Кожен із нас час від часу відчуває , що потребує катарсису, очищення, «розрядки». Справді, ми всі живемо у стресовому часі, коли є безліч всього, від чого хочеться звільнитися і очиститися. В спортзалах активно воюємо із зайвими кілограмами, вживаємо здорову їжу і п’ємо чисту воду, а також використовуємо якісь інші засоби, наприклад виводимо із організму шлаки і токсини, приймаючи душ змиваємо із себе бруд і все те нечисте, що налипло на нас за робочий день. Адже ми прагнемо бути вільними та чистими у всіх розуміннях цих слів.. Не хочемо нести на собі чи в собі зайвих тягарів.
Також дуже часто прагнемо позбутися поганих думок, стресу, зайвої нервозності. Хтось у таких випадках звертається до психолога, хтось починає “вантажити” усіх навколо, хтось знімає стрес у спортзалі, або слухаючи музику, або за кермом, або тріпаючи нерви іншим, а хтось «забувається» і “відкидає” проблеми посередництвом алкоголю, чи, не дай Боже, інших підступних речовин.
Хочемо звільнитись, очиститись, обтрусити все зайве . Бо з усім цим непотрібом ми почуваємось некомфортно. Коли такі малоприємні нашарування з’являються на нас, вони створюють дискомфорт, пригнічують, виводять із рівноваги. Збивають наш звичний ритм життя.
Думаю, речі, сказані мною вище, є добре знайомі і зрозумілі кожному у наш час. Всі ми розуміємо, що очищуватися і звільнятись від зайвого – правильно. Зрештою, усі ми відчуваємо потребу прибирати наше житло і виносити із нього сміття. Безперечно, якщо цього не робитимемо, то наше житло, щонайменше, стане брудним, неохайним і незатишним. Узагальнюючи вище сказане, напрошується висновок: усі ми розуміємо потребу в чистоті.
А як же бути із нашою душею? Адже вона, подібно до нашого тіла, чи нашої квартири має властивість забруднюватися. Власне, ми самі її забруднюємо. Своїми гріхами. І ось тут – парадокс. В світі, де всі розуміють важливість чистоти і порядку, дуже мало людей очищують свою душу посередництвом Святої Тайни сповіді. Мало хто, власне кажучи, оцінює її справжню важливість.
Думаю, кожен із нас чув, а багато хто і сам говорив, суперпопулярні у середовищі номінальних християн фрази-відмазки: «Чого я маю сповідатись? Я нікого не вбив і нічого не вкрав; не піду сповідатись до священика, бо він у сто разів більший грішник, ніж я; сповідь вигадали священики, аби мати владу над людьми…», і багато іншого. Насправді ж, за всіма цими «розумними», а частково навіть і напівправдивими фразами стоїть страх. Страх стати із Богом лицем до лиця і виявити свої помилки, промахи. Адже у сповіді визнаємо свої гріхи, а слово гріх – αμαρτία – у дослівному перекладі із мови Євангелії означає – промах. А сучасний світ так не любить визнавати своїх промахів. Він радше готовий визнати винним у всіх своїх бідах кого завгодно, але не себе. А саме сповідь є розмовою із Богом, в часі якої, визнаючи свої гріхи, через священика отримуємо прощення від Бога. Під впливом Реформації у протестантських колах сповідь стали вважати зайвою, мовляв, я із Богом і так спілкуюся, розповісти йому свої гріхи можу і вдома, яким боком це стосуєтьсясвященика? Відповідає на всі запитання в Євангелії сам Ісус Христос, даючи апостолам владу відпускати гріхи: ” Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються! (Від Івана 20:21-23).
Отож, той, хто вважає себе християнином, безумовно мусить сповідатися, адже про це говорить сам Спаситель. А точніше варто сказати так – не мусить сповідатися, але для справжнього християнина сповідь має бути особистою духовною і душевною потребою. Потребою очищення світлиці своєї душі від бруду вчинених гріхів.
Інколи до сповіді ідуть не від зневіри, вважаючи себе надто великими грішниками, яким немає прощення, а через зовсім інші відчуття На це у своєму посланні «Заклик до покаяння» відповідає митрополит Андрей Шептицький. Він каже, що немає такого гріха, якого б Бог, через свою святу Церкву не міг би простити.
Ще одним популярним міфом, котрий вкорінила в душі українських християн радянська пропаганда через підконтрольну їй РПЦ, є міф про те, що до сповіді треба приступати лише раз в рік. Це є віртуозне перекручення однієї із правд віри, в якій мовиться, що принаймні раз в рік, у час Великого Посту християнин зобов’язаний приступити до сповіді і Причастя. Звичайно, якщо вважати сповідь одним із багатьох нудних ритуалів, котрі сьогоднішні номінальні християни «мусять відбути», то раз в рік справді достатньо. А якщо сприймати сповідь автентично – як очищення душі примирення із Богом* то цього явно недостатньо, адже ми не миємося раз в рік, так само як і не раз в рік прибираємо своє помешкання. Якби всі ми це розуміли, то сповідалися б регулярно і не вистоювали б у час Великого Посту кілометрові черги до сповіді.
Ще однією помилкою, яку допускають при сповіді багато християн, навіть практикуючих, є те, що вони плутають сповідь із духовною розмовою. Замість того, аби визнавши перед Богом, у присутності священика свої гріхи ми починаємо говорити про свої проблеми, про те, що нас непокоїть. Ми маємо на це право, але маймо також сміливість підійти до свого пароха і попросити його про духовну розмову у інший час, а не тоді, коли окрім нас позбутися свої гріхів у Тайні покаяння прийшла велика кількість інших людей.
Насамкінець хочу нагадати катехизмову правду, котру всі вчили перед першою сповіддю, котру майже всі забули, але котра є визначальною у нашій справі очищення душі і примирення із Богом посередництвом Святої Тайни Сповіді – це п’ять умов доброї сповіді:
- Іспит сумління (Аналізуємо своє сумління і щиро визначаємо, що із того, що ми зробили є гріхом).
- Жаль за гріхи (Безумовно, якщо ми не шкодуємо за вчиненим, то ми не розкаюємося, а тоді сповідь є беззмістовною).
- Постанова поправи (Тверде бажання, обіцянка Богові і собі більше не грішити)
- Сповідь (Власне усне визнання перед Богом у присутності священика своїх гріхів)
- Надолуження (Священик-сповідник рекомендує нам певні дії (молитва, читання Святого Письма, діла милосердя, прощі) для того, аби ми надолужили шкоду, вчинену нашими гріхами)
На завершення всього- Свята Тайна Сповіді, Примирення також називається Святою Тайною Покаяння. Відповідь на суть Сповіді є у перекладі цього грецького слова – μετάνοια – зміна мислення. Бажаю всім нам, приступаючи до Сповіді, міняти своє мислення, своє життя, і крокувати дорогою до Царства Небесного, куди ніщо скверне ввійти не може.
Володимир Мамчин
* Також у практиці Церкви Свята Тайна Покаяння називається Тайною Примирення. Адже через гріх ми віддаляємося від Бога, вибираємо замість Бога гріх, а у Св. Сповіді примирюємося із Ним.
Повязані записи
