Сповідь… Як часто ми чуємо це слово, але чи замислюємось над його змістом? Ми дискутуємо про сповідь, навіть ідемо до сповіді, але чи розуміємо її справжню спасенну суть і безцінність?
Часто є й скептики: «нікого не вбив, нічого не вкрав – гріхів не маю», або «чого я маю говорити про свої гріхи священику, який ще більший грішник ніж я?», або «я можу свої гріхи визнати перед Богом сам-на-сам…», або ідемо до сповіді під час Великого Посту – «бо так треба».
А як бути, коли під час такого інтимного душевного акту як сповідь священик накричав, принизив, зранив..?
На ці та інші питання шукаємо відповіді у розмові, для Духовної величі Львова, зі священиком, монахом-єзуїтом, науковцем-психологом, професором Академії Ігнатіанум у Кракові, автором багатьох книг отцем Юзефом Августином.
– Що таке сповідь? Для чого вона потрібна?
– Сповідь є «знаком» – таїнством, яке дане нам через Ісуса Христа, в якому Бог відпускає нам наші гріхи, визнані перед священиком. Сповідник не є приватною особою, але отримує цю місію від Церкви. Самі священичі свячення ще не дають права сповідати. Юрисдикцію на сповідь надає єпископ персонально кожному священику і може забрати назад, коли останній перевищує свої повноваження. Суттю таїнства примирення (це найбільш відповідна назва для сповіді) не є визнання гріхів перед священиком, але «розгрішення», дією Божого милосердя, як відповідь на покаяння людини.
Саме визнання гріхів є вираженням жалю перед Богом; актом визнання того, що ми втратили контроль над власним гріхом та його наслідками. Просимо Бога про пробачення, оскільки ми не в змозі самі опанувати гріхи. Тільки Бог має владу над гріхом, лише Він може їх відпускати. У Святій сповіді ми молимося, щоб Господь взяв на Себе наші гріхи і їх наслідки. Гріх, який людина не віддає Богові, породжує наступний гріх. Малий гріх, який схований у серці, творить більший гріх. Ми бачимо це на прикладі гріха Давида, історія якого докладно описана у Біблії. Сповідь є необхідною для зупинення цієї лавини гріха. Гріх має соціальний і «родинний» вимір. Коли він є невизнаним, тоді поширюється далі й далі. Саме гріх є джерелом кривди і терпіння.
– Багато вірних сьогодні не ходять до сповіді, мотивують це тим, що можна взаємно визнавати гріхи перед Богом без допомоги священика, який є не меншим грішником, ніж його пенітенти (люди, які сповідаються)…
– З твердженням, що священики, іноді є більшими грішниками, ніж їх пенітенти, не варто дискутувати. Оскільки це часом буває правдою. Про це також свідчать скандали, які Церква ніколи не заперечувала і не заперечує. Священик вислуховує сповідь, але не тому, що він є кращим, ніж його пенітенти, але тому, що отримав місію від єпископа. Це грішник сповідає грішника. Навіть Папа Франциск говорить про себе, що він грішник.
Сповідь перед священиком є великим Даром. Це надзвичайно велика благодать вміти висловлювати наші гріхи в атмосфері довіри, розсуду, співчуття і милосердя через особу, яку посилає нам Сам Ісус, і почути з її уст від Його імені: “І я прощаю тобі Твої гріхи …”. Тому не священики прощають нам наші провини, хоча вони дають розгрішення. Щире зізнання у гріхах подібне до плювків отрутою через когось, хто їх ковтає. Гріх – це отрута. Авраам Дж. Хешель, великий мислитель, говорить про те, що гріх безбожності не є опіумом, а все-таки – отрутою.
Я хотів би застерегти: перш ніж зізнаватися у гріхах одних перед одними, особливо у таких важких упадках як подружньо-родинних, дружніх, братерських чи сестринських стосунках, розуміймо, що це може дуже зранювати інших. Коли, наприклад, чоловік так «щиро» зізнається перед дружиною, що зрадив її, це може зруйнувати шлюб. Знання про важку провину близької людини – великий тягар і відповідальність. Не кожен зможе це перенести. Ми не маємо права нерозважливо завдавати на плечі когось таку важку ношу. Мати не повинна зізнатися дітям у гріхах, скоєних стосовно її чоловіка, їхнього батька, або навпаки. Це проблема самого подружжя, а не дітей.
Ось чому нам потрібна сповідь, щоб ми не обтяжували себе тим, що нам знести не під силу. Про існування багатьох наших гріхів повинні знати тільки Бог і сповідник. Якщо ви хочете комусь зізнатись у своїх гріхах, насамперед потрібно помолитися про світло від Святого Духа і пірнути у глибокі духовні розважання. Також було б добре у цьому випадку звернутись до свого духівника, чи варто це робити.
– Часто причиною не іти до сповіді для мирянина є те, що вона «соромиться» визнавати свої гріхи перед сповідником. Що робити у цій ситуації?
– Треба цінувати у собі свій особистий сором через гріх. Сором – це реакція здорової совісті. Нам соромно за гріхи, бо наше, людське, сумління є вразливим і чутливим. Відсутність сорому – це причина для великого занепокоєння. Цинічні люди є також безсовісними. Ганьба – це реакція на приниження нашої гордині. Тому що суть гріха формується вашою власною пихою. Що робити в цій ситуації? Віддавати Ісусові нашу принижену гордість. Смиренно вклякнути перед розп’яттям Ісуса Христа. Бо Він узяв на себе наші гріхи і разом з ним наші приниження. Відчуваючи сором, ми просимо Ісуса, щоб Він обдарував нас внутрішньою гідністю. Бо гідність народжується зі свідомості віри: хоча я грішник, слабка людина, але Господь любить мене. Святі часто говорили про себе, що вони є моральними бідняками, великими грішниками… Колись один із реколектантів зізнався: “Я довго боровся зі своїми гріхами. Тільки тоді припинилась моя боротьба, коли зрозумів, що я є дитям Царя… “. Всі ми також є дітьми Царя. І наші гріхи не заперечують цієї істини. Ми самі хочемо цього зректися.
– Великою проблемою є зранення пенітента, яке свого часу наніс сповідник накричавши, образивши, принизивши. Як бути з цим?
– Це дуже болісна ситуація, про яку важко говорити спокійно. Принижувати пенітента у сповідальниці, піднімаючи голос на нього, ставлячи незручні запитання, є кривдою. Мирянин має право піти до іншого священика, особливо тоді, коли поведінка сповідника повторюється. Варто звернутися за порадою, щоб обрати собі якогось іншого духівника. Складність ситуації у тому, що обвинувачений сповідник не зможе захистити себе, оскільки він зв’язаний так званою таємницею сповіді. Священик не може, під загрозою екскомуніки* виявити гріхи людини, яку сповідає. Тому маємо добре подумати перш, ніж звинувачувати сповідника, щоб не внести неправдивих свідчень. Під час сповіді, християнин повинен відчути духовну підтримку, комфорт, зміцнення ще до прийняття розгрішення. Якщо дійсно священик принижує впродовж сповіді, про це повинен знати єпископ, і винуватець повинен за це відповісти. Ніхто не має права принижувати іншого.
Людина, яка зранена у сповідальниці, мусить чимало попрацювати внутрішньо, щоб загоїти завдану рану. Це не добре, коли уникаємо сповіді тільки через те, що хтось колись розповідав нам про подібні ситуації. Я з розумінням ставлюся до людей, які протягом багатьох років не приходять на сповідь, бо почувають себе глибоко зраненими. Ми, священики, повинні зважати на чутливість кожного свого пенітента. До сповіді може приступити абсолютно кожен – гіперчутлива людина або навіть психічно хворий, і ми зобов’язані ставитися до них з великою повагою, співчуттям, добротою і милосердям. Це їхнє право і наш обов’язок.
Священикам, які легко піддаються емоціям, зокрема гніву, радив би, бути під час сповіді дуже уважними. Коли ви втомилися і відчуваєте, що вам важко опанувати роздратування, краще не заходьте до сповідальниці. Ліпше, коли християнин зачекає зі сповіддю, ніж коли він завершить її із відчуттям зранення.
– Уявімо ситуацію, коли пенітент йде у сповідальницю до сповідника і розповідає йому про зранення через іншого священика. Чи такий вчинок не буде зрадою таємниці сповіді?
– «Таємниця сповіді» стосується тільки священика і гріхів, через які розкаюються. Пенітента не зобов’язує жодна таємниця. Його зобов’язує лише природна свобода дій і відчуття справедливості, як в будь-якій іншій ситуації. Зобов’язання мирянина до таємниці сповіді через духівника є зловживанням. Люди, які відчувають себе непочутими у сповідальниці, зазвичай можуть поговорити про це з іншими. Чому ми маємо їм це забороняти? То їхнє право.
– Часто священики через здійснення свого служіння під час сповіді покликаються на свою священичу владу, отриману від Ісуса Христа…
– Ця влада не є подібною до тої, яку бачимо у залі суду. Ця «влада» – Ісуса Розп’ятого, який з любові віддав своє життя за нас. Ми є слугами милосердя, а не його господарями. І коли ми втомилися через служіння таїнству примирення, маємо послухати слова Ісуса: «Ми – негідні слуги; які робимо те, що маємо робити» (Лк. 17, 10). Так зване «затримання від гріхів», про яке каже Ісус (Ів. 20, 23) – це безпорадне твердження священика, що людина, яка визнала гріхи, не має достатньої волі для навернення, а отже не може отримати розгрішення. Але завтра може все змінити, тому що кожен день для нас є шансом для переміни.
– Проблемою багатьох мирян є відсутність належного приготування до сповіді: низький рівень катехизації, брак розуміння сутності гріха, покаяння, його наслідків. Як сповідати таких пенітентів?
– Ми повинні цінувати кожного, хто приходить до нас і на колінах визнає свої гріхи, так, як вміє. Вже сам намір до сповіді є актом покаяння, хоча часто дуже недосконалим. Не варто відкидати й звинувачувати тих, які не готові до каяття. Коли священик скаржиться, що люди не готові йти на сповідь, у вас є всі підстави, щоб спитати його, а що він зробив для їхнього приготування? Скільки виголосив катехиз про сповідь? Скільки написав відповідних статей? Святий Папа Іван Павло II зазначив, що сповідь вимагає постійної катехизації. Наші вірні сповідаються поверхово, оскільки ми не пропонуємо їм відповідного приготування. Для того, щоб підготувати прихожан до доброї сповіді, потрібно постійно займатися душпастирюванням. Чому в наших храмах перед сповідальницею нема невеликих брошур з іспитом совісті для дітей, підлітків, дорослих, подружжів, батьків? До цього іспиту совісті можна долучити декілька молитов до і після сповіді. Ми, священики, повинні бути щасливі, що люди приходять на сповідь і запитують, як ми можемо допомогти найкраще їм визнати свої провини. І найголовніше: кожен духівник має сам добре і чесно сповідатись, тому що тільки хороший пенітент може бути добрим сповідником!
Церква є милосердною до тих, які не вміють добре сповідатись. Свідченням цього є принцип з морального богослов’я – «помилки, які неможливо усунути». Якщо пенітент продовжує чинити гріхи, яких не може перебороти у цей момент, потрібно дати йому розгрішення, одночасно не припиняти катехизацію, аби допомогти подолати йому всі слабкості.
– Чи має право сповідник питати про гріхи, які є порушенням шостої і дев’ятої заповідей?
– Результатом сповіді є визнання всіх смертних гріхів із окресленням їх якості та кількості. Також священик повинен з упевненістю приймати все, що говорить йому пенітент, утримуючись від будь-яких підозр. Виникнення особистих застережень у духівника, як правило, є “перенесенням” власних проблем на особу, яка приступила до сповіді. Кожне запитання священика має бути добре аргументованим і служити де-факто визначенню цілісності сповіді. Якщо пенітент не визнає ніяких гріхів, стосовно порушення шостої заповіді, про яку згадуєте у запитанні, духівник не повинен ставити подібних запитань. Священики, які знають, що вони самі занадто «чутливі» до виконання цієї заповіді, мають бути надто обережними, аби не сказати жодного зайвого слова, не поставити жодного незручного запитання.
– Часто у Великий Піст наші вірні ідуть до сповіді «за традицією», «бо так треба». Зазвичай в час сповіді вони кажуть: «Особливих гріхів не маю: нікого не вбив і нічого не вкрав…» Як сповіднику поводитись у такій ситуації?
– Чому ми завжди розуміємо традицію крізь призму зла? Ми піддалися на зарозумілість сучасної західної цивілізації, де все «традиційне» сприймається негативно. Те, що сучасне, однак, завжди вважається більш позитивним, хоча це не завжди так.
Наша релігія – “традиційна”, і це в подвійному сенсі: традиційна із великої “T” та малої “т”. Завдяки сімейній традиції ми сповідуємо нашу віру. Ми повинні дякувати Господу за те, що батьки передали нам цю віру. Наше завдання у тому, аби віра стала особистим досвідченням Бога. Навіть той факт, коли хтось не «відчуває» гріха, але приходить на сповідь, має свою цінність. Бо якщо вони перестануть ходити, ми нічого не зможемо для них зробити. Замість сварити таких людей, ми повинні похвалити їх, додати затишку, сердечно прийняти, запитати, чи вони моляться і заохотити до особистої розмови з Господом. Коли ті, які традиційно сповідаються, починають молитися, досвідчують свою малу віру. А коли у нас є мала віра, є маленькі гріхи, коли ж ми не маємо віри, не маємо гріха. І коли ми люди великої віри, тоді ми великі грішники. Особистий досвід гріха вимірюється актом віри, а не емоційним досвідом.
– Що Ви б порадили сповідникам стосовно накладання покути, чи у Східній традиції – надолуження?
– Покута за гріхи є обов’язковою у будь-якій християнської традиції. Якщо через гріх ми завдали комусь шкоду, це зобов’язує нас виправити це в межах людських можливостей. Є такі кривди, яких ніколи не виправиш. Тому «покаяння» або «покута» для Господа є певним символом, знаком нашої доброї волі та прийняття Божого прощення. Це покаяння на того, кого сповідає священик. Для літніх осіб, дітей, людей поверхової віри, на мій погляд, варто накладати легку покуту – відмовити «Отче наш», «Богородице Діво», «Під Твою милість»… Не потрібно людям ускладнювати життя. Навіщо шукати для них маловідомі літанії, щоб відмовляти за покуту? У сповіді, вважаю, варто постійно заохочувати до щоденної молитви. Бо у ній висловлюємо саму сутність віри.
Для тих, хто відчуває себе глибшим у вірі, рекомендую за покаяння особисту молитву перед Святими Дарами. Коли я накладаю складнішу покуту, то завжди запитую пенітента, чи вона йому підсильна, чи сприймає її охоче. Людям, які мають глибокі духовні побудження, але не моляться щодня, я хотів би запропонувати за покаяння таке: протягом тижня спробуйте молитися вранці і ввечері, навіть дуже коротко. Завжди кажу, якщо ви забули знову, то це не заважає вам продовжувати далі.
Кожен з нас відповідає за виконання покути, ми не можемо від неї відмовитись. Мистецтво сповіді вимагає постійної особистої та пастирської проникливості, потрібно більше дізнаватись про себе, критично оцінювати власну поведінку та реакції, бути щирим у щоденному іспиті совісті та під час сповіді. Сидячи у сповідальниці, потрібно просити Святого Духа про світло, благодаті доброго слова, щоб бути ефективним інструментом Божої милості.
У наших особистих сповідях, занадто часто концентруємо увагу на людській слабкості й гріхах, дуже мало говоримо про доброту і Боже милосердя, які проявляються через таємницю Втілення і Відкуплення. Святий Ігнатій Лойола наголошує, що в рамках приготування до сповіді, варто споглядати на розп’ятого Ісуса, дякувати Йому за нескінченну Любов і спитати себе, що зробив, що роблю і що зроблю заради Нього.
Розмовляв Володимир Мамчин
Переклад з польської Юліани Лавриш
_____
* екскомуніка – у Католицькій Церкві покарання виправного характеру, що позбавляє охрещеного на певний період брати участь у житті Церкви, але не виключає з Церкви
Повязані записи
