Французький мислитель і філософ Ж.Філіп у своїй книзі “Шукай миру: Маленький трактат про мир серця” говорить, що “наша епоха – епоха суєти та неспокою” .
Такий погляд можна вважати універсальним, оскільки, кожна епоха в історії людства характеризується такими ознаками. Причиною цього є те, що історія – це постійний рух вперед, еволюція, яка не має своєї кінцевої точки. Як писав Жан–Поль Сартр (1905–1980) – історія твориться, не осягаючи саму себе розумом.
Цивілізації досягають епогею свого розвитку, а потім згасають і на їх місце приходять нові, які повторюють цей процес. Сучасні археологи знаходять рештки цих забутих світів і вважають, що якщо ми їх знаходимо, значить ми на вершині розвитку людства. Однак, колись і наші рештки будуть знаходити інші покоління, які думатимуть, що вони є кінцем історії – вершиною того, що може осягнути людина. “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно – і не має нічого нового під сонцем” – говориться у Книзі Еклезіаста 1,9.
У цьому безперервному процесі, який має замкнуте коло є одна маленька порошинка, яка шукає себе у вихорі постійного руху історії – проста людина. Вона спостерігає цей процес і намагається знайти своє місце у ньому, віднайти свій шлях і розв’язати проблеми світу, які у зменшеному вигляді проявляються у ній через виклики життя.
Світ побудований на двох фундаментальних питаннях – питаннях добра і зла. Коли наші праотці Адам і Єва покуштували забороненого плоду в Едемі і осягнули різницю між цими термінами – вони започаткували історичний процес, який проявляється у пізнанні цього дуалізму і відновленні втраченої гармонії між собою і Богом на основі самосвідомості.
В процесі цього людина ставить ще одну мету, яка має чіткі хронологічні обмеження у формі життя конкретної людини – як стати щасливим і як осягнути щастя ? Що воно є, і який шлях до нього?
Людина стає перед вибором – чи щастя – це форма індивідуальна, чи воно має дещо розширений характер у колективному варіанті ?
Якщо у індивідуальному варіанті, то це зрозуміло – віднайти внутрішню гармонію і забезпечити сприятливі зовнішні фактори. А колективне?
Ми живемо у суспільстві і без нього не можемо. Ще Арістотель (384–322 рр. до н.е.) говорив у пізніших римських перекладах: “Homo est animal sociale”. Отже, в суспільстві повинна бути ситуація задовільна, яка дозволить розвивати особисте щастя. Тому людина повинна задуматися над цим світом, розв’язати як власні проблеми, так і суспільні у собі, щоб ділитися досвідом з іншими, передавати його і тим самим брати участь у загальних процесах. Людина, що не бере участь у суспільних процесах стає рабом обставин. Вона втрачає свій голос, свою цеглинку у розбудові суспільства, а на місце пустоти приходить інший камінь, який часто суперечить твоїм поглядам і стає диктатом як ти маєш жити, навіть тоді, коли це суперечить твоїм принципам. Ти стаєш в’язнем ситуації. Ти не виконав свого обов’язку щодо інших людей. Ти не можеш стати щасливим, бо вони не щасливі. Ви живете у штучному утворенні, яке не прислухається до вас, бо ви через осмислення і дію не створили його. За вас його створили і тепер підкорюють ваше життя чужим проектам. Це є заплата за нерозв’язання світових проблем у собі. Не витворення власної позиції і осягнення мудрості через співпереживання.
Людина постійно шукає еліксиру зцілення для суспільства. Чогось такого за посередництвом якого суспільство би перемінилось у кращу сторону.
Лев Толстой (1828–1910) описуючи своє дитинство, згадує свого старшого брата Миколку, який будучи десятирічним хлопчиком, заявив їм, дітям, що у нього є таємниця, за допомогою якої всі люди стануть щасливими, не буде ні хворіб, ні неприємностей, ніхто ні на кого не буде сердитися і всі люди будуть любити один одного . Ця таємниця була написана ним на зеленій паличці, яка закопана на окраїні яру Старого Заказа (біля садиби Ясна Поляна, де жив письменник).
Наприкінці життя великий письменник написав, що “і як тоді я вірив, що є та зелена паличка, на якій написано те,що повинно знищити все зло в людях і дати їм велике благо, так я вірю і тепер, що в людях є ця істина, і що буде вона відкрита людям, і дасть їм те, що вона обіцяє” .
Але як допомогти цій істині розкритися у людині? Н.Яковенко наводить у своєму “Нарисі історії середньовічної та ронньомодерної України” цікавий уривок із рабинської проповіді XVIII ст.: “Якщо всі люди розкаються, то прийде спаситель – Месія”. І тоді я вирішив зробити щось для цього. В успіху я не сумнівався, але з чого почати? Світ такий великий. І я вирішив почати зі своєї країни, яку знаю непогано. Але й країна моя надмір велика, чи не краще почати з мого міста? Але й місто моє величезне, почну – но я краще з моєї вулиці, ні – з мого дому, ні – з моєї сімї. А мабуть – таки почну з самого себе?”
В цьому і є еліксир зцілення для суспільства. “Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпший” – пише Бруно Ферреро у “Співі польового цвіркуна”.
І коли б багато людей задумалося над цим – ми б розгадали секрет написаний на зеленій палочці, що закопана у Ясній Поляні.
Юрій Скіра
Джерело: Збірник матеріалів II Християнських постових читань ЛПБА УПЦ КП
Повязані записи
