Нещодавно у Львові відбулась Міжнародна англомовна конференція «Миротворча роль Церков: екуменічна співпраця задля суспільної злагоди і примирення», організована філософсько-богословським факультетом та Інститутом екуменічних студій Українського Католицького Університету. У зустрічі взяли участь богослови США, Іспанії, Греції, Швеції, Швейцарії, Австрії, а також України. Серед найважливіших тем – діалог між католицьким та православним світом, творення традиції прощення та примирення, єдність українського релігійного середовища у контексті подій Майдану та війни на сході країни. Впродовж конференції ми мали можливість також коротко поспілкуватися із директором Гаффінгтонського Екуменічного Інституту (Huffington Ecumenical Institute, Loyola Marymount University), дияконом Американської Православної Церкви, доктором Ніколасом Денисенком.
– Тема вашої доповіді на конференції стосувалася ідентифікації себе та іншого у сакраментальній теології. Як, власне, ця ідентичність впливає на діалог з іншими у контексті різних релігійних «команд»?
– Це доволі складний процес. У своїй доповіді я зосереджував увагу на візантійській традиції, на порозумінні східного Православ’я та греко-католиків. І про це говорити надзвичайно важливо, оскільки саме це порозуміння може спричинювати позитивні тенденції. Коли ми разом служимо Літургію, перебуваємо разом, отже творимо цю ідентичність у місійному служінні. У минулому, наприклад, коли люди готувалися до хрещення, проходили катехуменат, вони добре розуміли, що означає бути християнином – це бути живим членом живого організму, бути вкрапленим у цю спільноту. Тому перш за все у візантійській традиції ми говоримо про поняття «раб Божий». І це дуже позитивна самоідентифікація християнина. Через неї ми якраз і розглядаємо цього «іншого». Наприклад, в Америці, коли людина хоче стати ортодоксальною, тобто православною у вірі, вона повинна сконцентруватися на аспектах тої релігійної спільноти, у якій вона перебувала, водночас зрозуміти богословський вимір Церкви, у яку вона входить. Тих людей, які перебувають поза ортодоксальністю і спільною сакраментальною традицією часто називаємо «схизматиками» чи «єретиками». І що відбувається далі? Ми вважаємо себе канонічними й правильними, а цього «іншого» – не таким, забуваючи, що всі ми – «раби Божі». Коли я готував тези для конференції, хотів саме на це звернути увагу, адже маємо сприяти традиції примирення різних сторін. Ми повинні відновити первісну ідентифікацію кожного бути рабом Божим через хрещення. Коли ми, наприклад, служимо панахиду, то зазначаємо «за душу спочилого раба Божого», а не «схизматика», «розкольника», «єретика».
– Коли говоримо про екуменізм, завжди наголошуємо на важливості діалогу. Яких вживати методів у сучасному світі, щоб цей діалог був більш ефективним?
– Як ми вже мали змогу слухати на конференції, для того, щоб цей діалог був успішним, потрібно створювати спільні документи. У цих документах потрібно презентувати якісь ключові принципи, які були б єдиними до виконання у всіх релігійних спільнотах не лише загально, але у щоденному житті. Гадаю, що у сучасному світі у налагодженні діалогу між спільнотами ми опускаємо одну річ – самоекзаменування. А що я конкретно зробив для того, щоб порозуміння відбулось? Чи я маю бажання слухати іншого? Бо для того, аби налагодити процес примирення, варто перш за все зважати на систему моральних цінностей іншої людини. Думаю, що цей принцип можливий для православно-католицького діалогу, проте такий досвід можна використовувати й у міжрелігійному спілкуванні.
– В Україні наразі маємо багато дискусій про творення Єдиної Помісної Православної Церкви. Що ви думаєте про це? Наскільки ця ідея реальна для втілення саме зараз?
– До речі, пишу про це книгу. Думаю, що вона буде опублікованою наступного року. Я є представником православної спільноти у діаспорі, тому багато чую у США, а також я знаю представників духовенства з України, які дуже прагнуть помісності. І, звичайно, помісність для мене – це величезний позитив. У 2021 році будемо відзначати в Україні століття з часу проголошення першої автокефалії Православної Церкви. Я дуже хотів би вірити, що до цього ювілею проблему буде вирішено. Наразі є багато перешкод, найважливіша – духовні лідери вимагають єдності тільки на основі виконання власних поставлених вимог. Тому я сподіваюся, що це возз’єднання буде натуральним, представлятиме процес нового покоління духовенства, яке сідатиме за стіл переговорів не лише із представниками українського православного простору, але і з представниками інших православних Церков. Зараз відчутне затягування перемовин Московського Патріархату з Київським Патріархатом. Помісність – це не лише духовно-богословська складова, це ще також процес українізації. Потрібно звернутися до матірної Київської Церкви, яка має більше, ніж тисячу років традиції. І говорити, що це не похідна традиція від Москви, а – первісна Церква.
– Також очікуємо на Всеправославний Собор. У межах українського релігійного середовища маємо багато дискусій про цю подію, про реакції Константинополя щодо українського православного простору. Які у вас відчуття?
– На жаль, ця тема є здебільшого розчаруванням для багатьох. Наприклад, мої друзі з українського православного середовища нічого доброго не очікують від цього Собору. На мою думку, цю подію можна порівняти із зустріччю Папи Франциска та Патріарха Кирила у Гавані. З однієї сторони ми маємо радіти, що така подія відбудеться. З іншого боку – учасники Собору мають зрозуміти всю відповідальність своєї участі. Наприклад, зовсім нещодавно стало відомо, що представники Грузинської Православної Церкви відредагували попередній документ про екуменічне єднання. Тому, гадаю, буде чимало перешкод для того, щоб ця подія таки була успішною. У мене особисто є відчуття майбутнього Собору у двох перспективах: перша – Церкви, які зберуться на цю подію, чесно відчуватимуть першість Константинопольського Патріархату; як першого серед рівних, тому дозволять головувати і приймати саме йому рішення. Проте я маю певні застереження щодо цього. Друге – дуже сподіваюсь, що впродовж Собору буде змога послухати представників українських православних Церков, адже зараз це вкрай необхідно. Хоча бачимо, що є чимало непорозумінь і перешкод, та все ж я сподіваюсь, що Святий Дух зійде на учасників Собору, адже вирішення всіх цих питань дуже важливе. Тому духовенство, яке братиме участь, має величезну відповідальність за майбутнє всього православного світу.
– Ми говоримо з вами про Україну, де сьогодні проблема миру та порозуміння більш, ніж важлива. Проте варто говорити про загальну світову ситуацію – війну у Сирії чи терористичні акти у Франції. Наскільки екуменічна платформа може бути ефективною для творення сучасних суспільств?
– Гадаю, що екуменічна платформа не лише забезпечує мир, але і виховує у своїй основі нових лідерів. Наприклад, сьогодні у світі цим активно займається Римо-Католицька Церква. Знаю, що є різне ставлення до чинного Папи Франциска, проте я підтримую модель, яку він пропонує, – навчитися любити своїх опонентів. Розмови про екуменізм розпочались тоді, коли християни відчули себе у небезпеці. Сьогодні відбувається щось подібне і в Україні, у Сирії, під загрозою єгиптяни-копти. Тому треба сьогодні вести серйозний діалог, сісти за спільний стіл переговорів з тими, хто думає не так, як ми. Потрібно відкрити себе іншому і відкритися на іншого, щоб цей діалог був більш ефективним.
Юліана Лавриш
Повязані записи
