Автор: Отець Роберт Скшипчак
Одного разу, обговорюючи з дітьми сьогоднішнє Євангеліє, я запитав своїх маленьких співрозмовників, чи бачили вони коли-небудь фарисея. Усі кивнули на знак згоди. Я запропонував їм навести приклад фарисея серед нас. Усі дружно вказали на мене.
З євангельським описом вони погоджувалися на сто відсотків: він ходить з добрим виразом обличчя, у розвіяній ризі з довгими китицями, займає почесне місце в церкві, люди вітаються з ним і говорять йому: «прошу отця» або «батюшка». Чистий ідеал. Тож спробую обрисувати сучасного фарисея.
Фарисея зовні поважають за його розважливість (виваженість, поміркованість), але під маскою розсудливості він любить приховувати боягузтво. Він не розкриває своїх переконань, щоб до нього не поставилися зневажливо. Виправдана обережність може з часом перетворитися на згубну для душі звичку. Навіть мовчання, яке буває розумним, може загрожувати внутрішній цілісності, якщо воно стане способом уникнути наслідків своїх переконань. Фарисей не має мужності жити правдою і перестає тужити за нею, не вимагаючи цього від інших. Своєю чергою, він організовує ввічливе ставлення до інших. Результат – лукаве суспільство.
Шукаючи правду та живучи згідно з нею, ми вчимося любити її. Виключаючи правду зі свого життя, ми не можемо розпізнати її, коли бачимо. Ми зосереджуємося на вигадуванні виправдань та обґрунтувань, які стають підробкою правди. Нарешті ми самі починаємо віримо в обман, створений для власного використання, і в брехню, яку говоримо іншим, тому що правда для нас тепер – те, що ми придумали. Головною рисою фарисея є звичка брехати. Він бреше постійно і без зусиль про все – особливо собі й про себе. Таким чином він стає непрозорим для всіх. А головне – він ще й непрозорий для себе. Подальші шари самообману, які він створює, настільки ізолюють його від правди, що він більше не може її розпізнати. Єдиною правдою для нього є його власна бездоганність.
Біда фарисея, що він поглинутий тим, що назовні, на показ. У нього явно немає мотивації бути хорошим, і водночас він відчайдушно хоче виглядати таким. Вся його «доброта» лише назовні. Уникнення правди незабаром перетворює все його життя на заплутану інтригу. Головною вадою такої людини є не гріх, а відмова його визнати. Ми всі грішимо – це очевидно, але небажання брати на себе відповідальність за гріхи – це симптом глибшого пороку душі. Ми озлоблюємося, коли намагаємося сховатися від самих себе.
Ми чинимо негідні речі не прямо, а опосередковано, через процес маскування. Зло починається не з відсутності провини, а зі спроби втекти від неї. Фарисей не відкидає поняття гріха як такого – він відкидає лише свій власний гріх. Він дуже охоче засуджує інших. Така людина закривається на Боже милосердя. Відмова від прощення є найтоксичнішим симптомом фарисея та джерелом його відчаю.
Забув додати, що, говорячи про фарисеїв, дуже легко вживати слово «вони».
Про автора: Роберт Скшипчак (нар. 25 серпня 1964), римо-католицький священник , академічний капелан у Варшаві. Магістр психології та доктор теології. Викладає догматичне богослов’я на Папському теологічному факультеті та у Вищій семінарії у Варшаві.
Повязані записи
