповіла, що Христос не пам’ятає його гріхів. Святі Отці кажуть, що протягом життя ми залишаємо наші гріхи як сліди на снігу. Проте, коли сходить весняне сонце, то все розпливається. Ми прощенні від смерті пролитою кров’ю Ісуса. Тому Його хрест стоїть посередині вселеної несправедливості. За прикладом Божого Сина ми повинні навчитися прощати, звільняючи місце для Божої ласки. Для того, щоб Бог через любов і добро знову діяв у нашому серці. Просимо Тебе, Боже, навчи нас бути справжніми учнями. Уважно слухати кожне Твоє слово у якому є життя. Живити свої душі Твоїм словом, щоб жити Тобі на славу. Сьогодні ми просимо один в одного прощення, бо ми всі є винуватими. Ми хочемо Господи від Тебе вчитися, тому Тебе слухаючи просимо пробачення один в одного.
Записала Христина Кутнів
Повязані записи
