Буквально кілька тижнів тому львівська спільнота домініканців поповнилась новим отцем. Отець Петро Балог OP напередодні служив у Києві, є викладачем Інституту Томи Аквінського, науковцем у сфері догматичного богослов’я, дослідником ідеї Помісної Церкви в Україні. Впродовж наступного року священик працюватиме з львівською молоддю, а також продовжуватиме свої дослідження. З отцем Петром зустрічаємось напередодні останнього із циклу Різдвяних свят у західній традиції – Об’явлення Господнього (Трьох Королів), тому говоримо про особливості літургійного і обрядового його відзначення; а також у перші дні нового року – про перспективи практичної реалізації основних проблем його наукових напрацювань.
Отче, ви неодноразово бували у Львові напередодні. Тепер же після переїзду маєте можливість більше познайомитись із спільнотою. Які ваші враження від першої спільної молитви?
Безумовно, що новий храм, у якому тепер служитиму, відрізняється від теплої і домашньої каплички у Києві, яка є в Інституті Томи Аквінського, де також маємо монастир, видавництво, керівництво нашого Вікаріату. Але наша спільнота домініканців також служить у храмі святого Олександра, у центрі столиці, храмі святого Миколая; а також допомагає сестрам з інших згромаджень – калькутанкам, кармеліткам. У Києві не маємо парафії, люди просто приходять до нас на Літургію. У Львові, на жаль, я ще не мав можливості повністю познайомитись із спільнотою, адже наша молодь зараз роз’їхалась – частина була у Ризі на новорічній зустрічі Тезе; частина – у Яремче. Думаю, що спільна праця розпочнеться із середини січня.
Власне, розпочався новий рік. Якими основними напрямами роботи будете займатися у душпастирстві?
Буду намагатися замінити отця Миколу Лучка, який переїхав на служіння до Хмельницька. Служитиму, в основному, недільну Службу о 19:00 год., яка є найбільш чисельною; також проводитиму тематичні зустрічі щопонеділка, займатимусь Домініканською школою віри.
Отче, знаю, що разом з тим займаєтесь науковою діяльністю. Як будете це все поєднувати?
Так, треба писати докторську дисертацію. Я займаюсь дослідженням перспективи об’єднання Церков в Україні, тобто ідеєю Єдиної Помісної Церкви. Моя тема – екуменічна, адже ми знаємо, що екуменізм передбачає міжконфесійну єдність. Я народився у Мукачеві на Закарпатті, родом з греко-католицької родини, є священиком-біритуалістом, тобто служу в обох обрядах. Якщо перебуваю вдома, то завжди служу у східному обряді. Тому така тема близька для мене з точки зору мого духовного життя.
Оскільки ви досліджуєте тему помісності, водночас поєднуючи у своєму служінні два обряди, то важливо спитати вас, – які бачите перспективи щодо об’єднання? Чи не є цей процес нездійсненною утопією?
Більшість, з ким я мав можливість говорити про це, зазначають, що об’єднатись – майже нереально. Всі, крім тих, хто пропонує цю ідею. Наприклад, Кардинал Любомир Гузар, який запропонував можливість поєднання гілок Київської Церкви Володимирового хрещення – УПЦ КП, УПЦ, УГКЦ, УАПЦ. Остання Церква є дуже поділена, окрім того, її харківська частина вже сьогодні налагоджує євхаристійне спілкування з УГКЦ. Практично об’єднання залежить від доброї волі представників всіх гілок, їхнього бажання бути в єдиній Церкві. Проект Кардинала Любомира Гузара передбачає, що Церкви об’єднуються на підставі євхаристійного спілкування, можуть служити разом Службу, залишаючись у своїй традиції, тобто не перериваючи зв’язку з матірною Церквою. Тобто УПЦ – з Москвою, УПЦ КП вважає Церквою-матір’ю Константинополь, яка водночас є Церквою-матір’ю для УГКЦ, хоча у цьому випадку Греко-Католицька Церква юрисдикційно і євхаристійно пов’язана з Римом.
Але ж всі ці центри, які ви назвали, мають свої інтереси, зокрема, більш впливові Москва і Рим, майже не впливовий Константинополь… Як з цим бути?
Йде мова про те, що ці місцеві Церкви в Україні мають мати свій спільний інтерес – єдину Помісну Церкву. Бо, справді, інтереси Москви, Константинополя і Риму є різними. Проте оцей зв’язок із традицією Церкви-матері має залишатись. Цікаво, що цей проект передбачає, що верхи, тобто матірні Церкви можуть ще бути розділені, у той час як низи, тобто їхні Церкви-дочки – об’єднані; і в цьому випадку своя цікавість. Оскільки зазвичай верхи об’єднувались, а низи – або підтримували це рішення, або ні. Пригадуємо собі Флорентійську унію у XV столітті, коли верхи підписали об’єднання, низи – не сприйняли повністю цього, і потім поступово відмовилися від єдності. Натомість основна ціль цього проекту полягає у тому, щоб ідея Помісної Церкви була спрямована на об’єднання зі спільної традиції хрещення у 988 році. Ми перебуватимемо в одній Церкві, можливо служитимемо різними мовами – хтось церковно-слов’янською, хтось українською. Можливо, свята відрізнятимуться; як і вшанування святих, бо деякі із святих будуть неприйнятними для інших спільнот. Наприклад, постать святого Йосафата Кунцевича може ніколи не буде прийнятною у православ’ї. Проте, не зважаючи на ці всі перешкоди, у нас є єдине завдання – Помісна Церква єдиного народу. Над нами, в Україні, тяжіє проблема розділення, починаючи із Берестейської унії. Про це, зокрема, писали ще Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Велямин Рутський. Цей небажаний поділ, що виник вкінці XVI-го на початку XVIІ-го століть, на жаль, залишається і досі.
Для мене особисто ця перспектива об’єднання все ж видніється, адже цього хочуть миряни, особливо після останніх подій Революції Гідності…
Так, частина мирян цього хоче. Проте інколи у нас є враження, що люди, які дописують у Фейсбуці, це ті ж люди, що проживають, скажімо, у селах. Інколи думки, висловлені так званою елітою, не збігаються із позиціями звичайних людей. Наприклад, сьогодні активно обговорюють проблему єдиного календаря, і тут духовні або більш свідомі десь на 90% підтримують цю ідею, натомість багато хто з «низів» відкидає: або з приводу дотримуватись «своєї традиції», або з остраху не сприяти новим поділам. Подібне щось із об’єднанням Церков. Гадаю, що тут ще потрібно чимало докласти зусиль, щоб донести цю ідею до звичайних мирян. Маємо подолати це відчуження, мовляв, вони – не ми, вони – зрадники, схизматики. Потрібно позбутися цих стереотипів, адже можуть виникати нові поділи. Наприклад, Церкви поєднаються, а частина – відійде. І це, на мій погляд, головна пересторога пастирів, щоб об’єднання не відбулось ціною наступних поділів. Як, наприклад, це відбулось після Берестейської унії. Адже наміром єпископів, які підписували документ, було те, що ціла Церква, тобто Київська Митрополія, приєднується до унії з Римом. А тут об’єднання поступово відбувалося зі сходу на захід – спочатку Київ, набагато пізніше Львів (у 1700 р.), на кінець – Перемишль; і що далі на захід України, то більше було опору. Пізніше, після Берестейської унії, 1620 року, була відновлена православна ієрархія, і поділ закріпився.
Отче, безумовно, можемо багато говорити про проблеми Помісної Церкви. Проте все ж у західній традиції завершується цикл Різдвяних свят, у східній – щойно розпочинається. Останнім святом Різдвяного періоду у Римо-Католицькій Церкві є свято Трьох Королів, яке відзначають 6 січня. Розкажіть, будь ласка, про нього більш детально.
Офіційно свято називається Об’явленням Господнім, на сході – Богоявленням (по-грецьки – «Епіфанія»), неофіційно – Трьох Королів, оскільки західна традиція у цей день святкувала три об’явлення Бога світові – поклоніння мудреців (з Євангелія від Матея), чудо в Кані Галілейській, третє і найважливіше – хрещення Христа в Йордані. Перша згадка свідчить про об’явлення Спасителя учням, адже через події у Кані вони побачили не просто вчителя, а Когось надзвичайного. Хрещення у Йордані представляє нам перше публічне і символічне об’явлення Бога у трьох Особах. Натомість щодо поклоніння волхвів Новонародженому, то це доволі символічне явлення, оскільки тільки Євангеліст Матей розповідає про це. У цій історії ми бачимо ідею, що саме язичники поклоняються Христу. Після спілкування з Іродом вони прийшли до Дитятка, впали ниць, поклонившись, тобто вчинивши акт – як ми б сказали сьогодні – який належиться Богові. І у цьому був свій символ, адже Христос прийшов у світ врятувати не лише вибраний народ, але спасти все людство. І ці мудреці розпізнали у Ньому когось надзвичайного.
Хоча з історичної точки зору історія з мудрецями виглядає дещо напівлегендою, оскільки у Євангелії не вказано, скільки їх було, це ми вже домислили собі, що їх було троє, адже принесено три типи дарів – ладан, золото і миро. По-друге, євангеліст не називає їх царями, ця традиція з’явилася дещо пізніше, у Середньовіччі. По-третє, жоден інший із євангелістів не описує цього моменту. Тому є своєрідне припущення у біблеїстів, що ця історія – це притча. У юдаїзмі були так звані «мідраші» – коментарі правд віри, щоб наочними прикладами пояснити певні речі з Писання. А тут мова йшла про те, що варто було пояснити, що саме Ісус Христос є Спасителем для всього людства. Тому цей момент можна трактувати, як «християнський мідраш», тобто «коментар-притчу» про вселенське значення Христа і Його об’явлення світові. Пізніше, на заході, з’явилися імена цих мудреців (у XII ст.) – Каспер, Мельхіор і Балтазар, також були віднайдені їхні реліквії. Є традиція, що у IV столітті ці реліквії віднайшла мати імператора Константина – Єлена. Далі ці реліквії з Єрусалиму «помандрували» у Мілан, а пізніше у Кельн, де досі зберігаються у кафедральному соборі.
У західній традиції у святі Об’явлення Господнього представлені три євангельські моменти. Натомість у східній – акцент саме на Йордані. Чому так склалося?
У західній традиції події на Йордані є також ключовим моментом, скажімо, лейтмотивом свята. Проте традиція і ще народні християнські звичаї, додали й інші фрагменти, які пригадуються впродовж богослужіння, а саме історію з трьома мудрецями, чи царями та історію з першим чудом у Кані Галілейській. Варто сказати, що до IV століття Різдво і Хрещення святкували в один день, пізніше ці свята розділили. Проте, наприклад, до сьогодні Вірменська Церква відзначає 6 січня обидва празники одночасно. Загалом Хрещення у Йордані є одним із перших свят Церкви – чи східної, чи західної традиції. Воно також є і літургійно одним з найстарших.
Чи є якісь богослужбові традиції, особливості у цей день?
У східній традиції маємо освячення води у річках чи у посудинах, які принесли віряни. У Римо-Католицькій Церкві в цей день освячують дари, принесені волхвами, вірніше, один з дарів – кадило. Бо ж золото дорого освятити. Варто пам’ятати, що у часи Ісуса Христа всі ці дари були рівноцінними за своєю вартістю: кадило і мірра (смирна) коштували стільки ж як і золото і лише багаті могли собі їх дозволити. Тому це дійсно були «царські» дари для Новонародженого. Звідси і західна традиція, що ті зі Сходу були царями. Окрім того, освячується крейда, якою миряни пишуть у цей день на вхідних дверях своїх помешкань три початкові букви з імен мудреців – К., М., Б., а також даний рік. Також у різних країнах є свої особливості народних святкувань. Наприклад, в Іспанії – карнавал; у Польщі – публічні співи-колядки на вулицях, фестивалі вертепів, вистави. Це, однак, вже не літургічні, а так звані – паралітургічні, або культурні елементи свята.
Отче, кожного року ми святкуємо Різдво; переживаємо ті самі фрагменти, здавалося б – нічого не змінне. Та все ж кожен рік накладає свої особливості, досвід. Яким для вас було пережиття цьогорічних свят?
Щороку, напередодні 7 січня, їжджу додому, тому маю можливість переживати Різдво у східному обряді. Цього року не знаю, чи вийде. Перед 25 грудня щорічно їду до Італії, до однієї парафії, для того, аби допомогти місцевому знайомому священику сповідати вірян перед святом. Так вже вісім років поспіль. Отже, на Різдво перебуваю на сільській італійській парафії, де сьогодні не збереглось таких традицій, як, наприклад, у східній Європі. Наприклад, вечеря напередодні Різдва нічим не відрізняється від вечері в інші дні. Звичайно, віряни в той день зберігають піст, хоч і не строгий; мають також Різдвяну Св. Месу, тобто Вігілію.
Безумовно, щороку нам могло б видаватися, що це Різдво нічим не відрізняється від попереднього. Але навіщо Церква повторює для нас цикл свят? Щоб по-новому осмислити ці події. Наприклад, ми щодня промовляємо ті ж слова, що й завжди, іншим особам: «як справи?», «добрий день» тощо. Так само християни щоденно повторюють у молитві одні й ті ж слова – «Отче наш», «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», «Господи, помилуй»… У щорічному святкуванні Різдва ми наново усвідомлюємо таємницю народження Бога у світі, і це щось більше, ніж просто святкування Дня народження. Це осмислення таємниць нашого спасіння, як і пізніше осмислюємо це через святкування Хрещення Христа, тобто свято Богоявлення (Епіфанію), чи раніше – через Благовіщення; це щорічні «згадки» тих спасительних подій – це зміцнення нашої віри, але теж участь у тих подіях, бо Христос, як і обіцяв, завжди «посеред нас», чи то народжений, чи то в Йордані, чи то на хресті, чи врешті – Воскреслий.
Моє цьогорічне Різдво також, на перший погляд, не відрізнялось від попередніх – ті самі село, парафія, віряни. Італійці, як і інші народи, люблять ставити вертепи у храмах. І кожного року – інший. Наприклад, минулого року вони поставили макет кафедрального собору, будинків, тобто міста, де ніби народжується Ісус. А цього року було все просто і скромно – поле, вівці, ясла і Новонароджений Спаситель. Тому у цьому Різдві, споглядаючи на цей вертеп, побачив Христа, який народжується у простоті, «не у царській палаті, а межи бидляти». Пізніше я відвідав Падую, де мав змогу бачити рухомий вертеп, у якому також було народження Христа якби у якомусь місті. Але насправді через євангельські тексти ми знаємо, що саме у місті для Святої Родини не знайшлося місця. Спаситель народжується у стаєнці, а першими свідками пришестя є лише Його земні батьки та звичайні пастухи. І це відчуття простоти є основною емоцією цьогорічного Різдва.
Спілкувалась Юліана Лавриш
Фото: з особистого акаунта о.Петра Балога у Фейсбуці та з мережі Інтернет
Повязані записи
