Раніше ми вже публікували матеріали про постові богослужіння, зокрема – про Літургію Передшеосвячених дарів.Також, побіжно, ми зачіпали таку благочестиву поширену в Галичині молитовну практику як Хресна Дорога. В контексті Великого посту у нашій релігійній дійсності це словосполучення «Хресна Дорога» звучить дуже часто. Спробуймо разом коротко роздумати що ж таке Хресна дорога, чи є вона обов’язковим богослужінням та й богослужінням взагалі і як нам на неї реагувати.
Отож, Хресна Дорога (Via della Croce, Via Dolorosa) зародилася як приватна молитовна практика у XV столітті у середовищі отців-францисканців, як відтворення і молитовне пережиття останньої земної дороги Спасителя у Єрусалимі. Згодом, через триста років, ця побожна практика поширилась на всю Західну Церкву і набула великої популярності. Власне, така молитва є дуже властива Латинській Духовності, Латинському погляду на Христологію. В цьому контексті я зовсім не бажаю сказати, що Західний Христологічно-Сотеріологічний погляд є гіршим. Зовсім ні, він просто є іншим, ніж у східних християн. Тому молитва Хресної дороги для Римо-Католицької Церкви є прекрасною молитовною практикою, котра вповні відповідає духу латинського богослов’я і латинської літургіки. В ній вповні розкриваються христологічні аспекти латинського молитовного благочестя, котре підкреслює людськість Христа, його близькість до людини, його можливість співстраждати і розділяти всі важкості людського життя.
Власне центром латинської Літургії є Голгота – викупна жертва Христа, Його кров пролита за наше Спасіння. Це триває і у латинській сотеріології, зокрема в Ансельма Кентерберійського… Тому, ще раз повторю: молитва Хресної дорога, котра зосереджена на молитовному розважанні над стражданнями, смертю і похороном Ісуса Христа, є цілком відповідною для молитовного благочестя РКЦ. Адже в час 14-ти «Стацій» – подій: засудження Ісуса Пилатом, прийняття на себе хреста, першого падіння під хрестом, зустрічі зі своєю матір’ю, допомоги Симеона, обтирання лиця Веронікою, другого падіння, зустрічі із єрусалимськими жінками, третього падіння, знімання одягу, прибивання до хреста, смерті на хресті, знімання з хреста та вкладання до гробу, вірні РКЦ справді молитовно і духовно-емоційно переживають ці події, співстарждаючи з Богочоловіком, часом плачучи співчуваючи «людськості» страждаючого Христа.
Цілком іншим є Східне богослов’я і Східне літургійне благочестя. Не кращим, чи гіршим, але іншим, з іншими акцентами. Щодо цієї різниці дозволю собі процитувати прекрасне порівняння Східного і Західного Великопосного благочестя, поданого у статті на подібну тему на порталі Кіріос;
«Між Сходом і Заходом є духовні (але не догматичні) різниці у ділянці христології. Захід підкреслює більше людську природу Ісуса Христа, Його терпіння і хресну смерть. На Заході розвинувся своєрідний культ Голготи, постала містика Христових страстей. Тому і духовно-релігійна практика Хресної Дороги, під час якої вірні розважають поодинокі моменти Христових терпінь, Його розп’яття і смерті, є цілковито нормальним і самозрозумілим явищем у Західній Церкві; але та сама практика є різким духовним і обрядовим дисонансом у Східній Церкві. Бо Схід наголошує особливим способом Божество Ісуса Христа, Його приналежність до Пресвятої Тройці та Його славне Воскресіння. У Східній Церкві немає культу Голготи, але панує неподільно культ Воскресіння. У наших Літургіях Христос виступає все як воскреслий, прославлений Спаситель; Він залишається Царем і всемогутнім Богом навіть тоді, коли добровільно повис на хресті. Тому навіть у Велику п’ятницю співаємо: «Коли Ти вийшов на хрест, Господи, то жах і трепет найшов на все створіння; Ти заборонив землі проковтнути тих, що Тебе розпинали, а адові Ти повелів відпустити невільників для обновлення людей. Судіє живих і мертвих, Ти прийшов подати життя, а не смерть, Чоловіколюбче, слава Тобі» (утреня, стихира на стиховнях). Як бачимо, тут немає ніяких сентиментальних розважань Христових мук, але є подив для Христа Бога, що смертю смерть перемагає.
Хрест у Східній Церкві не є знаком терпінь і смерті, але джерелом життя (животворящий) і символом Воскресіння. Тому у Хрестопоклонну неділю співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо». Вже із цих вищенаведених цитат бачимо, як дуже різниться східня містика й богословія Господнього Хреста від західної, тому і всякі впроваджування західних пасійних набожеств до нашої Церкви доводять не тільки до обрядових, але й до духовних протиріч.
Хресна Дорога є чужою нашому обрядові також і щодо форми відправи. В усіх наших традиційних богослужбах є наші літургійні єктенії, є тропарі й кондаки з окремими наспівами, є своєрідний початок (начало обичне) і кінець (отпуст). Хресна Дорога цих основних літургійних елементів не має.
Крім того, під час наших богослужінь священик, як і вірні звертаються лицем у сторону престолу, чи, власне, сходу сонця, бо Христос – це Схід з неба. Тим способом зазначаємо, що Христос є осередком усіх наших літургійних дій. Хресна Дорога відправляється, як знаємо, по боках церкви, під стінами, і таку відправу ніяк не можемо назвати нашим церковним богослужінням. Також і «стації», порозвішувані по стінах храму, не годяться з мистецько-духовною цілістю східнохристиянської святині і псують усю атмосферу».
З наведеного вище тексту бачимо рації, чому у Східній Церкві, якою є УГКЦ та православні Церкви служити Хресну дорогу не варто було б. Але є одне «але»… Традиція. Ні для кого не секрет, що митрополит Петро Могила ввів у практику Східної Церкви богослужіння, яке ми знаємо під назвою «Пасія», фактично ідея та сама, що і в Хресної дороги, але написана вона цілком у стилі Східної Літургіки та Східного богослов’я. Така собі «православна альтернатива» Хресної дороги. Та й сама Хресна Дорога, міцно вкорінилася у душі людей в Галичині. Тому фатальною душпастирською помилкою було б намагання її звідти «вирвати». Ні. Треба представити альтернативу. Треба кілька разів належно відслужити для людей Літургію Передшеосвячених Дарів.
Треба, зрештою, перед Постом, зібрати людей на катехизацію, пояснити їм зміст Східного постового благочестя, пройти з ними текст властивих нашій традиції постових богослужінь, кожної Літургії готувати для них роздруківки із текстами змінних частин цих богослужінь. Саме таким чином ми дійдемо до глибинного пережиття нашої багатющої духовної спадщини, а як наслідок – до істинного розуміння своєї духовної ідентичності.
Володимир Мамчин
Повязані записи
