Ці лютневі дні особливі для УГКЦ. Вчора, 17 лютого, ми відзначали непересічну подію – 125 річницю від дня народження Великого подвижника нашої Церкви – Патріарха Йосифа Сліпого.
Про владику написані тонни праць, знято багато фільмів, записано спочатку на папір, потім на плівку, а згодом і на цифрові носії кілометри спогадів. Серед студентів і аспірантів-богословів, котрі провадять свої наукові дослідження в галузі історії, його постать, на рівні із постаттю Праведного Митрополита Андрея, є найбільш описуваними. Його цитують, ним захоплюються, його хочуть наслідувати, його духовний заповіт сприймають, як щось справді важливе і необхідне до виконання. Його вихованці зараз є адміністративними і науковими чільниками Церкви, у воскресіння якої, окрім нього, мало хто вірив.
Недоброзичливці і опоненти при одній згадці його імені нервово здригаються, намагаються всіляко висміяти, принизити, а «свої» подивляють його поставу і вважають Великим.
Чим же такий особливий Патріарх Йосиф?
Як на мене відповідь одна – він просто був справжнім, «в якому не було лукавства». Завжди був безкомпромісним і чесним.
Він не лукавив, коли будучи юнаком і вступаючи до Семінарії чесно признався Митрополитові Андрею, що ще не визначився, ким більше хоче бути – священиком чи науковцем. Він наполегливо працював на науковій студентській ниві, будучи спочатку магістрантом, а потім і докторантом богословського факультету Інсбруцького університету, де згодом зробив і габілітацію. Таким же наполегливим у навчанні він був і в час подальших студій в Римі.
Потім повернувся. Став ректором Семінарії. Був суворим і вимогливим. Проте завжди по-батьківськи турботливим і справедливим. Саме він був творцем і ректором Богословської академії.
Саме йому випало замінити на Львівській митрополичій кафедрі Великого митрополита Андрея. Він прийняв провід Церкви, вирок який уже було підписано. Він був мудрим і розсудливим. Не ламав списи і хоч категорично не сприймав радянських окупантів, проте намагався уможливити існування своєї Церкви, навіть в умовах тоталітарної держави. Не вдалося. Арештували, засудили. Разом провів у тюрмі 18 років. Пропонували волю і Київську православну митрополичу кафедру – в обмін на відречення від своєї Церкви. Відмовився. Волів мати радше робу каторжника і чисту совість, аніж білий клобук і тавро зрадника. Його звільненням займались чи не найвідоміші люди тогочасного світу – Папа і Президент США.
Його відпустили у вільний світ як старого і хворого чоловіка, який незабаром помре, відпустили «доживати віку». Він же примудрився взяти участь у Вселенському соборі, створити УКУ, стати етнархом українців вільного світу. Він не боявся говорити правду вголос. Навіть, якщо вона була незручна і викликала цькування з боку своїх і чужих. Він невтомно і щиро вірив у відродження своєї Церкви, і навіть у своє повернення, бо до смерті не поміняв радянський паспорт на «європейський».
Він говорив правду безкомпромісно, працював сумлінно, вірив щиро, гаряче і невтомно, молився натхненно, навчав мудро, керував розважливо.
Він був справжній. З людьми, але найперше з Богом. Тому Бог і провадив його нелегкими та такими благословенним для всіх нас стежками його життя.
Наслідуймо його! Будьмо справжніми!
Володимир Мамчин
Повязані записи
