Ось уже другий тиждень ми перебуваємо у часі, який називаємо Святою Великою Чотиридесятницею – Великим постом. Час, який даний нам Господом і Святою Церквою для призадуми над своїм життям. Час паузи, стишення плоті для того, аби роздумати над своїм життям, над особистими стосунками із Богом. Час, коли через покаяння, сповідь, піст, молитву і діла милосердя можна виправити ці свої стосунки і відновити в своєму серці затертий і забруднений гріхами образ Божий, та наблизитись до набуття Його подоби.
Ми вже відсвяткували першу Неділю Посту – Неділю Православ’я. Що означає бути православним? В Галичині, зокрема й у Львові, у новітній, а радше у пострадянській історії, це слово довгі роки було, а почасти і сьогодні є великим «каменем спотикання», який дуже часто змушує християн поводитись зовсім не по-християнськи. В 90-х роках, коли УГКЦ виходила із підпілля, УАПЦ починала своє становлення, а УПЦ активно втрачала храми і вірних, слова «православний» і «католик» стали клеймом і позначали «ворога» із протилежного табору. Ці два ідентифікаційні маркери почасти й до сьогодні несуть у собі негативний відтінок для спільноти з «іншого табору».
Очевидно, що ситуацію потрібно змінювати. Вона й почала змінюватись у Католицькій Церкві після II Ватиканського Собору, котрий закликав іти «до джерел», зокрема і Східні Католицькі Церкви повертатись до своєї ідентичності. Саме тоді, за розпорядженням Місцеблюстителя Львівського митрополичого престолу, владики Василя Величковського (нині блаженного) у Львівській Архієпархії підпільної УГКЦ у Літургії, на Сугубій єктенії і на Великому вході почали згадувати «православних християн». Певні монаші чини і певні єпархії цього нововведення не сприйняли, а інколи не сприймають і досі. Таке несприйняття продиктоване ототожненням «православ’я» із РПЦ, котра в 1946 році активно співпрацювала із сталінським режимом у справі ліквідації УГКЦ через Львівський псевдособор. З іншої сторони, часто проблемою є і те, що УГКЦ для українських православних (конфесійно) має маркер «католицька», котрий, на їхню думку, несумісний із православ’ям.
Очевидно, що коли відійти від емоцій, образ і старих ран, а вийти на рівень фахової теологічної дискусії, то дійдемо до висновку, що і католицькість (кафоличність) і православ’я є неодмінними ознаками правдивої Христової Церкви, без яких Церква Церквою бути не може. «Католікос» у перекладі із грецької означає «вселенський». Вселенськість Церкви визначається її участю у Церкві глобальній, Всесвітній. Очевидно що кожна Помісна Церква є клітиною, яка творить Церкву Вселенську, всесвітню. Зрештою, у Нікейсько-Константинопольскому символі віри, коли мова іде про Церкву, то говориться про «соборну», а в грецькому оригіналі – «Католицьку» Церкву»: Εἰς μίαν, Ἁγίαν, καθολικὴν καὶ ἀποστολικὴν Ἐκκλησίαν. Про православність ми говорили минулого року, тоді ж ми згадували, що нинішні Церкви, котрі хоча і є розділені, плекають скарби єдиної, нерозділеної Церкви. Саме таким скарбом є Торжество православ’я, котре ми відзначали у Неділю. Власне антонімом до слова «православний» у тому контексті було не слово «католик», а «єретик», «іконоборець».
У цей благодатний час Посту пропоную всім нам, котрі чуємось християнами, відкинути штампи і забути образи минулого. Очевидно, що на те, аби осягнути справжню єдність потрібен час. Потрібно, як я вже говорив вище, відійти від емоцій і вийти на рівень фахової наукової богословської дискусії, провадити так званий «діалог правди». Цей шлях важкий і тернистий. Легшим є «діалог любові». Цього і бажаю всім сучасним екуменістам. Бажаю перейнятись щирістю і робити так, аби уста промовляли справді із глибини серця, а не тому, що зараз виник такий тренд… Аби не було реалій, в яких на людях ми з медоточивими усмішками обіймаємось і цілуємось, а «не на камеру» готові розірвати тих з ким обіймаємось. Проймімось Христовою любов’ю. Візьмімо до серця уривок молитви св.. Єфрема, котрий дуже допоможе будувати стосунки із братами: «Дай мені бачити гріхи мої, і не осуджувати брата мого…». Прямуймо до Любові у Христі!
Володимир Мамчин
Повязані записи
